«Обсяги природного газу, отриманого Україною за транзит та видобутого українськими газовидобувними компаніями, цілком можуть задовольнити енергопотреби держави за умов, якщо енергобаланс країни буде поповнений тепловою енергією з поновлюваних джерел — біомаси, сонячної та вітрової енергії, зокрема, за рахунок переведення котелень комунальної сфери на спалювання соломи, торфу чи відходів деревини. Окрім того, в Україні є приблизно 4—5 трильйонів кубів газу метану у покладах, що можна використовувати для промислового видобування, а загалом його запаси — біля 12 трильйонів», — з цього розпочалося наше інтерв’ю з членом Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки Миколою ПОРОВСЬКИМ.

— Пане Миколо, ви пройшли у парламент за списком блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Чому ви не увійшли у Верховній Раді до жодної з партійних фракцій, що утворилися після поділу блоку «Наша Україна»?

— Поділ єдиної фракції блоку партій «Наша Україна» на чотири партійні фракції поставив мене перед непростим вибором — якій із чотирьох партій віддати перевагу, щоб нікого не образити. Я мав би, образно кажучи, теж розділитися начетверо.

Рада Республіканської Християнської партії 17 вересня розглянула питання мого входження в одну із «нашоукраїнських» парламентських фракцій, і мені було поставлено обов’язкову умову: якщо та чи інша політична партія дає згоду на блокування на виборах 2006 року із РХП, я відповідно повинен увійти до фракції цієї партії. Я провів низку консультацій із лідерами трьох політичних партій — Юрієм Костенком (УНП), Миколою Мартиненком (НСНУ) і Борисом Тарасюком (НРУ). Переговори тривають. Політраді Народного Союзу «Наша Україна» я подав офіційно пропозицію від РХП відродити блок «Наша Україна» у форматі, близькому до його складу 2002 року.

Оскільки у Верховній Раді України в час нелегкого випробування — обрання нового Прем’єр-міністра утворилася депутатська позапартійна група на підтримку Юрія Єханурова, за якого я голосував двічі, я увійшов у цю депутатську групу, що обрала назву «Довіра народу». Я є офіційним представником цієї групи.

— Група «Довіра народу» зібрала переважно депутатів-мажоритарників, вихідців зі східних та промислових регіонів. Ви, вочевидь, наповнюватимете її роботу ідейними засадами вашої партії чи розглядаєте перебування у групі винятково як ситуативний політичний союз?

— Ні, це не ситуативний союз. Наша група продекларувала підтримку політики Президента й уряду. Оскільки я входив до політради блоку «Наша Україна», у групі я відіграю певну політичну роль: образно кажучи, ідеологічного порученця і до моїх обов’язків входить максимально переконати депутатів-учасників групи у підтримці законів, які мають політичне, ідеологічне значення, — скажімо, законів, що потрібні для вступу до СОТ, щодо стосунків із НАТО, відродження української національної культури, патріотизму, історичної справедливості щодо учасників ОУН—УПА тощо.

— Крім вас у групі є ще двоє лідерів інших політичних партій. Як вам вдається знайти спільні ідеологічні позиції?

— Ми обговорюємо питання, що стосуються ідеології положень економічної політики, викладеної у законопроекті уряду. Я намагаюся переконати колег по депутатській групі, переважна більшість яких обрана в округах Східної і Південної України, в правильності економічної політики тієї політичної сили, що підтримала Прем’єр-міністра Юрія Єханурова, увійшовши у депутатську групу «Довіра народу». Зокрема, це стосується і таких гострих питань, як міжконфесійна ситуація. Від групи я увійшов до парламентської слідчої комісії з питань дотримання свободи віросповідань.

Коли депутатська група збирається перед початком пленарних засідань і обговорює законопроекти, я висловлюю свою позицію, виходячи з тієї ідеології, яку сповідує Республіканська Християнська партія і яку я завжди відстоював у політраді блоку «Наша Україна».

Оскільки політична партія НСНУ продекларувала відсутність ідеологічної платформи (це зазначено у їхній програмі), у цьому є певна проблема. У плані політичних дискусій із депутатами—членами партії «Трудова Україна» чи «Третя сила» — це створює певні труднощі.

— Член РХП Василь Бартків, котрий пройшов до Верховної Ради України 2002 року за квотою вашої партії, теж увійде до складу групи «Довіра народу»?

— За порушення партійного статуту РХП, зобов’язань перед блоком і вихід із фракції «Наша Україна» Бартківа виключено з партії разом із групою осіб, котрі намагалися виправдати його вчинок.

— Чи плануєте на вибори створювати блок на основі християнсько-демократичної ідеології? Ви проводили з кимось переговори з цього приводу?

— Не раз ми намагалися знайти спільну мову з лідером Християнсько-Демократичного Союзу Володимиром Стретовичем. Однак на пропозиції РХП, висловлені мною на з’їзді ХДС, отримали відповідь: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Ну що ж, це — воля лідера, його бачення перспективи своєї партії. Ми запропонували варіант об’єднання християнських політичних сил — його не сприйняли. Що ж, час покаже, хто мав рацію.

— До речі, як ви розцінюєте порушення релігійних питань у Верховній Раді України, а також ситуацію, що склалася у міжконфесійних відносинах на Рівненщині?

— Жодної ескалації міжконфесійної боротьби на Рівненщині немає. Є спроба певних політичних сил, а також дискредитованих на Рівненщині певних політиків використати конфлікт, що стався між переважаючою більшістю прихожан однієї із церков у Острозі, які разом зі священиком перейшли у Київський Патріархат, та незначною меншістю прихожан, які з тих чи інших причин із цим не погодилися. Але напередодні виборів певні політичні сили намагаються позиціонувати себе захисниками конкретної релігійної конфесії чи громади, сподіваючись на розголос і підтримку вірних цієї конфесії на виборах. Доходить до парадоксу: Комуністична партія — атеїстична політична організація, яка сповідує вчення Леніна про науковий атеїзм (вони від цього постулату марксизму-ленінізму і сьогодні не відмовилися), начебто захищає інтереси УПЦ Московського Патріархату. І ієрархи та священики Патріархату УПЦ МП, для яких Комуністична партія є атеїстичною, користуються політичною підтримкою цієї організації, бо знаходять спільні позиції, на платформі несприйняття — української помісної церкви, української мови, українського національного відродження.

— А як має бути вирішено ситуацію, що виникла в Острозі?

— Цей конфлікт, який виник у релігійній громаді, має бути вирішено в суді. Діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». Якщо рішення громади і перехід у іншу релігійну конфесію відбулися з порушенням чинного законодавства, то суд має винести свій вердикт, а судові виконавці і правоохоронні органи мають забезпечити його виконання. Що там в Острозі робити депутатам із Партії регіонів і Комуністичної партії, якщо це питання вирішується у правовій площині? Але їм не потрібно правового вирішення. Їм потрібна конфліктна ситуація, спекуляція навколо неї, роздмухування цього скандалу для того, щоб напередодні виборів популяризувати себе і позиціонувати свою політичну силу. Це — безчесно і негідно. За великим рахунком, це — брудна політика.

— Нинішня влада декларувала підтримку утворення помісної православної церкви України. Це, на вашу думку, могло б урегулювати ситуацію?

— Влада в Україні діє на підставі Конституції, в якій записано, що церква відділена від держави. Президент України однаково ставиться до всіх церков і конфесій, які є в Україні, так, як цього вимагає закон. До речі, так само до цього ставиться і голова Рівненської ОДА Василь Червоній, у провину якому намагалися поставити розпорядження про почергове богослужіння у тих церквах, де громади розділилися на частини, що конфліктують під дверима храму. Підписавши рішення про почергове богослужіння, голова ОДА вчинив абсолютно правильно, згідно із Законом. Тобто кожній релігійній громаді дано можливість у храмі здійснювати релігійний обряд.

— Ви потрапили до парламенту в найневдячніший період. У вас є завдання-мінімум, яке плануєте виконати до закінчення каденції?

— Звісно. Я увійшов до Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу і надзвичайно ретельно розробив пропозиції до концепції розвитку паливно-енергетичного комплексу України. Низку моїх пропозицій враховано під час розробки енергетичної стратегії України на період до 2030 р. Я вніс пропозицію з трибуни Верховної Ради України про необхідність розробки урядом державної програми скорочення споживання газу, а також необхідності введення ефективної політики у сфері енергозаощадження і використання нетрадиційних відновлюваних джерел енергії, збільшення за їх рахунок енергетичного балансу України. Під час роботи останньої політради при Президентові України за участю Віктора Ющенка я виступив із пропозиціями з переведення економіки України на програму сталого розвитку, забезпечення енергоефективності, зменшення залежності України від імпортованих газу та нафти. Я звернув увагу на те, що коли нині не буде забезпечено істотних змін у пріоритетах і напрямах державної енергетичної політики, то до 2015 року Україна заплатить за енергоносії близько 50 млрд. доларів, а це буде непідйомний фінансовий тягар для нашої економіки.

— Наскільки уряд сприймає ваші пропозиції, і чи маєте ви якісь контакти із Кабміном?

— У мене було дві зустрічі з Прем’єр-міністром Юрієм Єхануровим. Я передав йому низку пропозицій до проекту державного бюджету 2006 р., а також до програми економічного розвитку на 2006 р. На його доручення я мав зустріч із Першим віце-прем’єр-міністром Станіславом Сташевським, який веде енергетичний напрям. Він запропонував мені подати пропозиції щодо засад функціонування центрального органу виконавчої влади з питань ресурсозаощадження. Я намагався звернути увагу Прем’єр-міністра та віце-прем’єр-міністра на те, що бюджетна політика, фінансова політика уряду абсолютно не відповідають завданням енергозаощадження, збільшення видобутку енергії із альтернативних, поновлюваних джерел, визначеним розпорядженням Президента «Про заходи щодо забезпечення енергетичної безпеки України».

— Чи не є абсолютна залежність України від експорту енергоносіїв загрозою національній безпеці? Що може стати заміною експортному газовому зашморгу?

— Найважливіше — потрібно виходити з деяких абсолютно очевидних критеріїв. Перше. Україна не має альтернативи забезпеченню енергії з атомних електростанцій. Україна володіє ядерною сировиною, її запаси є на період 60—80 років. Відмовлятися від ядерної енергії було б не тільки неправильно і необачно, а й катастрофічною помилкою. Друге. Україна експортує 76 млрд. кубів газу, і газоспоживання з року в рік збільшується. Пригадуєте відомий мій конфлікт із віце-прем’єром Олегом Дубиною? Чомусь журналісти звернули увагу тільки на політичну складову цього конфлікту, тобто мою вимогу вести засідання державною українською мовою. А суперечка почалася з того, що я висловив думку про неправильну політику уряду, і зокрема віце-прем’єр-міністра, щодо нарощування обсягів споживання експортованого газу, а потім уже зайшло про українську мову та інше.

Моя позиція ґрунтується на тому, що Україна, володіючи потенціалом енергозаощадження 42—45 відсотків, у разі належної державної політики енергозаощадження енергоефективності, заміщення імпортованого газу власними енергоносіями, зокрема через створення об’єктів альтернативної енергетики, може стати енергосамозабезпеченою країною. Газ, отриманий за транзит і видобутий українськими газовидобувними компаніями, цілком може задовольнити енергопотреби України за умов, якщо енергобаланс буде поповнений електричною енергією від когенерації, турбодентарних установок, тепловою енергією за рахунок використання штучних горючих газів, моторним паливом із паливного спирту, біодизеля. В Україні щорічно спалюється близько 6 млн. тонн соломи у скиртах — в той час, коли 40 відсотків теплоенергетики Данії забезпечується за рахунок спалювання соломи. Поки що в нашій країні діє один такий пілотний проект — у селі Дрозди на Київщині. Втім, для того, щоб поширити котлоагрегати, які працюють на спалюванні соломи і які довели свою ефективність, потрібні державні капіталовкладення та політика пільгового кредитування. Комунальна сфера певного населеного пункту, яка бажає перевести теплоелектроцентраль зі спалювання газу на спалювання соломи чи торфу, повинна отримати або пільговий безвідсотковий, або зі значним відстроченням терміну оплати кредит. На багатьох лісопильнях навіть проблема — величезні купи тирси. Окрім того, в Україні є приблизно 15—20 трильйонів кубів газу метану. З них 4—6 трильйонів кубів — у покладах, що можна використовувати для промислового видобування. Тобто знов-таки — за належної кредитної політики держави можна утворити газовидобувні підприємства, які здійснюватимуть дегазацію вугільних пластів.

Певний потенціал в Україні має і вітроенергетика. Хоча це — не панацея, тому що енергію вітру в Україні для будівництва ВЕС можна використовувати тільки у певних регіонах. Є великі можливості для використання геліоустановок для нагрівання води. Але знов-таки — для цього потрібна ефективна кредитна полика держави.

— Про потенціал України говорять постійно. То чому він не переходить у якість?

— Для цього потрібні значні кошти — тільки на перший період близько п’яти мільярдів гривень. Ефективні капіталовкладення й інвестиції. Для прикладу: звичайна електролампочка коштує 2—3 грн., а енергоефективна — 15—30 грн., бо енергозбереження — це передусім капіталовкладення у пристрої, технології, які споживають менше енергії.

— Чи буде прийнята нинішнім складом Верховної Ради України нова енергетична стратегія?

— Її розробку завершують і розглянуть на засіданні Ради національної безпеки до 20 листопада.

— Ви мали досвід роботи в урядових структурах. Уряд Тимошенко і новий уряд пропонували вам роботу?

— Чотири роки — до осені 2003-го — я працював першим заступником Державного комітету України з питань енергозаощадження. За цей час я став співавтором закону про альтернативні види рідкого і газового палива і автором закону про альтернативні джерела енергії. І від часу поїздки із Віктором Ющенком у Донецьк та участі у тих відомих подіях я був звільнений з роботи. Але я закінчив Академію державного управління, факультет вищих керівних кадрів. Моя магістерська робота була саме на тему «Енергетична безпека України — організаційно-правові засади». Низку положень зі своєї магістерської роботи я намагаюся закладати у тексти тих законопроектів і постанов, які приймає Верховна Рада України. Перед тим, як формувався уряд Юлії Тимошенко, у мене були домовленості з лідерами блоку «Наша Україна» Р. Безсмертним, Б. Тарасюком та тоді лідером блоку Віктором Ющенком щодо моєї роботи в уряді. Однак, оскільки Кабінет Міністрів Юлії Тимошенко щодо енергозаощадження і енергоефективності визначив дещо іншу політику (зокрема профільний міністр вніс від уряду пропозицію Президентові ліквідувати Державний комітет України з енергозаощадження, що й було зроблено), то фахівець у цій сфері, з’ясувалося, тому уряду не потрібен.

— На вашу думку, чиновник має володіти певним рівнем державницької і національної свідомості, окрім фахових здібностей?

— Це — необхідна умова для роботи кожного державного управлінця: мати український та державницький світогляд. На всіх рівнях спілкування із російськомовними чиновниками, яких є ще чимало в урядових структурах, я намагаюся пояснити, що Україна не може бути неукраїнською, інакше це — не Україна. Ця земля є даністю українського народу. Ми не шукатимемо української України ніде — ні у Канаді, ні в іншому місці. Тут, на цій землі, Божою волею, даною українцям, домінуючими є і будуть українська мова, українська культура і все те, що пов’язано із життєдіяльністю українського народу.

— У цьому плані в діяльності двох останніх урядів помітні якісь зміни?

— На жаль, ні. Скажімо, в уряді Юлії Тимошенко не було помітно яких-небудь практичних вагомих кроків зі здійснення політики національного і християнського відродження України. Це часто декларувалося у вигляді ритуальних промовлянь. На жаль, поступу щодо формування українського національного патріотизму особливо не спостерігається і в політиці нинішнього уряду. Хоча думаю, що віце-прем’єр-міністр Кириленко, який представляє УНП, ще має можливість здійснити належні кроки у цьому напрямі.

Юрій СИРОТЮК,

інформаційно-аналітичний веб-портал «Депутат».