Болонський процес відкриває ще один напрям інтеграції України в Європу. Нам надається реальна можливість отримати рівноправний статус у європейському освітньому просторі, який визначає розвиток Європи на ціле покоління вперед. Участь вищої освіти України в болонських перетвореннях має бути спрямована на її розвиток і набуття нових якісних ознак. Водночас слід зважити на те, що ці зміни не повинні призвести до втрати кращих традицій, заперечення національних ознак якості освіти. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до невиправданої перебудови тих традицій вітчизняної системи вищої освіти, які є національним надбанням української вищої школи, зокрема, широкий спектр і фундаменталізація знань студентів у галузі суспільних і гуманітарних наук, що формують світогляд майбутнього фахівця — таким був лейтмотив зустрічі, яка відбулася за ініціативою народного депутата, голови підкомітету з питань інформатизації Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти М. Родіонова з народними депутатами України, представниками вищих навчальних закладів, центральних органів виконавчої влади.

Ми їм — кадри, вони нам — технології

У вступному слові народний депутат України, заступник голови Комітету з питань науки і освіти С. Дорогунцов наголосив на провідній ролі університетів у розвитку європейського культурного виміру і підкреслив, що згідно із Сорбонською декларацією 1998 року, в основу якої покладено принцип інтелектуального збагачення європейських громадян, усвідомлення спільних цінностей та належності до єдиної соціальної і культурної сфери, загальновизнаним є першочергове значення освіти і освітнього співробітництва для розвитку і зміцнення стабільних, мирних і демократичних суспільств. Водночас С. Дорогунцов зазначив, що потребує дослідження ставлення Європарламенту до Болонської декларації. У цьому разі, як наголошувалося, складається парадоксальна ситуація: одна особа — міністр, бере на себе відповідальність за майбутнє розвитку нації, формування її інтелектуального потенціалу.

Звертаючися до присутніх, народний депутат України М. Родіонов зауважив, що перед тими, хто прийшов на цю зустріч, не стоїть завдання приймати якесь рішення. Депутати і викладачі вищих навчальних закладів просили обговорення теми впровадження Болонського процесу. Скажімо, академік Михайло Захарович Згуровський найкраще знає, що зроблено і робиться з цієї проблеми. Я ж, наголосив депутат, хочу загострити деякі питання, навколо яких ідуть дискусії. Наприклад, дехто вважає, що приєднання України до Болонського процесу послабить рівень освіти, дехто навпаки —підвищить якість освіти і забезпечить конкурентоспроможність економіки. Запитайте себе: чому європейські країни зацікавлені в єдиному освітянському просторі? Чому європейські розвинені країни не можуть впоратися з підготовкою інженерно-технічних кадрів? Відповіді на ці та інші запитання неоднозначні. Дефіцит інженерно-технічних кадрів має декілька причин: це і недостатня мотивованість молодих людей до навчання інженерно-технічним професіям, і недостатні матеріальні стимули. До цього слід додати, що європейські країни втрачають свої кадри високої кваліфікації з причини їх еміграції до США, де умови оплати праці для цієї категорії фахівців незрівнянно вищі, ніж у країнах Європи. Тому, з точки зору європейських країн, створення єдиного освітянського простору з включенням у цей простір країн колишнього Радянського Союзу, зокрема України, які мають ще досить потужний кадровий і науковий потенціал, певну мотивацію до освіти, крок обгрунтований.

А який вигляд має ця проблема, виходячи з інтересів України? Одностайності в оцінці наслідків запровадження Болонського процесу в освіту немає. Дехто дотримується думки, що якість освіти залежить не від того, приєдналися чи не приєдналися ми до Болонського процесу чи до інших протоколів, а залежить вона, тобто якість освіти, від вимог галузей господарства, для яких готуються інженерні кадри. Тому давайте наблизимо якість освіти до потреб розвитку вітчизняних галузей і проблему буде вирішено. Звичайно, рація у цих аргументів є. Справді, найефективнішим критерієм оцінки якості освіти були, є і будуть діючі вітчизняні наукоємні підприємства, які виробляють продукцію і для внутрішнього, і для зовнішнього ринку. Але скільки в Україні залишилося підприємств, які можуть випускати конкурентоспроможну на зовнішньому ринку продукцію? Створюється враження, що вкрай мало. З кожним роком кількість таких підприємств скорочується. Водночас фахівців інженерного профілю ми готуємо. Візьмімо, наприклад, таку галузь, як електроніка. Галузь виробництва вітчизняних приладів та електронних компонент в Україні майже знищена, а фахівців готуємо, і непоганих. Що робити? Звести підготовку фахівців до потреб вітчизняного виробництва — це поставити хрест на одній із найінтелектуальніших професій інженерного і наукового напряму, яку на порожньому місці не відродити. Тому фахівці вбачають у приєднанні до Болонського процесу, у створенні єдиного освітнього простору свого роду «рятувальну сорочку». Тобто поки Україна відновлюватиме вітчизняні наукоємні виробництва, нехай наші фахівці працюють в інших країнах, де є потреба в таких кадрах.

Звичайно, краще було б, щоб наші фахівці не шукали собі роботу за кордоном, а мали попит у своїй країні. Але, якщо попиту немає, то заважати фахівцям шукати долю за кордоном навряд чи доречно. Інша річ, що готувати висококваліфіковані кадри без внутрішнього попиту на них, у принципі, довго неможливо. Якість підготовки фахівців, які не мають попиту, буде об’єктивно падати. Цю тенденцію Болонський процес може лише призупинити, а не ліквідувати. Все-таки як не крути, а шлях до якісної освіти інженерних кадрів —це шлях до відновлення вітчизняного наукоємного виробництва. Підтвердженням цієї тези може служити і той факт, що за всі 15 років незалежності в Україну майже не прийшли із-за кордону нові наукоємні технології. Тобто сингапурівська модель, яка базується на створенні на території країни наукоємних виробництв, Україні не загрожує, й інженерно-технічні кадри нової формації на цій основі нам готувати не вдасться. Найгірший варіант, коли тимчасово висококваліфікованими кадрами України скористаються, але нових технологій в Україну це не принесе. Цього допустити не можна.

Головне, на мій погляд, впроваджуючи прогресивні світові тенденції у сфері освіти, робити це так, щоб насамперед вигравала економіка України, вигравав наш талановитий народ, щоб освіта в Україні була найкращою у світі, щоб через запровадження тієї чи тієї методики чи моделі не вихлюпнути з водою дитину, тобто не загубити якість освіти, бо в наш час високоосвічена, висококваліфікована людина — це головний інтелектуальний потенціал країни, це її надбання, це найефективніший засіб генерування і передачі знань —джерела життя людства.

І в нас бракує інженерів, технологів...

Позитивні сторони і можливі ризики на шляху до європейської інтеграції вищої школи висвітлив і ректор Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», академік Національної академії наук України М. Згуровський. Він зупинився на необхідності вироблення стратегії науково-технологічного розвитку, стратегічного планування у підготовці кадрів і відродження на новому якісному рівні системи післядипломної освіти. Зокрема, М. Згуровський підкреслив, що наближаючися до європейського освітнього простору, ми не повинні втратити власні надбання і кращі традиції у вітчизняній освіті і науці. Як і раніше, ми маємо замислюватися над глибинними проблемами і самостійно вирішувати їх. Наближення ж до європейського освітнього простору має здійснюватися для поліпшення сумісності нашої і європейської систем освіти за групою взаємоузгоджених критеріїв і характеристик. Тому нам важливо не копіювати подібні реформи, вже здійснені деякими країнами Північної, Центральної і Східної Європи. Цей шлях порівняно простий і природний для країн, що не мають власної розвиненої фундаментальної освіти і науки, вони зорієнтовані на споживання чужих технологій, товарів і послуг та надання іншим країнам своїх природних ресурсів, дешевої робочої сили і екологічних квот. Україні ж більш притаманна роль активного генератора нових знань, виробника нових видів техніки та високих технологій і виходу з цією продукцією на зовнішні ринки. Вказаний шлях значно важчий, але зважаючи на потужний потенціал національної промисловості, освіти і фундаментальної науки, людський капітал, значні ресурсні можливості, ми ще не втратили шанс для «прориву» до групи високорозвинених країн світу.

Тому, реформуючи освіту, ми насамперед маємо відповісти на запитання — чому навчати і як навчати фахівців для подолання викликів природи, суспільних, економічних, технологічних та інших запитів сучасного світу. Тут важливо виділити два чинники.

Перший, викликаний інформаційною революцією та появою суспільства, побудованого на знаннях. Він диктує нові вимоги до методологічної, світоглядної, системної підготовки сучасних фахівців.

В усіх сферах людської діяльності істотно зростає роль системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для раціонального й осмисленого оперування з нескінченними потоками різноманітних знань і даних з метою вирішення нових, нестандартних проблем. У цій новій парадигмі найголовніше місце відводиться аналітичним здібностям педагога та вченого, тобто його спроможності шукати і знаходити необхідну інформацію, точно формулювати проблеми і гіпотези, вбачати в сукупностях даних певні закономірності, знаходити розв’язання нестандартних міждисциплінарних завдань.

Другий чинник пов’язаний з побудовою національних економік більшості країн світу на засадах інноватики. Вони поєднують такі важливі суспільні складові, як виробництво, наука, освіта та бізнес, в єдину інноваційну модель країни, галузі чи компанії. Тому сучасний фахівець повинен мати цілісні знання про ринкові, інноваційні механізми і вміти їх застосовувати у своїй практичній діяльності. Зрозуміло, що за часів централізованої економіки такі проблеми були відсутні в принципі, що не дає змоги автоматично переносити колись дуже успішну систему освіти з тих часів на сучасність. Зазначені чинники обумовлюють нові підходи до освіти. Коротко вони зводяться до такого:

Перше. Держава має сформулювати стратегію свого пріоритетного науково-технологічного розвитку у вигляді низки національних програм на основі залучення вітчизняного виробництва, науки, освіти і бізнесу в єдиному взаємопов’язаному комплексі.

Друге. Така стратегія розвитку потребуватиме комплексного вдосконалення чотирьох головних ланок освіти: професійно-технічної, спеціально-технічної, вищої і післядипломної. Відповідно до принципу «Освіта протягом усього життя» перетворення мають забезпечити безперервність навчального процесу за більшістю напрямів підготовки, перепідготовки та їх взаємоузгодженість.

Третє. Потрібно усунути значні структурні невідповідності між потребами економіки та обсягами і структурою підготовки і перепідготовки фахівців шляхом стратегічного планування розвитку пріоритетних галузей економіки і їх збалансованого кадрового забезпечення. Державне замовлення має виділятися лише на ці потреби. Вже не можна витрачати бюджетні кошти на навчання незатребуваних суспільством фахівців, особливо коли є гострий дефіцит на кадрове забезпечення за окремими спеціальностями. Насамперед це стосується базових галузей промисловості, за рахунок яких Україна повинна здійснювати свій стратегічний розвиток. Наприклад, попит на інженерів-механіків, інженерів-приладобудівників, енергетиків, на хіміків-технологів, фахівців у галузі інформаційних технологій та електроніки майже вдвічі перевищує можливості вищих технічних навчальних закладів України. Ці явища також відповідають і світовим тенденціям. Так, в Японії нині дефіцит інженерів становить 1 мільйон осіб, в Німеччині — 1,5, в США — 2,5.

Четверте. Мають бути усунені істотні диспропорції у самій системі вищої освіти. Це неоптимальність мережі вищих навчальних закладів, неузгодженість освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра з вимогами роботодавців, невизначеність місця цих рівнів на ринку праці, надлишкова кількість напрямів, спеціальностей та спеціалізацій вищої школи. Так, в Україні кількість напрямів (76) і спеціальностей (584) у 2—2,5 разу перевищує аналогічні показники у США, Англії, Японії.

Для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспільства і ринку праці необхідно:

відійти від нечіткості трактування освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», визначивши його як рівень базової вищої освіти з ґрунтовною фундаментально-науковою компонентою та необхідною кваліфікаційною складовою, надавши право підготовки бакалавра лише закладам ІІІ—ІV рівнів акредитації і визначивши разом з роботодавцями його місце на ринку праці;

трансформувати освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста до ступеня магістра за галуззю знань (магістра інженерії, магістра права, магістра з бізнес-адміністрування та ін.) поряд із ступенем магістра наук;

разом із роботодавцями потрібно остаточно визначити перелік кваліфікацій і посад для випускників навчальних закладів України за рівнями «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «магістр», і внести відповідні зміни до загальнодержавних нормативних документів.

П’яте. На превеликий жаль, в Україні не створено ефективної системи післядипломної освіти, що задовольняла б потреби ринкової економіки. Більшість з 562 інститутів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів МОН України діють відокремлено і від виробничого сектору, і від потужних університетів; вони не забезпечені висококваліфікованими кадрами, мають слабку навчально-лабораторну базу. Для адаптації цієї ланки освіти до потреб ринку праці доцільно, по-перше, здійснити її інтеграцію з університетами, і по-друге, тісно пов’язати діяльність університетів у цій сфері з сучасною промисловістю, вдосконаливши підготовку з корпоративного управління, корпоративного права, охорони інтелектуальної власності, конкурентоспроможності, забезпечувати підготовку для роботи у нових господарських структурах і сфері бізнесу.

Шосте. В Україні спостерігається загрозлива тенденція до погіршення якості освіти. Упродовж останніх 10—15 років виник значний розрив між виробничим сектором і вищою школою, що призвело до послаблення проблемно-орієнтованої підготовки студентів, зниження якості дипломного проектування, звузило виробничі практики і, як наслідок, погіршило кваліфікаційні кондиції випускників вищих навчальних закладів.

Істотно розширилася мережа навчальних закладів, які не проводять наукові дослідження, не мають науково-педагогічних шкіл, відповідної бази та інших умов для навчання. Не сприяють поліпшенню ситуації істотне погіршення підготовки випускників шкіл та зростання контрактної форми навчання в державних закладах освіти без застосування до контрактників рівних вимог із студентами, що навчаються за держзамовленням.

До речі, тенденція до зниження якості навчання стане однією з головних перешкод на шляху реального входження України до європейського освітнього простору, зокрема, це може призвести до невизнання європейською спільнотою дипломів університетів, що не пройдуть зовнішню експертизу, і, як наслідок, до ускладнення мобільності на європейському просторі їх студентів та випускників.

Сьоме. Як і раніше, вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. Відповідно до цього вибудувалася система пріоритетів і, як наслідок, фінансування університетської науки встановлюється майже на порядок нижче порівняно з академічною. Цей стан справ шкодить і науці, й освіті. По-перше, тому що підготовка висококваліфікованих кадрів неможлива без розвиненої науки і без їх занурення в реальні процеси розбудови економіки. По-друге, сама академічна наука приречена на занепад без активного залучення до її середовища великої кількості студентської та аспірантської молоді.

З другого боку, відродження національної науки є однією з найнагальніших проблем держави. Традиційно ця проблема зводиться до принципів фінансування. Відомо, що для забезпечення пріоритетного науково-технологічного розвитку будь-якого суспільства воно має виділяти на науку близько трьох відсотків від ВВП. Але чи повинні ці витрати лягати на державний бюджет? Відповідь: ні. Досвід США, Японії, передових країн Євросоюзу, які фінансують науку на рівні трьох відсотків від ВВП і вище, засвідчує: частка бюджетних коштів сягає до 0,5 відсотка (на фінансування лише фундаментальних досліджень), решту 2,5—3 відсотки наука отримує від виробничого сектору та бізнесу, які є невід’ємними учасниками інноваційної системи «виробництво-наука-освіта-бізнес».

А стосовно прийняття системи, яка визначає докторський рівень як третій цикл навчання, то структура освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка є в Україні, дає можливість легко перейти до третього ступеня —доктора філософії, який визначено Берлінською декларацією 2003 року як невід’ємну складову триступеневої системи підготовки на європейському просторі.

За цього програми підготовки кандидатів наук можуть бути узгоджені з програмами підготовки докторів філософії: задовольнивши вимоги до них, Україна може запровадити освітньо-науковий ступінь замість кандидата наук. На цьому етапі в Україні ступінь доктора наук доцільно залишити як визнання вищої наукової кваліфікації на теренах України.

Є й інші важливі питання, але найголовніше те, що розв’язання комплексу проблем, пов’язаних із гідним входженням України до європейського освітнього і наукового простору на основі підготовки якісного людського капіталу лежить у площині політичних рішень, спрямованих на інноваційний, науково-технологічний розвиток України. Такий шлях розвитку нашої держави дасть можливість забезпечити їй роль потужного гравця на європейському просторі, а не лише споживача чужих технологій, товарів і послуг. Гадаю, сказав ректор, що такі пріоритети ми маємо закласти у стратегію розвитку освіти України, яку нині розробляє міністерство і найближчим часом запропонує уряду і Верховній Раді для затвердження.

Всебічно проаналізовано було ситуацію у вищій освіті, яка склалася в Україні. Зазначалося, що контрактна форма навчання якоюсь мірою знизила якісний рівень підготовки фахівців у вищих навчальних закладах, порівняно слабкою є мотивація молоді до освоєння природничих наук, хоча останнім часом ця тенденція змінюється, і конкурси під час вступу до технічних університетів, де збільшується відсоток державного замовлення, починають зростати.

Присутні одностайно підтримали думку про те, що наукові дослідження в університетах не повинні бути чимось другорядним, і якість вищої освіти безпосередньо залежить від рівня розвитку науки в університеті. Водночас в Україні на цей час функціонує чимало навчальних закладів, які не обтяжують себе науковими пошуками, що істотно позначається на якості знань випускників і конкурентоспроможності виданих цими закладами дипломів про вищу освіту.

Обговорювалися питання впорядкування переліку професій, підходів до стандартів вищої освіти, її кадрового забезпечення, навантаження викладачів, від якого залежить якість викладання, а також проблеми фінансової підтримки освітніх реформ.

Ми — на другому етапі. Не підкріпленому грошима

З великою цікавістю присутні вислухали виступ начальника Департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України Я. Болюбаша, який розповів про роботу міністерства і бачення перспектив розвитку вищої школи.

Продовжуючи виступ і підтримуючи відповіді М. Згуровського, Я. Болюбаш наголосив, що зменшити навчальне навантаження на викладачів вищих навчальних закладів, що передбачено прийнятим Верховною Радою України Законом «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» (стосовно підготовки кадрів) (реєстр. № 3323), не просто, адже це потребує додаткового фінансування.

Торкаючися питання приєднання України до Болонського процесу, Я. Болюбаш зазначив: «Я вже пережив не одну реформу, але ця реформа дуже важка. Наприклад, питання зменшення навантаження на викладачів. Зменшити навантаження на викладачів не просто, адже це потребує додаткового фінансування. Питання приєднання України до Болонського процесу. Нині наполегливо почали працювати з цього питання. Проведено десятки семінарів. Сформовано два стенди літератури, виданої з цієї тематики. Нині почався другий етап входження в Болонський процес. В різних містах проводять закриті наради для обговорення наших дій. Обговорюється перелік спеціальностей для вищих навчальних закладів, тут не повинно бути стандарту».

Програма дій, кредитно-модульна система організації навчального процесу — це проблема викладача. Без фінансової підтримки тут не обійтися. Роботи з Болонського процесу не підкріплені грошима.

Нинішнього року на денну форму навчання за кошти бюджету прийнято 54 відсотки абітурієнтів, з них 75 відсотків із шкіл, але в школах погіршується якість підготовки. Наступного року у деяких областях буде проведено експериментальне комп’ютерне тестування. Якість вищої освіти — це розвиток країни. Є також і проблема мережі вищих навчальних закладів. Нині маємо 234 державні вищі навчальні заклади і 104 приватні.

Стосовно спеціальностей і завантаження — буде кафедра, буде і наука й відповідно буде навантаження.

Ми відчуваємо потребу в перегляді нормативно-законодавчих документів:

викладач повинен бути куратором у студентів;

фінансове забезпечення (зарплата, стипендії);

людські ресурси (старіння кадрів);

Є проблема з математикою. Декілька років тому було скасовано екзамен з цієї дисципліни. Ця проблема б’є по підготовці кадрів. Нині недостатньо бажаючих вивчати математику і фізику. А потреба у державі у фахівцях з математики і фізики збільшилася.

Я вдячний, сказав представник міністерства, що винесли питання Болонського процесу на обговорення. Ми повинні обговорювати те, з чим іти до Болонського процесу, а не те, чи йти.

Щодо соціально-гуманітарної підготовки. Для чого у вищих навчальних закладах вивчати історію України? Це втрата грошей, її вивчають у школі. А у вищих навчальних закладах, можливо, потрібно вивчати політичну історію України.

Стосовно української мови. Людина з вищою освітою повинна бути освіченою.

Головні завдання, визначені Болонською декларацією про основні напрями удосконалення вищої освіти, — це запровадження двоциклової системи навчання (бакалавр, магістр). Для цього в Україні треба внести зміни до Закону «Про вищу освіту», визначивши такі рівні вищої освіти:

неповна вища освіта (рівень молодшого спеціаліста);

базова вища освіта (рівень бакалавра);

повна вища освіта (рівень спеціаліста або магістра).

Ступені першого та другого циклів повинні мати різні напрями та профілі, щоб відповідати індивідуальним, академічним потребам, а також потребам ринку праці.

Ступені другого циклу даватимуть доступ до здобуття докторського звання.

У нас уже є енциклопедія спеціальностей і посад.

Неоднозначну позицію щодо Болонського процесу висловив професор В. Кудін. У своєму виступі він наголосив на необхідності створення єдиного педагогічного простору, але водночас застерігав від втрати основної мети освіти — культивування доброго, що є в людині.

Викладач Донецького державного аграрного технікуму І. Могилевський зупинився на питанні пріоритетів у створенні єдиного диплома європейської вищої освіти. Він зауважив, що починаючи з 2010 року, всі європейці будуть однаково освічені, і навіть дипломи матимуть однакового зразка. Наша педагогічна громадськість активно обговорює приєднання України до Болонського процесу. Одні вважають, що перш за все нам потрібно зорієнтуватися на наших близьких сусідів, зайнятися відродженням колишнього впливу на освітянські системи країн СНД. До того ж запровадження бакалаврату та магістратури (чого від нас вимагають під час вступу в Болонський процес) може розхитати нашу систему освіти. Крім того, є небезпека, що «відкривши ворота», ми і чужих не заманимо, і своїх втратимо. Проблема виїзду талантів ще більш загостриться. Опоненти впевнені, що Україні потрібно звернути увагу на наших далеких сусідів. І приєднання України до Болонського процесу слід розглядати як крок для підготовки України до вступу до СОТ. Але ж мета СОТ — перетворити систему освіти в ринок.

Для чого Заходу потрібен Болонський процес? Болонська декларація набирає чинність з 2010 року, а реально її механізм зможе запрацювати ще через 10—15 років, тобто до 2020—2025 року.

Нам відчинять двері, колиу сусідів забракне кваліфікованої робочої сили?

За прогнозами демографів, через 25 років нестача працездатного населення в Європі може становити більш як 160 млн. чол. Отже, двері нашої країни планують відчинити якраз до того моменту, коли в Європи з’явиться найгостріша потреба в кваліфікованій робочій силі.

З якими ж реальними проблемами ми нині стикаємося? По-перше, перехід на європейські стандарти підготовки спеціалістів неминуче призведе до скорочення кількості спеціальностей. До речі, наші студенти вивчають майже 12 предметів на рік, а європейські — п’ять—сім. За бортом можуть залишитися сотні, а то й тисячі викладачів вищих навчальних закладів та технікумів. В такій ситуації держава, насамперед Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Міністерство соціальної політики і праці, повинні допомогти цим людям в їх перепідготовці чи декваліфікації і передбачити для цього бюджетні кошти.

Викладачі з великим стажем роботи, фахівці вищої кваліфікації, люди, віддані своїй справі, не мають стати жертвами процесів перебудови освіти, не повинні поповнювати ряди безробітних чи продавців на базарах. Особливо гостро постане ця проблема перед викладачами периферійних навчальних закладів невеликих обласних центрів та районів.

Одним з проблемних є питання кадрового забезпечення навчального процесу. Перехід на європейські стандарти підготовки спеціалістів передбачає істотну перебудову і зміст освіти. Починаючи від навчальних програм, методичної освіти і насамперед підвищення професійної підготовки викладацького складу навчальних закладів. Нині гостро постала проблема підвищення кваліфікації, все переведено на ринкові відносини. Але навчальні заклади, які направляють викладачів на курси, не в змозі заплатити за їхнє навчання, тому що бюджетного фінансування за цими статтями немає.

У зв’язку з Болонською декларацією, переходом на європейські стандарти передбачається вивчення досвіду європейських країн шляхом наукових обмінів, стажувань наших викладачів у країнах ЄС. Чи може дозволити собі наш навчальний заклад направити викладача в ближнє зарубіжжя, Польщу, Чехію? — риторично запитував І. Могилевський.

Насамперед слід чекати бурхливого процесу комерціалізації вищої освіти у зв’язку із вступом до Болонського процесу. Прикладом переходу на європейські західні стандарти була і є Києво-Могилянська академія. Раніше студентів сюди приймали лише за результатами тестування — аналог західних тестів на визначення коефіцієнту інтелектуальності. Як я був здивований, коли на стіні корпусу, де розміщується керівництво академії, прочитав крик душі студентів, які пройшли жорсткий відбір під час вступу: «Геть мажорів («крутих») з Могилянки!». І таких «мажорів» у наших вищих навчальних закладах більше половини.

Викладачів суспільно-гуманітарних дисциплін турбує запитання: що чекає історію, яку переписують кожні 10 років? Чи залишиться вона як обов’язкова, нормативна дисципліна в рамках болонських перетворень? Чи її вивчатимуть факультативно?

Нас турбує доля історії як дисципліни, бо йдеться про ту ідеологічну виховну функцію, котру вона виконує, —формування громадянської позиції, патріотизму. Знання історії формує людину громадянином, а громадянське почуття, любов та вірність до своєї Вітчизни, до свого народу — це вже прямий виклик ідеї глобалізації. Чи не стане навчальний процес космополітичним, адаптованим до світових стандартів? Тобто запитань більше, ніж відповідей.

Завершуючи свій виступ, І. Могилевський сказав, що нині просто треба поважати об’єктивну реальність і ще не забути, що у вітчизняної освіти, крім вступу в Болонський процес, є багато не менш важливих турбот.

Коментуючи цю доповідь, народний депутат України Л. Глухівський слушно зауважив: «Можна подумати, що нам не потрібне спілкування із зовнішнім світом. Якщо будемо так вважати, то опинимося на узбіччі. Зараз інші цінності. Болонський процес повинен створити комфортні умови для наших людей і для тих, хто буде приїжджати до нас вчитися».

Отже, питання залишилося дискусійним.

Заступник декана з Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», професор О. Борисов звернув увагу на те, що до Болонського процесу неможливо включитися на громадських засадах. Потрібне відповідне фінансування. Під час приєднання до Болонського процесу нам потрібно одержати максимум і втратити мінімум того, що маємо. Під час реформи нас хвилює включення кафедр. Адже будь-яка реформа — це стихійне лихо. Чи потрібна була підготовка стандартів? Ми тепер говоримо, що стандарти непотрібні.

Основна частина викладачів вищих навчальних закладів не інформована про Болонський процес. Необхідно низи поінформувати. Потрібно подумати, до яких законів треба внести зміни? Як організувати переддипломну практику студентів? Коли її проводити: після третього чи після четвертого курсу?

Стосовно скорочення навантаження. Грошей нам на це не додадуть. А за що брати викладачів? На громадських засадах цього не зробиш. Тому для приєднання до Болонського процесу необхідне фінансування.

Під час дискусії народні депутати України Г. Буйко, С. Дорогунцов, Л. Глухівський, М. Родіонов висловили думки щодо необхідності методологічних досліджень, спрямованих на вироблення стратегічних орієнтирів розвитку вищої освіти в Україні у європейському і світовому освітньому просторі, та законодавчого забезпечення інтеграційних перетворень відповідно до Болонських декларацій і традицій вищої освіти України. Парламентарії України звернули увагу присутніх на те, що Верховною Радою України прийнято Закони «Про вищу освіту», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (у сфері вищої освіти)». Комітет з питань науки і освіти працює над прийняттям закону «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту». Отже, створено законодавчу базу, яка сприятиме подальшому розвиткові нашої вищої освіти і полегшить інтеграцію її у європейський освітній простір.

У заключному слові М. Родіонов розставив основні акценти щодо обговорених на зустрічі проблем приєднання України до Болонського процесу. Він зазначив таке:

Перше: запровадження в освіту Болонського процесу потребує додаткових фінансових ресурсів. В Україні, як відомо, таких ресурсів обмаль. Виходячи з економічної ситуації, можна стверджувати, що Україна найближчим часом не досягне паритету з європейськими університетами у фінансуванні галузі освіти з усіма наслідками, тобто з відсталістю у технічних засобах освіти, у доступі до якісної освіти із старою лабораторною базою, роками не ремонтованими гуртожитками, де в кімнатах проживає по п’ять—шість осіб тощо. За цих умов їхати навчатися до українських університетів студенти з європейських країн, звичайно, не будуть. Що ж до навчання студентів України в європейських вищих навчальних закладах, то у держави на це коштів немає, тим паче їх немає і в більшості студентів. А ті, в яких заможні батьки, не чекають запровадження Болонського процесу, вони вже навчаються у закордонних університетах. Тобто до того часу, поки в Україні не буде забезпечений реальний рівний доступ до якісної освіти, незалежно від матеріального становища і місця проживання, доти розмови про якісну освіту — це не більше, аніж розмови. Мало того, за умов нинішнього фінансування освіти і науки, освіта в Україні дедалі більше і більше втрачатиме свою конкурентоспроможність. Єдиний освітянський простір — це не лише можливість вчитися у будь-якому університеті Європи, це насамперед здатність витримати конкурс на таке навчання. Є й інші чинники, які потребують обговорення і дискусій. Як кажуть, у суперечці народжується істина. Тому такі зустрічі й обговорення вважаю корисними і бажано їх проводити частіше.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ,

народний депутат України, перший заступник голови Комітету ВР з питань науки і освіти.