Щоб пам’ятали своє коріння

Уперше я побачила фольклорний гурт з Лящівки Чорнобаївського району на обласному огляді-фестивалі художньої самодіяльності. Там було багато фольк-колективів. А цей вирізнявся глибокою самобутністю, справжністю, природністю виконання. У лящівського ансамблю автентичне все — пісні, костюми, вимова. Оголошений перед концертом приз від «Голосу України» було вручено колоритній солістці Галині Михайлівні Ірклієнко, яка й голосом, і гумором підкорила всю залу.

Згодом я познайомилася з сільським головою Лящівки Катериною Іванівною Петраш. Ця ініціативна жінка не лише успішно керує сільською громадою, а й співає в ансамблі. На прохання розповісти про своїх старших подруг Катерина Іванівна написала листа — «щоб вибрати для статті те, що потрібно».

«Дівчата» у нашому ансамблі — колишні доярки колгоспу. Народились вони у 30—40-х роках. І майже всі напівсироти. Батьки їхні не вернулися з війни. У дитинстві зазнали голоду, холоду. У нетоплених хатах, коли шибки замерзали на палець, разом з матерями вони й пряли, й ткали, й вишивали. Із слізьми пополам готували придане: собі й молодому рушники, сорочки. Коли в хаті ставало нестерпно холодно, вкидали у піч жмут бур’яну, кілька прутиків сирого верболозу й приспівували:

Горіть, горіть сирі дрова,

Бо заллю водою,

Втішайтеся воріженьки

моєю бідою.

Найчастіше чула ці слова від своєї мами-удови Галина Ірклієнко, тепер уже сама вдова, солістка нашого ансамблю. У них в сім’ї залишилися після війни без батька чотири дочки і двоє синів. З раннього дитинства ходили вони разом з матір’ю у колгосп на роботу. Від неньки навчилися трудитися і співати. Галина Михайлівна знає добру сотню старовинних пісень. Коли підросла, старші подруги брали її вечорами на вигін, до гурту, бо краще і сильніше виводити як Галя мало хто міг.

Найроздольніше лунали їх пісні над Сулою. Там з ранньої весни до морозів молоденькі доярки жили майже постійно: днювали і ночували біля своїх корівок у літніх таборах. Краще за них ніхто й на весіллях не співав. Коли вийшли на пенсію, занудьгували. Тоді й вирішили збиратися, хоч на свята — побалакати, поспівати. Так виник ансамбль. Останні п’ять років без «лящівських молодиць» не обходиться жодне районне, обласне свято. Щороку в Сорочинці на ярмарок запрошують. Кілька разів були в Пироговому під Києвом. У 2003 році після виступу в палаці «Україна» колективу присвоєно звання народного. Вся зала піднялася, коли співали Галина Михайлівна Ірклієнко, Антоніна Василівна Сушко, Олександра Тарасівна Козуля, Ніна Олександрівна Керей, Галина Олексіївна Керей...

Виступаємо у справжніх українських сорочках, полотняних, вибілених, вишитих червоно-чорним. То від матерів спадок. У Галини Михайлівни — від бабусі. Тій сорочці вже більше ста літ, а вона м’якенька, легенька — стільки ж-то її прали!

У ці зимові вечори збираємося на репетиції у дільничній лікарні, бо Будинок культури немає змоги опалювати. Подумали, а чому ні, у військових госпіталях завжди виступають артисти!

Співаємо тільки старовинні пісні, що їх співали наші батьки, — «Журавка», «Ой летів орел», «Іде дощ». Ось слова з неї:

А я ж невеличка

Та ще й небагата,

В мене кавалерів

Завжди повна хата.

Природжена артистка Галина Михайлівна неперевершено це співає. А коли співаємо сумну:

«В мене батько, як цвіт

Зав’язав мені світ,

А матуся, як зоря

Рано заміж віддала...»

— багато хто з глядачів не стримує сліз.

Співаємо не за гроші, а для душі, для людей. Щоб пам’ятали своє коріння, не цуралися роду. Часто наші жінки приходять на репетиції і концерти зі своїми онуками. Діти слухають і собі потроху переймають наші пісні. Хочеться, щоб не перервалася пісенна ниточка, зіткана нашими матусями...»