Найбільше ми боїмося змін. Такі спочатку невинні та багатообіцяльні, вони часто перетворюються на справжній ураган. Зривають із нас усі ті ілюзії, якими ми прикривалися від реалій життя. Миттєво відділяють полову від зерна — і як часто його лишається тільки жменя, та й то на самому денці душі. Тоді або замерзаємо у власному горі, або голі й босі бредемо до Бога із тим зерном і благаємо:
«Засій мене, Господи...»Її звати Марія Рудак. Живе за дві тисячі років від своєї святої тезки — звичайна жінка звичайного міста.
Її Зміна почалась із благого наміру. А ними відомо куди дорога вистелена... Її пекло називалося Італія.
Обнесений мій двір
Парканом триметровим.
Нема у тім дворі
Ні стежки, ні трави.
Лиш в горщиках квітки,
І все чужа розмова.
Розпечений асфальт,
Не чути дітвори...
Професію мала дуже потрібну для людей — керувала колись бригадою будівельників, що зводила в Житомирі висотні
«коробки». Роботу свою любила. Кохала чоловіка, за якого вийшла так рано — ще у вісімнадцять. Не уявляла себе без трьох своїх діточок... Ідилія, правда?Не знаю, чому вона наважилась поїхати до тієї Італії. Нібито, щоб заробити грошей. Нібито, щоб вивчити наймолодшого сина. А може, просто так було треба? Щоб прозріти. Щоб не втонути у власній полові. Не розгубити зерна...
Цей дивовижний край,
Незвичні краєвиди,
Й постійний запах розмарину.
Таке спекотне літо,
Теплі зими
Й глибока туга до загину...
Туга до загину... туга... туга... пекуча і нескінченна... здається, роз’їла серце наскрізь іржею... торкнеш — розсиплеться...
Але вона витримала.
Навіть коли прожила в Італії кілька місяців нелегалом, а роботу ніяк не вдавалося знайти. Мусила економити кожен євро, стоптувати ноги до крові та остерігатися бажаючих нагріти руки на таких, як вона. Було страшно, страшно по-справжньому. Могла вже ніколи не повернутися, могла лишитися в чужій країні, німа, без копійки в кишені, могла... Та робота все ж таки знайшлась. В останній момент, звісно.
Витримала.
Навіть коли чоловік, її коханий чоловік, з яким у злагоді тридцять років прожила, повідомив, що знайшов іншу.
Витримала.
Навіть коли дізналась, що тяжко зароблені нею гроші принесли старшим дітям не щастя й благополуччя, а тільки великі проблеми.
Витримала.
Зірвалась лише тоді, коли почула, що наймолодший синочок, заради якого і поїхала до Італії, лежить тяжко хворий... Сказала: все, більше з України нікуди не поїде.
Але витримала. Вона ж — Марія...
Тепер вже я не знаю, чи живу,
Чи в мертвім тілі лиш душа блукає...
Чужа земля, і я на ній чужа,
І ти не звеш, й вертатися несила.
Молюсь. Молюсь. Молюсь. Молюсь.
Сльозами двір чужий не раз зросила.
Не знаю, чи змогла вона полюбити ту чужу землю. Ці заасфальтовані двори, обнесені триметровими парканами. Цих дивних людей з їх незрозумілими говірками і ще більш незрозумілими душами. Цих літніх синьйор, яких доглядала і які вмирали в неї на руках. Марія...
Але все ж була вдячна Італії. Хоча б за те, що там, серед української громади, знайшла справжніх друзів. Хоча б за перших своїх хазяїв: вони прийняли, полюбили, тоді ще німу і майже безпорадну — то вже згодом освоїла і мову, і звичаї. Навіть
«Санта Марією» називали...Вона вдячна Італії навіть за те, що там почала писати вірші — така дивна метаморфоза відбувалась майже з кожним, хто приїздив туди на заробітки. З’ясовується, туга не просто роз’їдає серце, а знімає з нього панцир несправжності. Вчить не лише несамовито кричати від болю, а й співати...
Життя, як річка, в єдинім руслі —
Все те, що збігло, не здоженеш.
Лиш пам’ять знову додому кличе
Шепоче вітер:
«
Прийдеш? прийдеш?»Марія думала, що життя закінчується, а воно, як з’ясувалося, тільки почалося.
Лише пам’ять часом приносить хвилями дивні спогади — особливо той, найяскравіший, який не забути, напевно, ніколи.
...Якось, ще зовсім малою, сиділа собі, бавилась, коли раптом почула нелюдський крик. Обернулась — і оніміла. Перед нею, розкинувши руки, стояв чоловік, з ніг до голови охоплений полум’ям — живий, палаючий хрест. Дівчинка побігла до батьків, жестами якось зуміла пояснити, в чому справа, — але говорити змогла після того випадку нескоро...
Чому ж протягом тих трьох пекельних років їй так часто здавалось, що це саме вона стоїть, розкинувши руки, охоплена полум’ям болю, — і нікому його погасити?..
Повернулась до України. Проблем ніяк не поменшало. Марія перебивається із заробітку на заробіток, щоб прогодувати сім’ю. Але ніколи я не бачила її сумною чи тьмяною — завжди весела і сонячна, завжди жартує і сміється. І це не маска. Її блакитні очі не брешуть — вона ж Марія...
Каже, що тільки зараз по-справжньому повернулась обличчям до Бога. Він її весь той час вів за руку по гострому, як лезо, горизонту її власної душі. Не покинув, не відпустив.
І тими сльозами, тим криком, тим відчаєм умивається серце, очищається. Руйнується той триметровий паркан, яким так хочеться відгородитися від усього світу: гроші, сім’я, благополуччя. Не помічаємо тільки, як Господь лишається поза тим парканом.
Не варто боятися змін.
Вероніка КАВУН,
член Національної спілки письменників України.
Житомир.
