За таким правилом живуть і господарюють кращих колективах Ізяславщини

Саме напередодні мого приїзду до Ізяслава тут відбувалася чергова колегія райдержадміністрації. Питання були такі ж буденно традиційні, як і гострі: підсумки роботи району та сільські проблеми. Цифри, що лунали, говорили і про зростання, і про позитивну динаміку. Це, звичайно, радувало багатьох керівників. Але хіба може статистика дати однозначну оцінку нашому життю?

З одного боку, Ізяславщина зібрала непоганий урожай хліба, з другого — майже нічого не заробила на ньому. Чи, приміром, хіба не радувало те, що, попри надзвичайно складні умови цьогорічної осінньої посівної, усе-таки впоралися з прогнозованими площами посівів. Але ж нікуди не подінеш і те, що після цих робіт чимало господарств аж ніяк не з власної вини залишилися просто фінансово знекровленими. Як їм жити далі? Тільки потроху вдалося розплутати клубок зарплатних боргів, а люди не стали заможнішими — усі доходи з’їли ціни...

Спробуй у такій ситуації похазяйнувати, покерувати районом, підприємством чи навіть невеличким селом. Треба бути справжнім відчайдухом, щоб наважитися взяти на себе відповідальність керівника.

Людей годують не гасла

Якби Михайлові Борисюку, нинішньому голові РДА, ще рік тому хтось сказав, що він впряжеться у цього воза, напевно, не повірив би. І посада для нього, наче, не зовсім чужа, бо свого часу керував агроформуванням, потім очолював міську комунальну службу, був і головою правління «Нетішинхарчопром» — у питаннях економіки його не проведеш. І до Ізяслава потрапив не з далеких країв — весь час доля поселяла його буквально на кордоні з районом. Проте перші тижні в новому кріслі були часом шокової терапії.

Найпростіше і найшвидше було розібратись у цифрах. Найважче і найдовше — в людях. А це і є найголовнішим, бо хоч би куди дули політичні вітри, хоч би як зашкалювали економічні кризи, а їм треба усім разом отут, на цій землі, де змішалися подільські поля з поліськими лісами, зробити своє життя і заможнішим, і щасливішим.

До нового керівника поставилися з обережністю і цікавістю: нумо, подивимося, чого варта нова влада. А він не став махати революційною шашкою, рубаючи голови старих кадрів. До всього поставився виважено і розумно, діяв лише за одним принципом: на місці повинні керувати не партійні ідеї, а досвідчені фахівці, тому не треба всіх вплутувати в політику. Людям потрібно інше — робота і її результат.

— Не вірю, що достатку можна домогтися завдяки якимось містичним інвесторам, котрі невідомо звідки з’являться в наших селах і все переоблаштують, — вважає Борисюк. — Треба насамперед підтримати тих, хто вже сьогодні робить добру справу для своїх людей.

Звичайно, було б лукавством сказати, що в районі не раді потужним капіталовкладникам. Борисюк із гордістю розповідав про ТОВ «Агрос-Віста», котре не так давно розпочало господарювати на землях району, але нині рівних за потужністю йому немає. Яка різниця, чиї гроші працюють на землі? Головне, що їхні, ізяславські, люди мають від цього результат. Про це трохи нижче.

Але треба бути реалістом: хто може перейняти такий досвід, маючи злиденні мідяки в касі господарства? Борисюк переконаний, господарникам треба вчитись у тих, хто сам зумів виборсатися з боргів і зіп’ятися на ноги. А владі — всіляко їх підтримувати.

Звісно, було б добре, якби ця підтримка вилилась у дешеве пальне, достойну ціну на хліб, дотації на вирощену продукцію. На жаль, влада районного та й обласного масштабу практично відсторонена від усяких дотаційних грошових потоків. Це тільки на перший погляд здається, що одному району цілком вистачило б річного бюджету у тридцять п’ять мільйонів гривень. Насправді цього вистачає в основному лише на зарплату. Знайти зайву копійку на будь-яку соціальну програму надзвичайно важко. Як, приміром, вирішити долю цілого містечка колишньої дивізії? Свого часу саме вона задавала ритму життя ледь не для всього району. Але пішли військові — і все завмерло на стогектарній території частини. Можна було б оживити, забрати ласий шматок у мародерів, якби колишнє військове добро перейшло у комунальну власність. Та поки що питання залишається відкритим.

Справжньою цілиною є для району і проблема газифікації. Кількість населених пунктів до сотні дотягує, а газ і у десятка не набереться. Люди самі на трубопровід не стягнуться і господарству несила допомогти. Непросто знаходити вихід у такій ситуації.

А дороги — скільки їх іще і полатати, і побудувати? А ті крихти колишніх промислових підприємств, котрі району ніяк не можна втратити? А школи, а медпункти в селах, котрі не можна закрити, але й утримувати непросто... Ось де життєва економіка починається. Тут цифрами і звітами не закриєшся. Тут треба так впрягтися у робочого плуга, щоб аж посторонки рвалися, тоді, дивись, щось добре і вийде. Тягне його і голова адміністрації, і його команда, і цілий ряд сильних господарників. Попри всякі політичні вітри вони думають передусім про роботу. Бо лише політичними гаслами людей не нагодуєш, їм потрібен хліб насущний.

Зроби себе сам

Найбільша мрія Борисюка — обробити всі землі в районі, дати кожному селу доброго керівника. Навіть під час нашої зустрічі довелося бути свідком, як Михайло Степанович заводив мову то з одним, то з другим господарником, пропонуючи розширити землі, допомогти сусідам, підняти закинуті поля. Зрозуміло, що ніхто одразу не погоджувався, не біг впрягатись у чужого плуга. Але ніхто й не відмовив, навпаки, було видно, що перемовини ведуть однодумці, і народжена в розмові ідея з часом може-таки стати реальністю. Так склалося, що в районі чимало господарств, які потребують допомоги. Але треба ж було долі розпорядитися так, що два успішних господарства опинилися просто межа в межу. Хочеш-не-хочеш, а весь час порівнюватимеш, як там, у сусіда. Хоча порівняння тут непросте, бо кожен свої прибутки заробляє хоч і важко, але по-своєму.

Те, що Сахнівцям багато хто позаздрить, можна не сумніватися. Хто похвалиться, що зумів об’єднати чотири господарства із дванадцяти(!) сіл? Що майже на семи тисячах гектарів земля оброблена просто ідеально. Що навіть цього року, який видався не дуже вдалим для буряків, тут збирають по чотириста вісімдесят п’ять центнерів з гектара. Що на своїх землях заробили такі гроші, що тепер близько п’яти мільйонів вкладуть у свинарство, і двісті свиноматок та понад півтисячі свиней на відгодівлі — це не пусті плани, а вже реальна робота.

А про заздрість я заговорила не випадково, бо багато скептиків твердять своє: Сахнівцям просто пощастило з інвестором. Якби сюди не прийшов потужний капіталовкладник ТОВ «Агрос-Віста», нічого б цього не було. Але мало хто знає, як важко вкладені гроші проростали прибутками. Виконавчий директор Микола Камінський цього не приховує. І помилки, і втрати, і зайва робота — все було. Вчилися не тільки на своїх мозолях, а й на набитих гулях. І навчилися-таки. Тепер уся робота підпорядкована тільки одному — прибуткові.

Тут навчилися все прораховувати наперед, з таким прицілом, щоб кожен урожай приніс у касу гроші. Поняття «початкові інвестовані капітали» давно замінене на «власноруч зароблені прибутки». Саме з них розвивається господарство і живуть люди.

Можна було б довго розказувати про всякі технологічні новинки, котрі приносять господарству чудові результати: урожайність практично всіх засіяних культур набагато перевищує середньообласну. Можна згадати, як, посіявши гречку, тут одразу вирішили займатися бджільництвом — ось тобі подвійний результат з одного поля. Чи, приміром, про те, як вирішили завести свою молочну ферму: поєднавши красунь голштинської породи з рідною чорно-рябою, тепер матимуть гарні надої. Чи про бурякове поле, яке забезпечує роботою свій же цукровий завод...

Але все це, що для інших справжні дива, для Сахнівець стало таким буденним, що Камінський відверто знизує плечима: вже й не знаю, про що звітувати на річних зборах, усі здобутки стали нормою життя.

У цьому товаристві, мабуть, варто говорити дещо про інше. Нам продемонстрували два бурякових поля: одне — дитя нових технологій, котре вже не знає сапи, інше — обробляли люди. Без затратної ручної праці в товаристві давно могли б обійтися, але цю дідівську технологію залишили переважно для одного — дати людям роботу і заробіток.

Вони могли б замкнутися тільки на своєму виробничому колективі і з гордістю звітувати про щоденний заробіток комбайнера у двісті—триста гривень. Але взяли на себе проект щодо забезпечення водопостачання в одному із сіл. Зобов’язались усіх хворих доставляти до лікарні. Почали насипати дороги. Взялися за ремонт сільського будинку культури. За свій кошт «Агрос-Віста» навчає у вузах близько тридцяти сільських дітей. Сподіваються, що вони повернуться до свого дому вчителями, агрономами, лікарями. Але перед відмінниками не ставлять жодних умов — нехай роблять свою кар’єру. Може, з часом виросте з них ще один такий інвестор, котрий прийде на неорані поля і підніме їх. І це буде найщедріший урожай.

Хіба може голова райадміністрації не подякувати такому господарству не тільки за врожаї, податки, виплачену зарплату, що саме по собі надзвичайно важливо, а й за весь спектр соціальних програм? Сахнівці стали не просто заробляти, вони навчилися жити і працювати по-іншому.

А Нове Село, вже згадувані сусіди, теж узяло у життя свої уроки, і далися вони йому так само надзвичайно важко.

Коли Олег Кондратюк, колишній учитель, узяв на себе сміливість очолити колектив, найбільшим багатством господарства був старенький трактор і... мільйон гривень боргу. Щоправда, була ще молочна і свиноферма. І коли треба було орати, сіяти, а грошей не було ніяких, багато хто радив пустити під ніж худобу.

Цим шляхом швидких грошей пішло не одне господарство. Кондратюк цього не зробив. Як викрутились, як обсіялись — знає він один. Але вже наступного року хазяйство отримало триста тисяч гривень прибутку, через рік — удвічі більше. І цьогоріч не збираються бути без грошей. Попри те, що покупців не те що на нинішнє зерно, а й на частку торішнього не знайшлося.

Олег Васильович свою лінію тримає твердо: настане час доброї ціни на хліб. Тому й мови про зменшення озимих посівів у господарстві навіть не було. Навпаки, вперше за ці роки відчули, що їм уже малувато своїх 2,3 тисячі гектарів.

Якби у Олега Васильовича хтось намагався вивідати його секрети успішності, навряд чи почув щось цікаве. Не перший рік їх виручає ячмінь і співробітництво зі славутськими переробниками. Зрозумівши, що доходи дає ріпак, збільшили його площі вдвічі. Своя ферма, нехай не велетень, але дає щомісяця до тридцяти п’яти тисяч гривень за молоко. Племінна свиноферма на вісімсот п’ятдесят свиней теж прибуткова, тому й збільшуватимуть її до тисячі голів.

Отак, копійка до копійки, й назбируються прибутки. Коли починаємо говорити про державну дотаційну підтримку, Кондратюк розуміє, що вона хоч і бажана для господарства, але навряд чи можлива. Єдине, чого хоче, — прогнозованості у цінах. Щоб, засіваючи поле, знав, що від нього можна отримати восени. Щоб міг будувати нехай невеличку, але стратегію, від якої залежить не просто успішність господарства, а життя його односельців. Для Нового Села ніхто не створював сприятливих кредитних умов чи додаткового фінансування. Воно пережило і паливний стрибок цін, і хлібну кризу, а при тому вже цього року зуміло купити два нових трактори, культиватор, потужний «Джон Дір» і кормозбиральний комбайн від хмельницького АДВІСа.

Усі ці перемоги, великі й малі, для району особливо приємні. Вони вчать усіх, що встати з колін можна і самотужки, було б бажання. Таке, як в Олега Кондратюка і його колективу.

Ізяславський район.