Тарас Штонда: на шляху до олімпу

Зовсім не прагнучи позувати, Тарас на фотографіях іноді здається схожим на Шаляпіна. Одне з випадкових фото зафіксувало його в фотелі одразу після концерту. При погляді на такий типаж мимоволі думається: «Мабуть, зараз поїде вечеряти куди-небудь до «Яру», замовить багато млинців, кав’яру і «смірновки»! Та облишмо жарти, Штонда навряд чи потребує буденних зіставлень із великими майстрами. Він — у динаміці, у пошуку й безупинному розвитку. Ключем до розуміння його артистичної натури міг би служити постулат: «Досконалість все одно недосяжна, тому її не варто боятися». Тарас Штонда зараз перебуває в періоді якоїсь особливої відкритості назустріч слухачеві. Він очікує не пишних компліментів, а зосередженої уваги публіки. Йому є що сказати, і зараз його мистецтво вступило в «сутнісний» період, коли виникла гостра внутрішня потреба не приймати лаврові вінки слави, а рясно «плодоносити», віддавати, ділитися. Нам варто почути заклик його душі.

Що приваблює слухача в співі Штонди? По-перше, йдеться про особливий тембр голосу. З перших же нот створюється відчуття значущості, виникає довіра і готовність до вдячного сприйняття. Друга риса — це слово, подане опукло, осмислено, вагомо. Пам’ятаю, один з його концертів починався з романсу Даргомижського «Мені сумно...». Це перлина вокальної лірики, за яку багато хто охоче береться ще на перших курсах консерваторії. Але тільки-но Штонда проспівав усім знайому першу фразу: «Мне грустно потому, что я тебя люблю...», сталося щось незбагненне. У залі почувся якийсь німий вигук душ, якийсь примарний видих «ах!», і вже наступної миті вся публіка застигла в мовчазному заціпенінні, ані на мить не перериваючи потік звуків жодним подихом. Одразу стало ясно, що ми раптово причастилися до одкровення Майстра, суєтність переповненого залу начебто миттєво відступила...

Відкривати сезон у Великому театрі, випускати прем’єру в Національній опері України чи співати на престижних гастролях на Заході для Штонди не менш важливо, ніж щороку виступати з концертами під склепінням Андріївської церкви. Прославлений бас — корінний киянин і ніколи не обділяє увагою київську публіку. Особливо примітними стали його виступи на традиційних осінніх фестивалях у рамках проекту «Музичні вечори в Андріївській церкві». Не виняток і цей рік: сольним концертом Тараса Штонди відкрили фестиваль «Золоті сторінки вокального мистецтва», присвячений 165-річчю від дня народження Чайковського.

Приємно, що не лише кияни, а й москвичі вважають Штонду «своїм». Так, цими днями здійснюється запис презентаційного компакт-диску Великого театру з кращими аріями у виконанні провідних солістів. Тарас Штонда також запрошений до участі у цьому запису. А літо 2005 року ознаменувалося для Штонди київським дебютом у партії Мефістофеля в опері Гуно «Фауст». Прем’єру випущено Національною оперою України під завісу минулого сезону (постановка італійського режисера Маріо Корраді). Ця робота Штонди — особлива. Адже для будь-якого баса оперна кар’єра поділяється на періоди «до Мефістофеля» і «після Мефістофеля». Ще з перших кроків на сцені Штонда замислювався над цим образом. Пластичне вирішення постаті Мефістофеля — окреме специфічне завдання, адже йдеться про постмодерністське режисерське прочитання опери. Певна складність полягала в тому, що дотепер у репертуарі Штонди переважали партії, сповнені трагедійно-драматичного звучання: король Філіп у «Дон Карлосі», Захарія в «Набукко», цар Борис у «Борисі Годунові», Кочубей у «Мазепі». Цього разу, у «Фаусті» співаку довелося трохи розширити своє амплуа. Втім, характерність і раніше не була чужою Штонді (згадаймо хоча б його кумедного Дона Базиліо в «Севільському цирульнику» Россіні). Але внутрішньо Мефістофель все-таки не настільки однозначний, як підступно-простодушний падре з опери Россіні. Курйозом виглядає й те, що Штонда раніше виконував партію доктора Фауста в опері Прокоф’єва «Вогненний ангел» на сцені Великого театру, ставши одним із небагатьох басів, які за своє життя «побували в шкурі» і Фауста, і Мефістофеля. І тут варто сказати про одну дуже важливу, не до кінця виявлену слухачем рису внутрішнього світу Штонди. Цей співак має якесь особливе, всеосяжне почуття гумору. Гумор у вищих його проявах — це один із атрибутів небуденного інтелекту. Саме таким «розумним», дещо рефлексуючим і нескінченно добрим гумором сповнений вигляд Штонди-людини. Але на сцені це в нього помітно не надто часто — лиш настільки, наскільки необхідно. У зв’язку з цим хочеться сказати, що Штонда має внутрішні ресурси, не до кінця розкриті в творчості. Але така недомовленість по-своєму прекрасна: це означає, що попереду багато захопливих відкриттів...