Шановні співгромадяни! У кожній країні світу є суди першої інстанції, суди апеляційні та касаційні. Проте не завжди суди першої інстанції діють бездоганно. Тому й потрібні апеляційні суди та Верховний Суд.

У кожній країні світу суди першої інстанції через певні обставини інколи не зовсім правильно розуміють закон, припускаються помилок під час прийняття рішень, а окремі законні й обґрунтовані судові рішення, трапляється, не завжди влаштовують деяких членів суспільства, а також й органи влади. Як відомо, із зали суду, апріорі, не можуть всі виходити задоволені, бо в кожній справі як мінімум дві сторони, інтереси яких — протилежні. Така природа суду та його рішень.

Але у цивілізованих країнах, де обстоюється право суду бути незалежним, дбаючи про авторитет своєї держави і судової системи, ніхто не драматизує з приводу помилки, допущеної судом першої інстанції. У таких випадках зацікавлені учасники процесу апелюють до вищих судових інстанцій з вимогою скасувати чи змінити судове рішення, наводять відповідні правові аргументи, шукають докази своєї правоти. Якщо суддя порушив закон, вони вдаються до правових механізмів, які дають можливість покарати цього суддю та звільнити його з посади. Водночас ніхто не вдається до тиску на суди, до шельмування судів та суддів, до образ та принижень на їх адресу, до нагнітання невдоволення в суспільстві, оскільки знають, що це заборонено законом. Річ у тім, що непроцесуальна критика судового рішення, яке не набрало чинності, у засобах масової інформації і особливо органами влади в усьому світі згідно з міжнародними нормами розцінюється як втручання в діяльність судових органів, як тиск на суди апеляційної та касаційної інстанцій, як намагання примусити суди ухвалювати рішення лише на користь влади, зацікавлених осіб чи організацій. В Україні такі дії згідно зі ст. 376 Кримінального кодексу визнані кримінально караними, оскільки відповідно до ст. 126 Конституції України вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, а згідно зі ст. 129 Основного Закону за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Про що свідчать образи та приниження суддів у відповідь на постановлене судове рішення, яке не подобається? Про що свідчать бездоказові узагальнення про «суддівську мафію», корумпованість та корпоративність суддів? Насамперед про слабкість посадової особи, яка подібним чином відповідає на судове рішення; про відсутність у неї правових аргументів для скасування чи зміни судового рішення; про невміння викласти аргументи (якщо вони є) до свідомості суддів; про відсутність елементарних адвокатських навичок (адвокат, який володіє правовою культурою, ніколи не вдається до образ та принижень суддів, до страйків та ігнорувань судових процесів).

Галас з приводу судового рішення, образи суддів — це і самооцінка особи. Вони є яскравим свідченням рівня її культури.

Образи та приниження суддів у відповідь на постановлене ними рішення — це насамперед посягання на авторитет держави, оскільки судді ухвалюють рішення не від свого імені, а від імені України. Саме у зв’язку з цим стаття 11 Закону України «Про статус суддів» передбачає, що «... всі державні органи, установи та організації, органи місцевого самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї».

На жаль, в Україні всупереч вимогам Конституції та законів розпалюється ненависть до судів та суддів, робляться спроби дестабілізувати цю, можливо, чи не єдину систему, де ще загалом можна віднайти законність і справедливість.

Деякі особи заявляють про зниження рівня довіри до українського правосуддя, але вони, напевне, не хочуть знати, що потік людей, котрі звертаються в суди по захист порушеного права, різко збільшується. Якщо 1992 року суди України розглянули трохи більше 500 тисяч справ, то нині — більше шести мільйонів.

Про що це свідчить? Хіба про зменшення авторитету суду? Навпаки, саме в суді мільйони людей намагаються знайти захист. Саме через суди сотні тисяч людей відстоюють своє право на заробітну плату та пенсію. А за такого навантаження, такої величезної кількості справ, за тих надзвичайно складних умов, у яких працюють суди, дуже непросто забезпечити якісний розгляд справ у розумні строки. Водночас необхідно зазначити, що в цілому 95 відсотків судових рішень сторони не оскаржують. Тобто вони розуміють, що постановлене справді законне рішення. Лише 5 відсотків судових рішень оспорюються з допомогою скарг чи прокурорських подань. Але перегляд цих справ у судових інстанціях вищої ланки свідчить, що лише 10—12 відсотків із оскаржених судових рішень визнано такими, що суперечать закону. Тобто істерія з приводу того, що в Україні «відсутнє правосуддя», ґрунтується на дуже мізерній, тенденційно виокремленій частині справ.

Особи та організації, які зацікавлені у дестабілізації ситуації в Україні, а також у намаганні підкорити собі суди, примусити їх тремтіти за кожного їх подиху, використовуючи засоби масової інформації, і намагаються сформувати про суди негативну думку. А тому кивають на ту мізерну частину справ. Проте ця «об’єктивна статистична аргументація» суперечить думці мільйонів людей, які знайшли свій захист у судах. Про недовіру до судів свідчать здебільшого ті, які там ніколи не були, або ті, котрі програли справи та не можуть зізнатись у своїй неправоті або невмінні довести свою правоту в змагальному судовому процесі.

Про досить високий рівень захисту прав людини в Україні переконливо свідчать дані Європейського суду з прав людини. За 2005 рік та чотири попередні ми маємо відповідні дані по Україні, Італії, Туреччині, Австрії, Великобританії, Греції, Німеччині, Польщі та Франції. Згідно з цими даними, Європейський суд з прав людини знайшов хоча б одне порушення права людини за останні п’ять років: щодо України — в 121 справі, Італії — у 893, Туреччини — в 713 справах; за чотири роки, крім 2005, щодо Великобританії — у 88 справах, Франції — у 228, щодо Польщі — в 154 справах.

Звичайно, ці цифри не дають цілковитого уявлення про рівень захисту прав людини у кожній країні зокрема, але і не дають права паплюжити українське правосуддя. Крім того, аналіз рішень Європейського суду з прав людини (в яких визнано порушення прав людини в Україні) дає підстави стверджувати, що їх абсолютна більшість стосується порушення права на розумний строк розгляду справ, порушення прав ув’язнених в місцях позбавлення волі, невиконання судових рішень тощо. Лише в одиницях з цих справ безпосередньо йдеться про помилки у судових рішеннях.

Зрозуміло, судова система України потребує запровадження європейських стандартів. А це насамперед: незалежність суду та підкорення його лише закону; обов’язкова невідворотність відповідальності судді за порушення закону; належні умови праці; стабільне законодавство і об’єктивність та неупередженість суддів під час прийняття рішень; спокійне, виважене, шанобливе ставлення до рішень судів, які в цілому сприяють утвердженню рівноваги у суспільстві. Все це — фундамент держави.

Не крики, не образи, не погрози, а конкретні справи з реформування судової системи потрібні для того, щоб кожне судове рішення було законним та обґрунтованим. На судове рішення слід відповідати аргументами права, якщо ми вважаємо Україну правовою державою, а себе — розумними людьми.

Василь МАЛЯРЕНКО,Голова Верховного Суду України.