У тролейбусі випадково почула розмову двох жінок. Одна з них розповідала про свого сина-інваліда, про його безрезультатне лікування за кордоном і навчання у звичайній школі, де з нього сміються інші діти. Її останньою фразою була така:
— Скоріш би він закінчив школу і вступив до університету!
— До якого? — здивувалася її подруга.
— Такого, де з ним поводитимуться, як з рівним.
Про Відкритий міжнародний університет розвитку людини
«Україна» я дізналася зі слів Сергія Б. Сергій, інвалід першої групи, говорить і пересувається з величезними труднощами. Та завдяки неабиякому прагненню навчатися і здобувати вищу освіту сьогодні він заочно вчиться на четвертому курсі цього університету.— Заочно, бо немає для таких, як я, гуртожитку. А до університету вступив без проблем, адже маю лише одну четвірку з української мови в атестаті, — пояснив мій співрозмовник.
Найбільшою проблемою в університеті Сергій вважає недостатнє забезпечення студентів підручниками, адже деяких книжок не можна знайти навіть в електронному варіанті. Про ставлення викладачів відгукується тепло:
— Уся система навчання побудована на взаєморозумінні, довірі між викладачем і студентом, що на пострадянській території зустрічається дуже рідко. Я це знаю, бо пробував вступити до одного з московських вузів і мені є з чим порівнювати.
Поділитися цим досвідом Сергій не захотів: мабуть, дуже тяжкі спогади залишилися про Москву. Натомість зауважив, що не все так добре і в нашій країні.
— Суспільство гальмує усі наші починання і спроби стати повноцінними його членами. Те, що інвалід першої групи не може знайти роботи, на мою думку, — повна дискримінація. Кажуть: або знімай групу, що є протизаконно, або так і живи на свою пенсію. На нас, по суті, ставлять хрест, позбавляючи права працювати.
