Осінь цього року у Львові була така світла і сонячна, якась майже святково-уроча. Здається, які проблеми? Радій, насолоджуйся кожною миттю цієї неповторної осені! Але щось тривожно гризе серце, щось не дає насолоді охопити твоє єство. Здається, ще на Покрову, у день свого народження, заяву на звільнення з посади художнього керівника Театру імені Леся Курбаса подав Володимир Кучинський .

Спочатку це сприйнялось як жарт чи як чергова спроба полякати міське управління культури. З’ясувалося, не жарт. Та й управління культури хіба можна чимось налякати? Урядовець з міського управління лише розвів руками, оголосивши, що жодних важелів впливу на Кучинського у них немає, він подав заяву, і через два тижні вони будуть змушені її підписати.

Два тижні між небом і землею, два тижні в чеканні, що хтось з них опам’ятається: Кучинський або ж Міське управління культури, адже кожен з них розуміє, яке місце займає Театр імені Леся Курбаса в контексті українського театрального мистецтва. Для мого покоління (та хіба лише для мого покоління!) — це справжня театральна Мекка. Сюди приходиш у хвилини радості й смутку, сюди приводиш найближчих друзів і незнайомців, бо хочеш, щоб вони полюбили цей театр, як і ти.

Коли увійшов цей театр у моє життя? Мабуть, тоді мені було років п’ять... Цю виставу майже ніхто не пам’ятає, та й поставив її не Володимир Кучинський, а актор його театру Андрій Тимчишин. Єдина казочка в репертуарі театру за вісімнадцять років його існування — «Чарівна рукавичка», але з цією виставою Театр імені Леся Курбаса, тоді просто Львівський молодіжний театр, увійшов у моє життя. Так і росли паралельно, багато років поспіль навіть свій день народження святкувала в Театрі імені Леся Курбаса — якось так складалося, що роками підряд в цей день грали «Молитву до зір» за поезією Богдана-Ігоря Антонича. Останні роки Антонич зник з репертуару Театру імені Леся Курбаса. Як зачарування юності. Чи було це передвістям змін? Тоді про це не думалось. Пішов з театру Олег Драч шукати долі у столиці. Здавалось, що зникне з репертуару культова вистава «Забави для Фауста», але її підхопив інший виконавець ролі Свидригайлова Олег Цьона, у виставі змістились акценти, але це не зменшувало її художньої вартості, просто це була інша вистава, яку також цікаво пізнавати.

Приходили нові актори, вихованці студії, підростали, вливались у безконечний ритм пізнання театру за Кучинським. Цікаво було і юним адептам, і глядачам. Нецікаво було лише чиновникам від культури. А може, їм також було цікаво? Просто не їх вина, що у системі нашої держави театр не належить до пріоритетів.

Тепер невідомо, як писати про Театр імені Леся Курбаса: як про театр без Кучинського чи про новий етап у житті театру? Але давайте собі відверто скажемо, що Театр імені Леся Курбаса, це перш за все театр Кучинського, чи як кажуть між собою львівські глядачі — Кучі. Це завдяки його запалу у кінці вісімдесятих на заньківчанській сцені з’явилась самостійна робота молодих — вистава «Дві стріли» Володіна. А зовсім за короткий час вони пішли з театру — Володя Кучинський, Таня Каспрук, Андрій Мацяк і Олег Драч. Хоча, якщо бути чесним, то першим театр покинув Олег Драч. З цього осердя народився Молодіжний. З тієї миті у Львові знову ожив дух театру. Ми так звикли, що маємо такий неповторний театр у рідному місті, що навіть не могли собі уявити, що щось може загрожувати його існуванню. Ми так звикли, що вони якось виживають на свої мізерні зарплати, що живуть в театрі, бо не мають власного житла, і при цьому працюють з ранку до ночі, щоб запросити нас на прем’єру. Прем’єри давались важко, бо в бюджеті муніципальних театрів практично не закладено коштів на нові постановки. Львів, на жаль, театральними меценатами не славиться. Час від часу актори і режисер вдавались до актів протесту. Ніяких особливих змін вони у життя театру не приносили, хіба що погіршувалось здоров’я акторів, бо акції протесту переважно були голодовкою. А що кому до голодуючих акторів? Кучинський якось намагався захистити своїх акторів. Добивався гідного статусу для свого театру, але... коли з’явилась малесенька надія, у державі змінився уряд, було накладено мораторій на звання і, відповідно, надія луснула. Кучинський для себе зрозумів, що більше немає сили боротись з вітряками, а саме їх нагадує наша влада, і вибрав для себе найкращий вихід — звільнення, хоча, мабуть, сподівався, що його почують і щось зміниться. Не почули, і нічого не змінилось. Хоча, ні, змінилося. Авторський театр, як на мене, саме так варто називати Театр імені Леся Курбаса, Володимира Кучинського залишився без автора. Глядачі та й актори відчувають себе зрадженими... Кучинським. Хоча ніхто з акторів не вимовить цих слів уголос, а будуть вас переконувати, що Кучинський має право на свій шлях. А як же ж із ідеалами Маленького принца? Чи їм не місце у ХХІ столітті? Тепер у театрі імені Леся Курбаса значно збільшилася кількість глядачів. Наприкінці тижня до Львова приїжджають глядачі з інших міст, не знаю, що їх примушує вирушати в дорогу: чи просто бажання побачити виставу, чи страх, що більше цієї вистави не побачиш? Якщо відверто, страх, що в акторів не вистачить снаги оберігати свій дім, невимовно вабить мене до театру, і я боюсь пропустити хоч якусь виставу. В театрі є в. о. художнього керівника — ним став актор Олексій Кравчук. Його керівництво найбільше полягає у чеканні на повернення Кучинського. А Кучинський існує тепер в театрі... актором на півставки. Грає у виставах. Зокрема, у виставі «Марко Проклятий, або Східна легенда». На розмову його викликати важко. Вже місяць я не можу домовитись з ним про зустріч. Обіцяє подзвонити, а телефон мовчить. Кажуть, що займається зі своїми студентами, бо набрав режисерський курс у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Акторським не займається зовсім. З ними днюють і ночують Олексій Кравчук, Таня Каспрук, Олег Стефан, Олег Цьона. Видається це принциповим, бо що зможе запропонувати своїм вихованцям? З цьогорічного акторського випуску в театрі залишилось лише троє. Когось ще міг взяти на півставки. Хто виживе на цю мізерію? Тепер, мабуть, вона перепала йому. У Львові казкова осінь, тепла і світла, з тривожним передчуттям прощання з авторським театром.