Не так часто, як це мало б бути, в Україні складають шану гідним поваги і визнання зарубіжним співвітчизникам — громадянам інших держав, чия життєва дорога почалася на нашій землі. Нещодавно це благородне дійство сталося на березі стрімкого Дністра у Заліщиках на Тернопільщині, убілених ранньоосіннім листопадовим снігом.

Ще у січні нинішнього року на сесії районної ради було прийнято рішення про присвоєння місцевій державній гімназії імені братів Богдана і Мирослава Гнатюків, які передвоєнної пори тут народилися, вчилися і брали активну участь у визвольних змаганнях, а з 1949 року знайшли другу батьківщину в США. Цією само ухвалою було передбачено і встановлення відповідної меморіальної дошки на стіні навчального закладу. Аналогічну постанову схвалила і Тернопільська обласна рада.

Такі акти знайшли добрий відгук і в мешканців Заліщиків, передусім у вчительського та учнівського колективу гімназії, яка відзначає десятиліття від часу свого відродження.

Ми прибули до міста з майже 700-річною історією на запрошення директора гімназії Ольги Царьової та на прохання родини Мирослава Гнатюка, котра нині мешкає в містечку Лівонія, що поблизу Детройта. Для нас це були перші відвідини Заліщиків, які знайшли своє місце в історії не тільки відкритим у 1927 році поселенням трипільської культури та літописними згадками чотирнадцятого сторіччя, а й знаними свого часу в Європі курортами. Тож не дивно, що краса довкілля нагадала слова братів про те, що високий скелястий протилежний берег Дністра сусідньої Чернівецької області надто схожий на типовий американський каньйон. Адже такі річкові краєвиди зі стрімкими східчастими схилами вони бачили на американській землі, і це завжди викликало в них спомини і тугу за рідним краєм.

Несподівана негода того дня не спинила велелюдний потік до будинку гімназії. І коли впало покривало, перед очима присутніх постали викарбувані на граніті обличчя американських заліщан і написи: Богдан-Тарас Гнатюк, 1915—1998 роки; Мирослав-Володимир Гнатюк, 1917—2000 роки.

Спав на думку сумно-жартівливий афоризм англійського письменника Джерома К. Джерома: «Чи багато треба для збереження пам’яті про людину? Година роботи мармурника».

Районна влада і керівництво гімназії доклали чимало зусиль, щоб у місті знали про своїх земляків. Місцеве радіомовлення провело цикл передач, присвячених життю і діяльності братів Гнатюків в Україні та за її межами — в Європі і США. В гімназії провели спеціальні уроки, в її музейній кімнаті відкрили окрему експозицію, що докладно розповідає про американських громадян, для яких дорога у вічність пролягла з берегів Дністра.

На урочистому мітингу було виголошено їхні непересічні біографії. Богдан Гнатюк належав до тих людей українського роду, чия наукова та інженерна діяльність була безпосередньо пов’язана з ракетно-космічною галуззю, з розрахунками ліній польотів американських ракет. Закінчивши в Заліщиках гімназію та вчительську семінарію і одержавши свідоцтво шкільного педагога, він продовжив навчання в технічному університеті у Данцигу в Німеччині, здобувши диплом інженера. Під час Другої світової війни Богдан Гнатюк працював у Віденському університеті в галузі швидкохідної аеронавтики та турбореактивних двигунів. Через наближення фронту і наступ Червоної армії його було переведено до великого авіаційного виробництва у Дорнтер-Верке (поблизу кордону із Швейцарією). До еміграції в США в 1949 році заліщанин устиг іще попрацювати у міністерстві військово-повітряних сил Франції у французькій зоні окупації Німеччини як викладач школи механіків, котру спонсорувала реабілітаційна адміністрація ООН (UNRRA).

Деякий час у США Б. Гнатюк співпрацював з відомим конструктором ракет Вернером фон Брауном. Випускник Заліщицької гімназії брав участь у створенні міжконтинентальних балістичних ракет, які запускалися з американських підводних човнів «Трайдент». Доктор Б. Гнатюк був членом Американського інституту аеронавтики і астронавтики, Асоціації військово-повітряних сил США, Американської спілки університетських професорів та інших професійних об’єднань.

Незважаючи на постійну велику зайнятість —викладацьку роботу в університеті і працю експертом і радником в центрах космічних польотів та різних фірмах військового напряму, Богдан Гнатюк не забував своє українське коріння, беручи діяльну участь в українському громадському житті в США. Він належав до ініціативної групи зі створення в 1967 році в Нью-Йорку Світового конгресу вільних українців, був членом Українського інженерного товариства Америки, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Українсько-американської спілки університетських професорів і Українсько-американської координаційної ради та інших громадських організацій.

Під час перебування в Україні Богдан Гнатюк говорив одному з нас, що жалкує про свою непричетність до розбудови наукових і культурних зв’язків з Батьківщиною. Але він не мав права на широкі іноземні контакти, бувши носієм певних воєнних таємниць.

Та цю прогалину в житті старшого брата з успіхом надолужив молодший — Мирослав. Його життєва одіссея могла б скласти захоплюючий сюжет пригодницького твору, де героєм став би не супермен, а син галицьких сільських інтелігентів. Підпільний провідник ОУН, а згодом американський лікар, співак, громадський діяч. Досить згадати, що в молоді роки його арештовували польська поліція, НКВС, німецькі гестапівці і французька окупаційна влада в Німеччині. Але йому завжди вдавалося визволитися і продовжувати свою підпільну революційну діяльність. Він був провідником ОУН у Заліщиках і Коломиї, у Львівському медичному інституті, в 1944 році — в Німеччині. Водночас навчався на медичному факультеті в Інсбруку і у Віденській консерваторії, працював в Австрії водієм трамвая і створював в цій країні українські хори. З одним із них і перебрався 1942 року до Філадельфії, де організував першу українську школу, вчився в університетській медичній інтернатурі і співав у хорах США і Канади.

У червні 1991 року перед переповненим залом Київського оперного театру виступає з вітальною промовою поставний сивий чоловік з «професорською» борідкою у вишуканому національному строї. Це був Мирослав Гнатюк — голова Капели бандуристів імені Тараса Шевченка (на той час один із найсильніших мистецьких колективів США і Канади). Він повідав киянам правду про страдницький шлях апостолів бандури. У 1918 році в столиці Української Народної Республіки, в київському театрі Бергоньє (нині драматичний театр російської драми імені Лесі Українки) відбувся перший концерт «Хору кобзарів» (у радянські передвоєнні часи — Державна капела УРСР). Ім’я Тараса Шевченка капела успадкувала і зареєструвалася в управі Києва 1941 року, в місті, окупованому нацистами. Тоді вона складалася лише з 17 митців, яким не вдалося виїхати з окупованої фашистами території. В 1942 році київські німецькі власті примусово вивезли капелу на каторжні роботи до Гамбурга. По війні капеляни емігрували за океан. Нині мистецький колектив, який запозичив спадщину, традиції своїх попередників, базується в Детройті (США). Бандуристи і хористи, що мешкають у різних містах Північної Америки, регулярно збираються сюди на репетиції.

Коли капела одержала з Києва запрошення від громадської організації — Товариства «Україна» — виступити з концертами в кількох містах нашої країни, розпочалися довгі важкі дискусії: їхати чи не їхати? Саме Мирослав Гнатюк і художній керівник колективу Володимир Колесник (нині покійний) переконали усіх, хто мав сумніви щодо контактів з Україною, в необхідності летіти через океан і продемонструвати своє мистецтво в рідному краї.

Мирослав усе життя мріяв співати на українських сценах. У червні 1991 року це його бажання здійснилося. Концерти відбулися у 13 містах. Окрилена успішними виступами, капела 1994 року вдруге прибула в Україну, вже маючи звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Мирослав Гнатюк, за його словами, за все своє попереднє життя не виголошував стільки публічних промов, скільки під час цих гастролей.

Мирослав був також причетний і до організації в Києві конгресу Світової федерації українських лікарських товариств. І тут не обійшлося без гострих дебатів. Він мав дві медичні професії: хірурга і психіатра, був довічним членом Всеамериканської лікарської асоціації, як фахівець був неабияк популярний серед мешканців штатів Огайо, Мічиган і Мейн.

* * *

Заліщицька земля воістину родюча, бо дала путівку в життя багатьом своїм синам і дочкам, які стали відомі не лише в Україні, а й у різних державах світу. На урочистостях в місцевому Будинку культури називали чимало імен славних земляків. Більшість із них, на жаль, уже покійні. Згадаймо лише кількох тих, хто увійшов до біографічного довідника канадських українців, котрі народилися, вчилися або працювали свого часу в Заліщиках. Іван Оробко став першим серед українців Канади професором університету, був членом Королівської колегії лікарів. Одним із кращих експертів релігій Східної Європи є Петро Біланюк. Звання лауреата літературної премії США удостоївся Іван Боднарчук — автор шкільних підручників, низки прозових і публіцистичних творів. Бібліотекар, історик, довголітній громадський діяч, нині сущий Василь Верига написав документальні книги про дивізію «Галичина». Олександр Гудзяк, який свого часу працював директором школи городництва в Заліщиках, став одним із найкращих у Канаді фахівців у галузі агрономії. Іван Навізівський та Матвій Попович розбудовували робітничо-фермерський рух у Канаді, зарекомендували себе талановитими публіцистами. Володимир Маланчук очолював апостольський екзархат для українців Франції, Іспанії та Швейцарії.

Усі ці люди пишалися Україною. Проте це незрівняно легше, ніж домогтися, щоб тобою пишалася Батьківщина. У Заліщиках сповнені гордістю за своїх уславлених земляків. Тут люди вміють берегти пам’ять про тих, хто своїм життям і працею славив український народ. У гімназії вчать дітей знати по своїх краян і не забувати про них, їхні долі.

Про Заліщицьку гімназію скажемо коротко і просто: чудова школа! Це справді навчальний заклад нового типу, який проголосив своєю метою «формувати національну еліту незалежної української держави» (саме так сформульовано у цьогорічному випуску літопису гімназії «Гроно»). Тож навчання проводиться з першого гімназійного класу, до якого приймають за результатами вступних іспитів, і триває сім років. Гімназія має власний прапор, гімн і герб. Майже 350 учнів оволодівають основами наук, вивчають іноземні мови, інформатику та обчислювальну техніку. Серед занять за вибором і факультативів — ритміка, основи дизайну, християнська етика, світова художня культура, засади психології сімейного життя, наукових досліджень, естетика та інші дисципліни, які дають змогу повніше розвивати індивідуальні здібності учнів у контексті рішень національної освітньої доктрини. Тож і в подальшому заліщанам буде ким пишатися! І згадувати. Як згадали братів Гнатюків, тим самим давши відповідь на запитання Мирослава: «А чи згадають колись про нас в Україні? Адже ми не встигли для неї зробити стільки, скільки вона цього варта. Віддаючи Америці свої сили і знання, ми ніколи не забували про наші джерела, заліщицьку колиску».

І мала батьківщина пам’ятає про них. Тепер назавжди!

Станіслав ЛАЗЕБНИК,голова громадської організації «Разом»,Олександр БУЦЬКО,виконавчий директор громадської організації «Разом».