Що не зуміли в Москві, те вдалося в Києві, або Вдячна пам’ять строку давності не має

Надворі був холодний листопад, а в щитовому будиночку, куди сім’ю поселили після довгої подорожі залізницею в товарняку, навіть грубки не було. Вночі на передостанній станції дивним чином загубився причіпний вагон, в якому засланцям дозволено було везти із собою дрібну худобу і птицю. Пропала наша рогата годувальниця Розка, і тепер замість цілющого козячого молочка Тетяну напували коров’ячим, котре давала жаліслива сусідка з дивним для нашого слуху ім’ям Секлетея. Старшим дітям і того не діставалося. Рідко на обідньому столі з’являлася яєчня — наших курей хтось давно з’їв, а нових поки що не завели. Довгою зимою порятунком була картопля та диковинні й дуже смачні кедрові горішки, які можна було купити в місцевих майже в кожному дворі. Щоб вгамувати почуття голоду, ми постійно жували сірку (смолу модрини і зараз жують сибіряки, не змогли її витиснути заморські жуйки). Мама, яка натерпілася в Німеччині, і тепер постійно плакала, з жахом звикаючи до сибірських (невідомим раніше) клопам і місцевим порядкам, до колон зеків у сірих фуфайках, що проходили вулицями селища Соснові Джерела. Десь поруч (казали дорослі) «сиділа» і знаменита співачка Лідія Русланова. Лише одного разу мені довелося почути її знамениті «Валянки» на одному з концертів у місцевому клубі. А потім співачку кудись відвезли.

Умови роботи батька й інших політзасланців з України були дещо кращими, ніж у тих, хто перебував за колючим дротом у таборі: і ті й ті рубали ліс. Мама займалася дітьми, облаштуванням побуту і шукала бабку, яка могла б визначити, чому постійно (зовсім не по-дитячому) плаче Тетяна, що ніяк не могла навчитися сидіти. Вона дивно завалювалася на бік або живіт і синіла, заходячись криком, коли її намагалися посадити. Після довгих пошуків бабок і лікарів уже в обласному центрі (Іркутську), куди з великими зусиллями на перекладних дісталася мама, їй сказали, що в сестри — уроджена спинномозкова грижа. І це невиліковно, і жити нашій лялькової краси сестричці залишилося зовсім небагато. Навіть сьогодні, у наш освічений час, такий діагноз звучить, як вирок. І сьогодні таким дітям далеко не завжди можуть допомогти столичні ескулапи. Але батьки здаватися не збиралися, відкладаючи гроші на поїздку (тепер вже в Москву) із зарплати єдиного годувальника сім’ї — батька. Надії на Москву не виправдалися — в жодній клініці, в жодному інституті за складну операцію не бралися. Тетяні було вже три роки, коли з Києва прийшов лист від старшої маминої сестри: приїжджайте. Тітка Оля спеціально влаштувалася на роботу в недавно створений інститут нейрохірургії, щоб допомогти в лікуванні племінниці. Вона повідомила, що маля згодилися прийняти в Київському інституті нейрохірургії.

Тананайко та інші

Після від’їзду мами із сестрою ми нудилися в чеканні звісток з далекого Києва — листи в Сибір йшли дуже довго, а про телефонний зв’язок тоді можна було тільки мріяти. Про подробиці довідалися вже після їхнього повернення. Рятівником Тетяни був професор Тананайко, за здоров’я якого потім мама постійно молилася, хоч і не дуже вірила в Бога. Він сказав їй після обстеження дівчинки, що візьметься за операцію, але жодних гарантій дати не може. Шанси на видужання були мінімальними — технологія операцій при уроджених спинномозкових грижах тоді ще не була розроблена у світі. Але вибору не було — перед очима в палаті перебувала 15-річна дівчинка, тіло якої було страшно понівечено такою само тяжкою хворобою. Мама розповідала, що Оксана все робила стоячи або лежачи на боці. А коли лягала на ліжко (точніше, падала обличчям униз), то завжди кричала від болю, поки гойдалася панцирна сітка. Мама не могла без сліз згадувати Оксану, що теж була потім успішно прооперована Тананайком. Але в дівчини вже безнадійно був скривлений хребет. Нашій Тетяні (винятковий в ті роки випадок) пощастило, а ім’я Тананайка в сім’ї стало святим. Пам’ятаю, як мама збирала чергову посилку улюбленому лікарю. Вона вкладала в фанерні ящики банки з домашньої дорогоцінної тушонки із свинини, чорничним варенням, пересипаючи їх кедровими горішками, щоб не розбилися. У полотняну тканину замотувала домашнє сало. А ще до Києва йшли посилки з пахучими недоступними нам яблуками, що тільки-но одержували поштою з Проскурова. І ми, діти, ніяк не могли зрозуміти, чому яблука, які прислали нам родичі, знову поверталися в Україну. «Нічого, діти, потерпите. Виростете, все зрозумієте», — промовляла мама, видаючи кожному з нас по одному яблуку, які пахли Україною, і по одній пластинці таких дивовижних суничних вафель, про смак яких ми зовсім недавно довідалися. Вафлі теж призначалися для Тананайка. Я все мріяла подивитися на цього лікаря, про якого мама розповідала з таким обожнюванням. Але не довелося. Одного разу прийшов лист із проханням посилки більше не відправляти — Тананайко помер.

Зустріч через півстоліття

Подробиці про чудового хірурга із золотими руками ми із сестрою, що недавно повернулася з Якутії на постійне проживання в Україну, довідалися в жовтні від директора Київського інституту нейрохірургії імені академіка А. Ромоданова Юрія Панасовича Зозулі. В архіві інституту збереглася лише одна фотографія Тананайка, знята з Дошки пошани радянських часів. У чудового хірурга, на жаль, не дуже щасливе було особисте життя. Навіть колеги дуже довго не знали, що його єдина дочка була невиліковно хвора. Тому, мабуть, таким чуйним був лікар до страждань чужих дітей. Він очолював в інституті дитяче відділення, яке після смерті Тананайка очолив Юрій Зозуля, молодий лікар, що опановував практику вітчизняної нейрохірургії під керівництвом свого старшого колеги. Незважаючи на півстоліття, що минули, Тетяна впізнала лікаря, який оглядав її замість Тананайка через декілька років після операції — у нього тільки колір волосся змінився та мудре обличчя порізала сітка зморщечок. На щастя, побоювання лікарів тоді не виправдалися. Одна з перших операцій у зв’язку з уродженою спинномозковою грижею, яку було зроблено в українському інституті нейрохірургії п’ятдесят років тому, дала чудові результати. (Нагадаю, що в Москві за неї ніхто не ризикнув узятися). Нині в молодшої сестри — дружна сім’я, дорослі сини і чудові онучки. А ще — добра світла пам’ять про одного з перших і кращих хірургів Київського інституту нейрохірургії, котрий цього року відзначив свій 55-річний ювілей.

Закінчивши на відмінно Вінницький медінститут, Юрій Зозуля серед 10 кращих випускників медвузів Вінниці та Львова, разом із фронтовим хірургом Петром Тананайком й іншими, тепер не менш знаменитими вченими, стояв біля джерел української нейрохірургії, що зароджувалася в п’ятдесяті роки. Саме тут, у Києві, виросла блискуча плеяда українських нейрохірургів зі світовими іменами. Що було недоступно медицині 55 років тому, тепер успішно впроваджується в практику вітчизняної нейрохірургії. Під час зустрічі нам було дуже приємно, що блискучий учений зі світовим ім’ям, академік АМН України, член-кореспондент НАНУ, двічі лауреат Державної премії України, президент Української асоціації нейрохірургів Юрій Панасович Зозуля серед своїх наставників з повагою називає і Петра Григоровича Тананайка. Він, з’ясовується, не мав звання професора — народ його так охрестив за гострий розум, величезний досвід і знання фронтового хірурга і чудові руки, що врятували сотні людських життів.

Тепер у Київському інституті нейрохірургії (де немає династії Тананайків, але є династія Зозуль) рятують людей і з важчою патологією, ніж у Тетяни. Тут розробляють технології виконання складних операцій на спинному і головному мозку. Щорічно проводиться майже п’ять тисяч складних операцій, а через поліклінічне відділення за рік проходить приблизно 35 тисяч хворих. І медична допомога — на європейському рівні. Тільки фінансування — на українському. Коштів інституту, як і всім медичним закладам, хронічно бракує. Багато років з німим докором дивиться порожніми очницями вікон недобудована багатоповерхівка лікувального корпусу. А вчені медики та їхні пацієнти туляться у старих обшарпаних приміщеннях.

Ми прощалися з Юрієм Олександровичем з побажаннями процвітання інституту нейрохірургії, який він очолює. Тетяна розчулилася, розплакалася. Не менш, ніж ми, був задоволений зустріччю і Юрій Зозуля, адже вдячна пам’ять пацієнтів через півстоліття трапляється нечасто.

Севастополь—Київ.