Про хутір Юрково, який в Зарічненському районі, було цікаво дізнатись ще й тому, що його назва співзвучна із моїм прізвищем. Борівський сільський голова Володимир Калюта навіть жартував з цього приводу.

— У роки війни село Борове спалили фашисти. Люди розселилися по різних місцях. Так утворились хутори Юрково, Тараж, Посушок, Любин, Лисичин, — розповідає сільський голова. — А 1986 року лише Лисичин одержав статус села, інші так і залишились хуторами.

Краса, серед якої живуть мешканці хутора Юрково, обрамленого лісами, болотом, невеличкою річечкою Веселухою, варта полотна художника. Все тут дихає розміреністю, спокоєм. Але це тільки на перший погляд, бо мешканцям семи хат, які й складають Юрково (а це переважно літні люди), доводиться багато й важко працювати, щоб вижити в час дорожнечі та низьких соціальних гарантій. Узимку тільки й можна трохи перепочити.

Люди живуть тут з лісу та натурального господарства. Журавлину та інші лісові дари збувають у місті рівненських енергетиків Кузнецовську, сюди ж, хто має ще здоров’я, возять і молоко, сметану, сир. А що вдіяти, якщо заготівельники навідуються рідко — хутір майже за вісім кілометрів від центрального села сільради Борового, тож витрати на пальне, вважають комерсанти, не покривають заготівель молока. Тим часом на кожному обійсті в Юрково по кілька корів.

А ось 53-річний Василь Ошурко, інвалід дитинства, віддає перевагу бджолярству та розведенню кіз. У нього їх близько двадцяти. Невиправний жартівник, чоловік дав кожній із них веселі «прізвища, ім’я та по батькові», через що його часто беруть на кпини хуторяни. А господар відбувається жартами, вважаючи, що так жити веселіше. Тим паче що на такому маленькому хутірці, де майже всі мешканці носять прізвище Ошурко, без добросусідства не обійтися. Тут життя кожного, наче на долоні.

— Будь-хто розповість вам про те, як у роки минулої війни Микола Миколайович Ошурко переховував сім’ю євреїв і врятував їм життя. По війні чоловікові надали статус «праведника миру», а тепер він одержує виплати з Ізраїлю, — розповідає Борівський сільський голова.

Є в мешканців хутірця рідні за кордоном. Навіть кращі статки та комфорт не можуть пригасити туги за рідними поліськими місцями, за тією автентичністю, які зуміли зберегти мешканці Юрково. Така ностальгія крає серце і тепер уже громадянці США Лесі Ошурко.

— Мій родовід бере початок з хутора Юрково, — каже пані Леся. —Хоч би де я була — в Аргентині чи Штатах, — я ніколи не забувала рідних місць. І ось тепер з радістю споглядаю на них, спілкуюся з хуторянами-земляками. Подобається тут і моїй доньці Крістіні.

— На жаль, хутірець приречений, — зітхає Володимир Калюта. — Хіба що знайдуться охочі з числа молодят поселитися тут. Мене особисто тішить те, що в інших селах сільради, зокрема Боровому та Млинку, з демографією все в порядку. З 1996 року (а В. Калюта сільським головою уже 21 рік. — Авт.) тут побудовано відповідно 48 та 15 нових будинків. Щороку народжуються близько 80 дітей. Це вдвічі більше рівня смертності.

Сільський голова мріє, щоб тут побудували бодай якесь виробництво. Безробіття — основна проблема на селі. На нові робочі місця в господарстві, котре у скруті, розраховувати не доводиться.

Іще один клопіт сільської влади: у вересні від замикання електромережі згоріли старий сільський клуб та бібліотека. Якщо допомогти з книжками взявся обласний осередок Народної партії В. Литвина, то будівництво нового клубу в Боровому — це вже головний біль районної й обласної влади.

Рівненська область.