«Чуєш, брате мій...»

У кожного поета — своя творча пора: весна, літо, осінь чи зима. Але то не таємниця, що його поетичні візії злютовані зі станом душі, а той чи той настрій може бути викликаний навіть найменшим порухом у природі.

Богдан Лепкий цілий цикл, написаний у Кракові 1900 року, затитулував однозначно — «Осінь». Згодом він до попередніх поезій долучить нові твори, аж зібралося їх два з половиною десятка. І дуже примітно, що три композитори (Василь Бармійський, Денис Січинський та рідний брат Лев) знайшли там тексти для своїх пісень.

Видавши книжку спогадів «Казка мого життя» з дитячих і юнацьких літ, письменник підготував другу «Три портрети», з невеличким промовистим передслів’ям-сповіддю:

Осінь... Пізня... Оповита

смутком і журою...

Що ж! Годі літові вічно

тривати.

Але й осінь має свої ясні хвилини. Тоді останні квіти всміхаються до сонця, вітер шумить, нагадує весну, а понад стернями сухими снується павутиння.

Кажеш, павучки його прядуть? Куди! Це невидима пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку... Та якась невідома сила снує нитки споминів з давно минулих літ. Снує й осотує тебе, мов повивачем дитину. Заки зима вколише до сну...

Пряди, пам’яте, свою тонку пряжу літові на... Ні, ні! Тихо, не кінчи цих слів. І так гримають на тебе, що жалості до смутку доливаєш і що курличеш журавлем відлітним.

Запремо смуток на сім спустів у серці...

«Останній птах у вирій летить» — із цього, власне, вірша зачинається мелодія осінньої пори — поета. Це була в циклі перша за рахунком поезія. Лепкому, викладачеві університету, сповнилося 28 років; мешкав він у будиночку на вулиці Зеленій, 28, прозваному за гуртування тут земляцтва «українською амбасадою».

«Пан професор» уже вславився своїм літературним доробком, і його поетична туга не була грою розпаленої уяви, а цілком визначеним філософським поняттям, що впродовж десятиліть кристалізувалось й наповнювалося змістом. Вірш «Журавлі» став у нього найдосконалішим твором і, може, його лебединою піснею...

А до написання вірша спонукала поета доволі звичайна обставина. Краківський режисер Людвік Сольський восени 1910 року запросив Богдана з дружиною Олесею на виставу за п’єсою Станіслава Виоп’янського — «Листопадова ніч». Ця барокова драма, з вигадливою символікою, ускладненістю й недомовленістю образів, упереміш з античною міфологією, вияскравлювала одну добу в житті Польщі, коли посеред ночі над країною спалахнула кривава заграва. Саме тоді, 29 листопада (о цій фатальній для народу годині!) 1830 року почалося повстання проти Росії.

Один із провідників збройної битви у Варшаві Петро Висоцький закликає поляків єднатися до бою:

Свободу — всім станам!

Народові — волю!

Настане відплата на рідній

землі.

Полиньте у вирій, сумні

журавлі,

Та киньте вогнину на поле

Від наших запалених хат...

... У Богдана Лепкого птахи залишали рідний край і відлітали на чужину — через океан. У їхньому зойку-скрику «кру-кру!» переплелися і відчай, і розлука, і туга за втраченою батьківщиною. Тому з часом «Журавлі» стали «емігрантським реквіємом». Але мелодію пізніше створив його брат Лев Лепкий, приурочивши її до походу січових стрільців у грізні часи революційних змагань України. Саме тоді, в листопаді 1918 року, над Львовом замаяли жовто-блакитні прапори ЗУНР. Це коштувало великої крові й багатьох життів.

Отже, пісня була «смутком і журою»...

Колись письменник Юрій Смолич написав новелу про журавлів. Звісно, в роки партійного мракобісся її відмовився друкувати на своїх шпальтах тижневик «Україна». .... Загін січових стрільців потрапив у полон до червоних військ на станції Жмеринка. Були це юнаки — виснажені, обшарпані, голодні, із спаленілими губами та вигаслими очима. З ними не стали після бою панькатися. «Розстріляти!» — пролунала команда.

Всі враз підвелися, вишикувалися ланцюжком і, за сигналом карателя, рушили з місця — випростані, збадьорілі, горді. Тільки-но ступили крок, як із їхніх втомлених грудей вихопилася тужлива, сповнена жалю й прощання, пісня.

Під мурами за станцією вдарили рушничні постріли, а мелодія бриніла й бриніла в повітрі, поволі стихаючи. І в голосах, що уривалися з кожною кулею, відчувався не стільки смуток, а більше — докір за цей бездушний самосуд. «Чуєш, брате мій...»