Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний.

Норман ДейвІс.

Голодомори, які потрясли Україну впродовж XX століття, викликали гнів, мабуть, у самого Бога — відмовилася змилостивитися навіть земля. Із цинічною жорстокістю комуністичний режим вивів за межі земного життя мільйони українських синів і дочок. До сьогодні на їх могилах немає хрестів, не запалюються свічки...

Цього року 26 листопада за підтримки партії Народний союз «Наша Україна» акцією «Запали свічку» Україна вшанувала пам’ять жертв голодомору 1932—1933 років. Акція проходила по всій країні. Лише в Києві на Софіївській та Михайлівській площах близько десяти тисяч людей запалили свічки, витворивши душевно очисний вогняний коридор. З ініціативою вшанування пам’яті жертв голодомору виступив Президент України Віктор Ющенко, почесний голова партії Народний союз «Наша Україна». На другому з’їзді нашої партії ця ініціатива була підтримана. Тому по всій Україні 26 листопада запалили свічки всі ті, кому небайдуже минуле та майбутнє нашої країни.

Вагомий внесок у вшанування пам’яті жертв голодомору 1932—1933 рр. зробив організований Віктором Ющенком благодійний фонд «Україна-3000». У 2003 році фонд започаткував спеціальну програму «Уроки історії: голодомор 1932—1933 рр.».

У рамках цієї програми фонд створив перший і єдиний в Україні спеціалізований Інтернет-сайт з тематики голодомору (holodomor33. org. ua), на якому вже оприлюднено понад 1200 свідчень людей, що пережили голодомор, а також наукові публікації, архівні фотографії тощо; організував конкурс плакатів «Свічка у вікні» та виставку кращих робіт за його підсумками; провів конкурс серед регіональних журналістів на краще висвітлення тематики голодомору; підтримав видання трьох інформаційних брошур про голодомор загальним накладом 10 тисяч примірників; у День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій (29 листопада 2003 року) за ініціативи фонду була проведена поминальна акція, під час якої на Михайлівській площі (Київ) було запалено 18 тисяч свічок на знак вшанування загиблих.

У 2005—2006 рр. у межах цієї програми фонд планує видати масовим накладом інформаційну брошуру «Голодомор 1932—1933 рр.» з метою її безкоштовного розповсюдження серед шкіл, бібліотек, громадських організацій в Україні і за кордоном, а також серед громадян, щоб підняти загальний рівень поінформованості про цю трагедію; упорядкувати корпус архівних документів, які стосуються голодомору 1932—1933 рр. і зберігаються в Україні та інших державах; узяти участь у створенні системи масового опитування свідків голодомору та створенні державного Центру дослідження голодоморів і політичних репресій та музею голодомору тощо.

Голодомор 1932—1933 років є однією з найжахливіших сторінок історії українського народу. В цей період за якихось 17 місяців зупинились мільйони сердець, практично жодну родину не минуло страшне лихо — втрата рідних від голодної смерті. Навесні 1933 року по країні від голоду вмирало 17 людей щохвилини, тисяча — щогодини, майже 25 тисяч осіб — щодоби...

Пам’ятаючи про голодомор, ми зобов’язані не допустити повторення геноциду в майбутньому, ми не повинні дозволити, щоб антинародна влада, хоч би як вона називалася, мала змогу знищувати людські життя.

Сьогодні, коли правда про голодомор стає доступною, ми повинні розуміти, що об’єктивна оцінка тих страшних подій не може бути спрямована тільки в минуле, вона має бути спрямована в майбутнє. Ми всі мусимо пам’ятати головне — все це робиться для того, щоб об’єднати людей у всій Україні навколо спільної історичної пам’яті.

Наші матері і бабусі ще довго озиратимуться при слові голод з відчуттям остраху та чогось незабутньо жахливого. Багато, хто пережив ті страхітливі події 1932—1933 років, взагалі не хочуть говорити вголос про страшні події свого буття і навіть здригаються від згадки про сам факт ймовірності всього того, що з ними відбувалося. Психіка цих людей назавжди зазнала невиліковних травм, коли думка про їжу тьмарила не лише очі — розум заходив у самий глибокий кут людської свідомості і в голові вирувала лише одна думка про задоволення людського інстинкту голоду.

Вони просто не хочуть пам’ятати тих страшних днів. В історії України трапилась демографічна і духовна катастрофа — подія, яка не вписується в рамки жодного наукового аналізу, статистики, подія, котру відмовляється сприймати розум і душа.

Дослідників тематики голодомору 1932—1933 років часто звинувачують у начебто надмірній її політизації. Однак визнання факту голодомору на Україні багато в чому було рішенням саме політичним. Це був останній і остаточний аргумент історії за незалежність України як держави. І сьогодні зі стовідсотковою впевненістю можна говорити про те, що основним чинником тих страхітливих подій було саме політичне підґрунтя, і в своїй основі це був наймасштабніший міжнаціональний конфлікт, зброєю в якому виступив голод.

Знавіснілість імперської системи полягала в тому, що її жертвами ставали і самі її виконавці, представники колоніальних адміністрацій (ставлеників Москви) в Україні.

Однією з першопричин голодомору я назвав би бажання Сталіна централізувати владу в своїх руках, і основною перешкодою цьому була Україна. Його утопічне бажання створення раю на землі без Бога, шляхом убивства тих, хто цьому стає на перешкоді, породила нелюдську ідею знищення української нації, нації, яка годувала своїм хлібом пів-Європи, і залишилася сама без кусня хліба. Для тотальної влади на карту були поставлені українське селянство, українська інтелігенція, українська мова, українська історія — це все планувалося знищити. Планувалося знищити Україну, як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема країни, а в результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД.

До кінця воєнного комунізму більшовиками культивувалася майже патологічна ненависть до так званого буржуазного націоналізму. Саму суть ленінської формули «зближення і злиття націй» можна трактувати як прогеноцидну, адже накладання одного національного зразка на інший оголошувалося «історично прогресивним». Наприклад, під час першої радянської окупації Києва більшовицькі війська практикували розстріли майже всіх, хто публічно розмовляв українською мовою в Києві.

Про страшні муки і переживання українського народу в 1932—1933 рр. написано ще небагато. Писали, свідчили, згадували передусім за кордоном — в Україні про голодомор 1933 року не вільно було й слово мовити. В Україні дивом просочувалися крізь сито цензури згадки про голодомор та невеличкі епізоди в творах Анатолія Дімарова, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара... Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь», не тішачи себе надією, що цей твір колись буде надруковано в Україні. Емоційна пам’ять зберегла його спогади про Кубань 1933 року, де тоді жив письменник, про опухлі і водянисті ноги, які жахали його, про стогін тисяч людей: «Я знав інші болі, як поранення, але то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це знав, тому мені пощастило у «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті». Згадував він, як у 1933 році відвідав брата на Полтавщині: «Божевілля, мовчання, солодкий трупний запах».

У цьому голодоморному апокаліпсисі селянам ввижалася пекельна воля якоїсь надлюдської сили й жорстокості, поставала в їхньому голодному маренні демонічна постать Жовтого князя — нещадного до старого і малого, всеприсутнього і всесильного, змієподібного, бо, здавалося, його зловісний дух вселився в душі не лише кремлівських пришельців, а й своїх, односельчан, сусідів, навіть родичів, перетворюючи їх на звірину.

Спочатку селяни не вірили, що політика винищення селянства здійснюється за вказівкою згори. Селяни не усвідомлювали, що здійснюється страхітливий план знищення українства, але це зрозуміли деякі політики, дипломати. Консул королівського посольства Італії в Москві Гранденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор «уряд Москви справді заздалегідь підготував за допомогою жорстокої реквізиції» і підкреслював, що в основі такої політики, «є, напевно, призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена, — пише далі консул. — Я тієї думки, що її перевищили і що, мабуть, уже її досягли».

Саме Гранденіго зазначив, що «нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм». Однак ці дипломатичні донесення більш як півстоліття залишалися невідомими і лише після виходу у 1991 році книги професора Андреа Грацьйозі «Листи з Харкова» італійці дізналися про цю багатомільйонну демографічну катастрофу.

Відбувалося систематичне винищення народу, а світ мовчав.

Такої варварської, жорстокої форми колонізації людство ще не знало. Тому вона вражала своєю жахливою навальністю — без будь-яких моральних застережень, без озирання: «а що скаже світ?», без жалю і співчуття до тих «гнаних і голодних», заради яких начебто творився на крові та насильстві «новый мир».

Україна стоїть перед необхідністю постійного наголосу на правдивості тернистого шляху до самостійності. Ми, по суті, маємо не одне покоління людей, які не знають історичної правди про свій народ.

Увага громадськості світу до подій голодомору 1932—1933 рр. набула значення гострополітичного чинника після того, як конгрес США в 1986 році створив спеціальну комісію з голоду в Україні для постановки питання на спеціальних слуханнях. І вже 19 квітня 1988 року комісія визнала, що Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українського народу.

У лютому 2003 року в Україні було ініційовано проведення парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932—1933 років. Я був одним із авторів проекту постанови, прийнятої 6 березня 2003 року за результатами цих слухань.

Учасники парламентських слухань 12 лютого 2003 року, присвячених відзначенню 70-х роковин голодомору 1932—1933 рр. та вшануванню пам’яті його мільйонних жертв, відзначали, що трагедія голодомору 1932—1933 років в Україні протягом багатьох десятиріч офіційно заперечувалася Комуністичною партією Радянського Союзу і правлячою верхівкою Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Нині без перебільшення можна стверджувати, що перші слова правди про голодомор 1932—1933 років відіграли велику роль у національному відродженні, стали одним із важливих чинників здобуття Україною незалежності.

Але далеко не все, пов’язане з історією голодомору 1932—1933 років, який слід визнати актом геноциду українського народу, до кінця розкрито і з’ясовано.

Відповідальність за страхоліття голодомору 32—33-х років має нести весь тоталітарний сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною. Але були, крім Сталіна, кілька головних дійових осіб, які спровокували голодомор або ж не відвернули його, хоча повинні були це зробити: Постишев, Молотов, Каганович, Косіор, Чубар, Хатаєвич, Реденс, Балицький.

У 1963 році Василь Барка звернувся з листом «До радянських письменників на Україні»: «Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати, вшанувати їх терпіння, а реабілітовано якраз тих, хто здійснив розкази від вершителів «культу особи» про запровадження великого голоду, реабілітовано якраз П. Постишева?!»

Роль цих осіб в організації голодомору була різною. Якщо Сталін був головним ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев виявляли найбільшу активність, то українські керівники Косіор та, особливо, Чубар намагалися інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак їх дії не були послідовними. За голодомором стояла СИСТЕМА. Тих, хто намагався їй хоч якось протистояти, просто фізично знищували або вони самі стали жертвами терору, як, наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник. Звичайно, названі особи нічого не змогли зробити самотужки. Їм активно допомагали мільйони соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.

По суті, останню крапку, а точніше, страхітливі три крапки голодного терору в Україні, поставила 6—8 липня 1932 року в Харкові ІІІ Всеукраїнська партконференція, на яку прибули з Москви В. Молотов і Л. Каганович. Скликана на вимогу центру з єдиною метою — віднайти і назвати винуватців невиконання плану хлібозаготівель, ця партконференція устами вірних соратників Сталіна назвала винними у зриві останньої хлібозаготівельної кампанії усіх більшовиків України.

Додаткові заходи «поліпшення реалізації» державного плану хлібозаготівель знайшли своє відображення в законі від 7 серпня 1932 року, згідно з яким запроваджувалася смертна кара за розкрадання колгоспної власності. Цей варварський «закон про колоски» підняв нову нечувану хвилю нацьковування дітей на батьків (синдром Павлика Морозова), глухої, звірячої ненависті людини до людини, доносів, підозр і знущань. Юні піонери вистежували односельців і рідних, доповідали політвідділам, нерідко самі ловили тих, хто зірвав на колгоспному полі один-два колоски, і радо рапортували на зборах піонерських дружин про досягнення у класовій боротьбі.

Відразу ж після завершення ІІІ Всеукраїнської партконференції В. Молотов відвідав кілька районів України. Він, щоправда, з вагона не виходив, але приймав численні делегації голів колгоспів, партсекретарів, вислуховував здебільшого скарги на непомірні плани хлібозаготівель, запевнення, що хліба в селах уже нема, люди голодують і вимушені зривати недозрілі колоски на колгоспних полях... Український літературознавець із США Григорій Костюк вважає, що ця інспекція роздратувала Молотова, і «є всі підстави думати, що це була перша і єдина причина появи в світ «закону від 7 серпня». Цей закон прискорив голод, збільшив смертність серед мільйонів селян, але, безумовно, вирвав у голодних людей все-таки майже 200 мільйонів пудів хліба». Свідчення ж очевидців, говорять про те, що більша частина забраного в голодних селян хліба вивозилася баржами в море та свідомо топилася в глухій безодні.

Кількість прямих та непрямих жертв голодомору точно підрахувати досить важко і, мабуть, не вдасться ніколи. Між істориками точаться дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 10 мільйонів? Мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв. А якщо взяти до уваги непрямі втрати, передусім тих дітей, які мали народитися, то число жертв за приблизними підрахунками може сягнути 14 мільйонів.

Навіть страшно замислюватися над такими цифрами: 14 мільйонів за 500 днів — це страшна жертва, на яку прирік українську націю сталінський режим.

Сучасне населення Данії становить трохи більше 5 млн. осіб, Болгарії — майже 9, Бельгії — 10. Тобто під час голодомору була знищена ціла європейська країна... Моя країна...

І мені від цього навертаються сльози на очі... Хочеться кричати від неможливості зарадити минулому свого власного народу, якого катували за його право на існування та буття у світі. Де нині шукати правди, кого спитати про провину, кому дорікнути?.. Український народ не має права забути страждань своїх батьків.

За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8 відсотка загиблих. Фактично ж голод охопив ввесь центр, південь, північ та схід України.

Під час аналізу тих подій рано чи пізно постає запитання про винуватців та причини трагедії. Безумовно, причиною стала політика тоталітарного сталінського режиму, політика безвідповідальних експериментів з метою побудови щастя для усіх в єдиній, окремо взятій країні.

На практиці це означало винищення всіх класових та національних ворогів сталінського режиму — всі, хто мав власну ідею розбудови світлого майбутнього, мали бути знищені.

Під час українізації (коренізації, оголошена резолюцією ХІІ з’їзду РКП(б) 1923—1932 рр. Радянська влада спробувала жорстко контролювати український національний процес шляхом безпосередньої участі в ньому. Припинення такої політики під час голодомору 32—33-х років також вкладається в систему запланованого винищення українського духу.

Щодо індустріалізації, то в ній самій, в її меті — швидкому промисловому розвитку країни — нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, цілком спотворили ідею і звели всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною крові мільйонів.

Щоб отримати валюту на закупівлю промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна машина продукування товарів на експорт, насамперед — хліба. Для цього він організував економічно необґрунтовану колективізацію сільського господарства, яка, фактично, знищила найкращі господарства разом з господарями і привела до багаторічної руїни. Українські селяни намагалися чинити супротив такій політиці. Через це мільйони з них стали жертвами в нерівній боротьбі...

Комуністи і досі намагаються представити голодомор 1932—1933 років як збіг об’єктивних та суб’єктивних причин: посухи та перегинів на місцях. Але факти свідчать зовсім про інше. Це не був збіг, це була свідома політика сталінського режиму.

Йдеться про організацію штучної катастрофи, коли сталінський режим використав погіршення ситуації на селі для винищення мільйонів українців. Про те, що урожай в Україні був, переконує той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932—1933 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було дуже багато і коштували вони дуже дешево. Ті, хто стверджує про збіг обставин, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ...

Крім цього, за свідченням очевидців, в окремих регіонах України весь цей час, коли від голоду щодня вмирали тисячі українців, на повну потужність працювали спиртові заводи, переробляючи на горілку тисячі тонн дорогоцінного хліба. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації...

Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний епізод. Восени 1932-го і взимку 1933 року, коли вже багато хто зрозумів трагічний стан українського селянства, влада абсолютно нічогісінько не зробила для порятунку простого люду. Всі сили були кинуті на те, щоб ізолювати голодуючих.

Армія, загони НКВС оточували українські міста, бо селяни намагалися там врятуватися від голодної смерті, та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР, насамперед до Росії. Цьому сприяло введення паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян.

Ухвалою Центрального виконавчого комітету СРСР від 27 грудня 1932 року запроваджується єдина паспортна система, якою селянин закріплювався за колгоспом, за місцем проживання. Селян перестають брати на роботу на заводах і шахтах. Прикордонники перекривають усі дороги, які ведуть з України в Росію. По суті, Україну перетворюють у гігантську резервацію, оточену з усіх боків військами, в якій почав містично володарювати Жовтий князь-голод.

За спеціальним розпорядженням ввели заборону на продаж залізничних квитків для селян. Такі дії абсолютно неможливо пояснити збігом обставин чи посухою.

Аналіз фактів свідчить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Усіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали до Росії, просто страчували за вироком «трійок» без суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями привозили нових з Росії, Білорусі...

Усе це призводило до страшних наслідків у масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їх душі назавжди закрався страх голоду. За рахунок переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це значно підривало життєвий потенціал нації.

Не було жодного кроку, аби подолати негативні наслідки неврожаю. Навпаки — все робилося для того, щоб їх посилити. Отже, ми маємо справу з яскравим прикладом ГЕНОЦИДУ, спрямованого проти українського народу. І сьогодні ми маємо це довести і сказати усьому світові.

Ми повинні переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину — геноциду проти українського народу, який ніколи не повинен повторитися ні на українській землі, ні будь-де на планеті. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло бути і набагато більше...

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,

народний депутат України,

член депутатської фракції

Народний союз «Наша Україна».

Друкується в рахунок квоти фракції Народний союз «Наша Україна».