Там, де сосни шумлять і хліба золотяться

Прикордонна Волинь — лише невеличка часточка країни. Її територія становить одну тридцяту, а населення — одну сорок п’яту частину України. Але без неї важко уявити нашу державу. Тут виробляють автомобілі, підшипники, будівельні матеріали, видобувають вугілля, газ, торф, вирощують зернові, картоплю, цукрові буряки. Далеко за межами області відомі торгові марки продовольчих товарів: «Торчинпродукт», «Гурманіка», «КОМО», «Золота цукерочка». Футбольна команда «Волинь» теж не остання в державі. Як і всюди в Україні, волиняни прагнуть перемін, хочуть жити краще.

Зелена візитка краю

Хоч би якою дорогою ви їхали з Києва до Луцька, залізницею чи шосе, Волинь всюди зустрічає вас зеленим вбранням соснових лісів, дібровами, могутні старожили яких навіть цієї зимової пори не поспішають скидати з себе вже пожухле листя. Недарма ж Волинь називають зеленокосою. А першою її візитною карткою на в’їзді з боку столиці, безперечно, є знамениті Цуманські ліси.

Cлаву місцевих борів і дібров береже Цуманський держлісгосп, який нещодавно відзначив своє п’ятдесятиріччя. Напередодні золотого ювілею ми побували в цьому колективі. Його директор Віктор Слива із задоволенням ознайомив з підприємством. Сьогодні Цуманський лісгосп здійснює свою господарську діяльність на 34,4 тисячі гектарів. З них 10600 — заповідники і заказники. Як і в сиву давнину, коли Цуманські ліси належали князям Радзивіллам, місцевий дуб вважається одним з найкращих в Україні. Враховуючи унікальність тутешніх борів і дібров, планується незабаром створити національний природний парк «Цуманська пуща».

Раніше тут виготовляли дубову заготовку на паркет і відправляли її в сирому вигляді на інші підприємства. Тепер цю саму заготовку просушують і роблять з неї ламель та паркет. Для цього придбали італійську лінію «Акоста», яка забезпечує досить хорошу якість продукції. В цьому році запустили в дію лінію зі зрощування пиломатеріалів і заготовок по довжині, що дало змогу розпочати випуск вагонки, плінтусів тощо. Найближчим часом закуплять ще дві сушильні установки, а також лінії з виробництва мозаїчного та індустріального паркету.

— Та головним нашим завданням залишається вирощування й охорона лісу, — зауважує директор. — Кожного року садимо його на площі 200—210 гектарів, з них на 40—50 — дуб. Тож і надалі це могутнє дерево прикрашатиме Цуманські ліси. У наступні 5—7 років заплановано заліснити 600 гектарів малопродуктивних земель і тих, що вийшли з сільгоспвикористання.

Сьогодні в лісгоспі працює 560 чоловік. Це найбільше підприємство в селищі. Голова Ківерцівської райдержадміністрації Анатолій Грицюк відзначив, що на Цуманський лісгосп припадає шоста частина всіх платежів у районний бюджет. Велика його роль також у вирішенні соціальних проблем. Про щирість, високу духовність лісівників нагадує і збудований ними в Цумані дерев’яний храм Івана Богослова.

Не в’яжіть крил «Журавці»

На території Цуманського лісгоспу діє ще одне державне підприємство — «Журавка». Колись це був консервний цех лісгоспу. Тепер воно самостійне, займається переробкою дарів лісу. Воно виготовляє понад сорок найменувань екологічно чистої продукції: різноманітні соки, джеми, варення, консерви з грибів і овочів. Донедавна «Журавка» була відома своїми алкогольними напоями: бальзамами «Полісся», «Золотий корінь», «Нектар лісу», «Мисливський дивосил», екстрагованим чаєм «Аромат лісу», міцним 45-градусним напоєм «Паленка волинська». Виготовлялися вони на основі лікувальних трав, плодів і спирту вищого гатунку. Тож мали не лише приємний смак, а й, при помірному вживанні, лікувальні властивості. Спирт для «Паленки» отримували на власному міні-заводі: переганяли його із продуктів бродіння лісових плодів і ягід — диких груш, яблук, терну, чорноплідної горобини. Від директора «Журавки» Зінаїди Рябчун довідалися, що зараз, на жаль, підприємство не випускає цих напоїв. Ліцензія на право їх виготовлення коштує 250 тисяч гривень, а для підприємства, де працює лише 12 чоловік і обсяги виробництва невеликі, це не по кишені. Тим часом волинські лісові бальзами мали попит. То, може, можновладцям варто піти назустріч таким виробникам і переглянути умови придбання ними ліцензій? Не може ж маленька «Журавка» нарівні конкурувати з відомими торговими марками.

Цікавимося, звідкіля в підприємства така поетична назва. З’ясувалося, запозичена вона від місцевої столово-мінеральної води типу «Миргородської» — «Журавка», яку донедавна розливали в Цумані. Незабаром підприємство відновить її виготовлення. Тим більше, що дебіт свердловини дає змогу щодня розливати понад сто тисяч літрів цієї цілющої води. Виробники ж обіцяють: ціна на «Журавку» буде цілком прийнятною. Фасуватимуть її не лише в пет-пляшки, а й у півлітрові скляні.

Чому селяни бояться землі?

Таких сіл, як Грем’яче, в Україні небагато. Оточене цуманськими борами і дібровами, воно й саме схоже на ліс. Поруч із сільською радою і клубом ростуть двохсотлітні дуби, вікові сосни. Цих лісових старожилів можна побачити і на багатьох селянських обійстях. Нікому з господарів навіть на думку не спаде зрубати їх. Вони — ніби пам’ятники далеким предкам, які освоювали ці землі. Тож минути Грем’яче ми не змогли.

Сільський голова Василь Кулік поділився планами. Серед найближчих — газифікувати клуб. Щоб зекономити кошти, котельні поки що не будуватимуть, а встановлять конвектори. Оглядаємо цю культосвітню установу. Приміщення просторе, в доброму стані. Видно, що молодь сюди ходить охоче.

Та й у селі помітні сліди колишнього достатку. Адже місцеве колективне господарство було економічно міцним, багато будувало. На жаль, про це доводиться говорити в минулому часі. Хоча приміщення й техніка збереглися, однак усе мертве. На фермі немає худоби, іржавіють без діла трактори, не засіяно жодного гектара зерновими. А найстрашніше — непотрібною стала земля. Майже 80 відсотків її облогує.

— Грунти в нас бідні, дерново-підзолисті, — розповідає Василь Мелетійович. — Але ж колись на цій землі колгосп сіяв 140 гектарів льону, садив 110 гектарів картоплі, мав більше двох тисяч голів великої рогатої худоби, у тому числі 440 корів. І ця земля годувала їх. Може, бракувало концкормів, але грубих і соковитих цілком вистачало. Підірвав економіку господарства диспаритет цін, відсутність будь-якої підтримки з боку держави. Зважте самі: собівартість тонни зерна на наших землях 600 гривень, а закупівельна ціна — 350. Хто зможе вижити за таких умов? Можна б пропускати зерно через тваринництво, але донедавна закупівельні ціни на м’ясо й молоко теж були мізерними.

— А чому ж люди не беруть землю?

— Незрозуміла політика в цьому питанні. Виготовили 180 державних актів на землю, а їх не забирають. Чому? Як тільки сім’я отримала державний акт, вона відразу стає платником податку, хоч земля в натурі ще не виділена. По-друге, людина не може стати на облік у центрі працевлаштування, бо в неї є земля, є пай. По-третє, якщо багатодітна сім’я (а їх у нас 35) має земельний пай, їй відмовляють у допомозі на дітей. Тож щоб не втрачати пільг, люди не хочуть мати ділянку більшу, як 60 сотих. Трохи рятує те, що поруч селище міського типу Цумань. У його мешканців землі обмаль, тож орендують у нас. Серце болить, що облогує, заростає бур’янами рілля.

Уже прощаючись, Василь Мелетійович попросив написати кілька добрих слів про місцевих підприємців Олександра Ткача і Володимира Дуба. Перший безплатно забезпечує установи сільської ради дровами, а другий — будматеріалами для ремонту. Обидва вони взяли активну участь у проведенні дня села, допомогли придбати обладнання для клубу, організувати звітний концерт.

У «Пролісок», а не в Карлові Вари

Санаторій «Пролісок», що за сім кілометрів від Грем’ячого, дещо допоміг селу зняти проблему працевлаштування. Сьогодні в здравниці працює майже сто його жителів. Директор «Проліска» Валентина Касарда, її заступник з адміністративно-виховної роботи Наталія Мельник теж з Грем’ячого.

Казковим містечком видаються розташовані серед соснового лісу корпуси санаторію. Тут лікують не лише процедурами, а й чистим повітрям, спокоєм, який віє від тихого шелесту лісу і від просторого плеса сповільненої греблею річечки Путилівки. Та найбільше підкуплює, як зізналась одна з пацієнток, уважність і щиросердність персоналу.

Та все це, так би мовити, додаткові фактори. Щодо рівня оснащення сучасною медичною апаратурою, то за цим показником «Пролісок» займає одне з провідних місць серед санаторіїв України. Відкритий десять років тому на державні кошти, він з перших днів свого функціонування взяв курс на ефективні методи оздоровлення. Спеціалізується «Пролісок» на лікуванні опорно-рухового апарату, шлункових хвороб, ендокринної і нервової систем, гінекологічних захворювань. Позитивним результатам у боротьбі з недугами сприяє використання мінеральних вод «Моршинська-1» і «Моршинська-6», а також власної — хлоридно-натрієвої — з мінералізацією солей, аналогічних розсолам відомого чеського курорту Карлові Вари.

Потужна і діагностична база. Мало який санаторій має, наприклад, темнопольний мікроскоп з комп’ютером, який за краплинкою крові визначає всі її якісні показники. Своїм пацієнтам «Пролісок» пропонує майже 50 різноманітних лікувальних процедур. Дуже широко тут застосовують водолікування і лазеротерапію. Зокрема, хороші результати при лікуванні дає використання світлових (фотонних) апаратів. Оздоровниця активно співробітничає з Харківським науково-дослідним інститутом лазерної біології і терапії.

Популярність «Проліска» постійно зростає. Як розповіла нам директор санаторію Валентина Касарда, крім волинян тут поправляють здоров’я мешканці Львова, Краматорська, Києва та інших міст центральних і східних областей України. До послуг клієнтів номери люкс і напівлюкс, двомісні для дорослих і дітей, три- і чотиримісні — для дітей. Всі номери з усіма вигодами, добре вмебльовані, жоден не повторює інший за оформленням. Є також котедж-комплекс з трьома номерами люкс, їдальнею, кухнею, сауною і басейном. В санаторії п’ятиразове харчування. Значна частина продуктів надходить зі свого підсобного господарства, хлібопекарні.

А чи не доведеться пацієнтам нудьгувати? — запитуємо в Наталії Мельник.

— На території санаторію працюють кінотеатр, більярдний і тенісний зали, бар, функціонує еколого-просвітницький центр. Організовуємо екскурсії до Луцька, історичних міст Рівненської й Тернопільської областей. Маємо також човни, рибальське спорядження. Влітку працює пляж з прокатом човнів, катамаранів, шезлонгів. Кажуть, що навіть у нашій Путилівці вода цілюща. Тож крім задоволення від купання в ній, люди ніби отримують ще одну додаткову процедуру.

Та й справді: не завжди треба їхати оздоровлюватись за тридев’ять земель, коли є на Волині свої «Карлові Вари».

Майбутнє «неперспектив-ної» Мартинівки

Цього листопада в маленьку Мартинівку прийшла Європа. Нещодавно тут презентували й освячували реконструйовану молочнотоварну ферму та новий доїльний зал. Відтепер одна доярка може обслуговувати 190-200 корів і працювати в досить зручному для себе режимі — через день.

Таких доїльних залів, як у Мартинівці, в області лише два. Зовні він чимось нагадує вітчизняні «Ялинки», але значно сучасніший за оснащенням, зручніший в експлуатації, адже закуплений у провідного світового виробника доїльної техніки — німецької фірми «Westfalaі Surge». Вартість обладнання перевищує 600 тисяч гривень. У комплексі змонтовано також сучасну холодильну установку шведської фірми «Делаваль». Цікаво, що тепло, віддане під час охолодження молока, підігріває воду до температури 55 градусів. Після відкачування молока холодильна установка автоматично миється спеціальними розчинами. При такій технології молоко ніде не контактує з відкритим повітрям, а тому надходить переробникам — Рожищенському сирзаводові — лише високого гатунку.

— Задум створити таку ферму в Мартинівці виник давно, — розповідає керівник товариства з обмеженою відповідальністю «Городище» Анатолій Никонюк. — Там завжди були проблеми з кадрами. Підвозити ж людей з інших сіл було накладно. Тому й вирішили запроваджувати нові високопродуктивні технології.

Довгий час Мартинівка, що притулилась на межі Луцького району Волині і Демидівського Рівненщини, вважалася неперспективною. Ніхто в селі не будувався, зневірена молодь кидала його, чи не кожна друга хата стояла пусткою. Можливо, сьогодні вже і не було б Мартинівки, якби 1984 року щойно створений у Городищі колгосп не очолив молодий ще тоді Анатолій Никонюк. Саме він подбав, щоб запущену бригаду колишнього колгоспу-гіганта «8 Березня» зробити міцним господарством. Розбудовуючи центральну садибу в Городищі, потурбувався і про «неперспективну» Мартинівку. Спорудив там не лише нові виробничі приміщення, а й житло, проклав до села асфальтовану дорогу.

За дванадцять років, які Анатолій Олександрович очолював господарство в Городищі, воно стало одним з кращих в області. Однак у 1996 році через сімейні обставини він змушений був переїхати в село Гірка Полонка. І там справи пішли добре. Але серце боліло за покинутим Городищем, яке з кожним роком занепадало. Городищенці не раз кликали Никонюка назад. У 2002 році не витримав, повернувся в господарство, яке створив.

Зроблене Анатолієм Никонюком за три останні роки вражає. Лише цього літа реконструйовано корівник на фермі № 1 в Городищі, капітально відремонтовано ще чотири приміщення. Закуплено два молокопроводи і холодильні установки, на фермі № 3 в Мартинівці реконструйовано корівник і змонтовано новий доїльний зал.

Господарство вкладає великі кошти в оновлення й розширення виробництва. Звідсіля і результати. Погектарний намолот зерна цього року — 61 центнер, а його валовий збір — майже 6 тисяч тонн. Урожайність цукрових буряків перевищила 500 центнерів, на завод відправлено 10,5 тисячі тонн.

Не гірше працюють і тваринники. За одинадцять місяців від кожної корови господарство надоїло 4800 літрів молока. Постійно зростає поголів’я. Зараз ТзОВ «Городище» утримує 1800 голів великої рогатої худоби, у тому числі 355 корів, 1100 свиней. На кінець наступного року поголів’я корів зросте до 500, великої рогатої худоби — до 2000, свиней — до 1500 голів.

За добру працю добрі заробітки. Як розповіла головний зоотехнік товариства Марія Гаврилюк, доярки за місяць заробляють 700-1000 гривень, а в окремі місяці навіть 1500-2000. Зникла проблема з кадрами. Тепер на ферму важко влаштуватись.

Господарству стає вже тісно в свої колишніх межах. Нині воно орендує землю на території відразу трьох сільських рад — Городищенської й Лаврівської Луцького району і Золочівської Демидівського району Рівненської області. Усього має 2450 гектарів ріллі.

Знайомлячись із господарством, приємно було бачити ретельно виорані на зяб поля, зелені площі озимої пшениці, якій навіть осіння посуха не завадила щедро заврунитись. Красиве і саме Городище: пофарбоване, побілене, прибране. Подумалось: якщо навіть за нинішніх умов товариство виживає, то яких би результатів воно досягало, якби держава повернулась лицем до проблем хліборобів? Тоді, напевно, довелось би і чванькуватій Європі посунутись.

Днями Анатолію Никонюку присвоїли звання заслуженого працівника сільського господарства України. Щиро вітаємо з високою відзнакою!

Дні «Голосу України» на Волині подарували нам десятки зустрічей з цікавими людьми, дали змогу краще пізнати проблеми краю. Про них ішлося і в розмовах з головами: обласної ради — Василем Дмитруком та облдержадміністрації — Володимиром Бондарем.

Володимир КОРОЛЮК, Микола ЯКИМЕНКО.

Волинська область.