Здоровий глузд і світовий досвід підказують, що навіть найгордіший і найпатріотичніший народ не може розраховувати на реальну незалежність своєї країни, якщо вона не володіє розвинутою, сучасною економікою.

В останні місяці ми змогли на власні очі переконатися, що суверенітет України серйозно обмежений. Команда Віктора Ющенка висунула зовні привабливі і перспективні гасла про інтеграції до ЄС і СОТ, вибудовування рівноправних і взаємовигідних відносин з Росією, диверсифікацію джерел постачання енергоносіїв в Україну та участь нашої країни у проектах транспортування енергоносіїв до Європи. Відтоді минуло більш як вісім місяців і український уряд переконливо просить Росію зберегти постачання газу за старими цінами. У відповідь Москва зовсім резонно повідомляє, що якщо в Києві хочуть мати газ у три-чотири рази дешевший, ніж у Польщі і Румунії, то це потрібно чимось відшкодовувати. Якщо не хочемо платити за газ грішми, отже, платитимемо народною власністю і державним суверенітетом. А попереду ще складні переговори з тією самою Росією про антидемпінгові розслідування, що закривають її ринок для українських труб. Та й з цінами на нафту (від яких танцюють ціни на бензин і солярку) теж треба щось вирішувати. Інакше вже наступного року на нас чекають серйозні проблеми у сфері продовольства. Уже цього року багато хто із сільгоспвиробників не збирали врожай і не засівали поля, оскільки з такими цінами на пальне це було просто невигідно.

У чому ж полягала помилка команди Ющенка? І що, на протилежність цьому, пропонує партія «Третя сила»? Україна отримала у спадщину від СРСР потужний виробничий потенціал. На території нашої країни розвивалися практично всі основні галузі важкої промисловості. Багато хто мав власну сировинну базу. Ми заслужено пишалися налагодженою навчальною базою, котра давала змогу випускати підготовлені кадри не лише для національної промисловості, а й для закордонних замовників. Єдиною серйозною проблемою була енергетична залежність України, але за п’ятнадцять років її вже можна було вирішити чи хоча б зменшити її масштаби.

І справа не тільки в пошуках альтернативних джерел сировини. Як відомо, будь-яке найпередовіше виробництво рано чи пізно застаріває і потребує модернізації. Технологічний рівень підприємств, побудованих або тих, які будувалися в Україні на момент розпаду СРСР, на шістдесят відсотків відповідав вимогам розвинутої економіки. Інші вже були застарілими і потребували модернізації. Не треба бути великим економістом, щоб зрозуміти: за прискорених темпів цілковитого технологічного відновлення промисловості, одне з першочергових завдань української держави — модернізація своїх підприємств. Саме першочергове розв’язання цього завдання повинно було стати пріоритетом для українського керівництва під час приватизації. Треба було вибирати того інвестора, котрий забезпечить впровадження на підприємстві найсучасніших технологій.

Друга проблема, що мала вирішуватися водночас з першою, — це зниження енергозатратності виробництва. За оцінками експертів, енергетичні затрати ми можемо знизити в 2—3 рази. Тоді самозабезпечення вуглеводнями (передусім нафтою і газом) у нас вийде на рівень 60—80 відсотків. Різко знизяться можливості зовнішнього тиску на Україну, уряд зможе активніше впливати на ситуацію ринковими методами. Спроститься і пошук альтернативних джерел постачання вуглеводнів.

Третя проблема — забезпечення завантаження вітчизняних наукових потужностей. Впровадження у виробництво новітніх українських розробок. Це також повинно було бути однією з умов інвестування. Практично кожна галузь промисловості в нас забезпечувалася своїми власними НДІ. Про те, що там працювали непогані фахівці, свідчить той факт, що багато хто з них прекрасно влаштувалися за кордоном і трудяться у найпрестижніших компаніях. Іноземний або внутрішній інвестор повинен був узяти на себе зобов’язання, які б передбачали замовлення на нові розробки для його підприємств у профільних українських НДІ. А держава отримані від інвестування гроші мала витрачати на фінансування нових наукових розробок, а потім, за допомогою законодавчого, регуляторного механізму забезпечувати їхнє впровадження. Як, приміром, зробили в Канаді, де прийняли закон, який ставив до автомобілів вищі екологічні вимоги, ніж у США і ЄС.

Якби п’ятнадцять років тому пішли цим шляхом, то нині у нас не було б жодних проблем ні з Москвою, ні з Брюсселем. Країну із сильною самодостатньою економікою поважають усі. Але сильна самодостатня економіка не з’являється на порожньому місці. Вона виростає тільки на основі випереджаючого інноваційного розвитку.

Ми вважаємо, що Україна потребує застосування моделей і підходів, описаних вище. Звичайно, багато часу згаяно, та ще не пізно. Тільки ті вимоги, які свого часу не були вписані в умови приватизаційних конкурсів, зараз треба прописати в законах. Можна спробувати запровадити, за прикладом Росії, систему технопарків, коли зонами пріоритетного розвитку стають не порти і складальні підприємства іноземних автогігантів, а наукові містечка, у яких кується технологічне майбутнє нації.

Нам необхідно розуміти, що, маючи фахівців, завод можна побудувати за рік, а ось фахівців для існуючого заводу доводиться готувати десятиліттями. А затребувані, міжнародного рівня фахівці, з’являються тільки там, де впроваджуються суперсучасні технології.

Василь ГАВРИЛЮК,

народний депутат України,

голова партії «Третя сила».