На продовження теми, яку в своїх статтях порушив доктор педагогічних наук Ігор Лікарчук («Голос України» за 20 та 21.09.05 р.), хочу поділитися своїм баченням проблем професійно-технічної освіти (ПТО). Адже на підприємствах залізничного транспорту майже 60 відсотків — це кадри робітничих професій. Тому ми, напевно, гостріше за інших відчуваємо всі вади в діяльності системи ПТО.

Хоч як парадоксально, сьогодні державне замовлення на підготовку кваліфікованих кадрів для залізничного транспорту визначає не Укрзалізниця, а Міністерство освіти і науки. Плани прийому формуються управліннями облдержадміністрацій без урахування потреб підприємств, які розташовані у регіоні, а міжрегіональним попитом ніхто взагалі не опікується.

Скажімо, у 2003—2005 роках у 23 ПТУ, які здійснюють підготовку робітників для залізничного транспорту, випущено майже 15 тисяч фахівців, які мешкають поблизу навчального закладу. Водночас понад 65 відсотків з них здобули дві професії: «провідник пасажирського вагона» та «помічник машиніста». У ці роки загальна потреба у робітниках залізничного профілю підприємств галузі становила лише 3,5 тисячі осіб. Тобто на підготовку решти 11,5 тисячі юнаків та дівчат держава даремно витратила чималі кошти. Надалі їх слід або перенавчати (знову за державні гроші), або вони шукатимуть собі іншу роботу. А тим часом, за наявності потреби кадрів на віддалених структурних підрозділах залізниць, працевлаштувати випускників ПТУ неможливо через відсутність житла і перспектив його будівництва. Багаторазові впродовж останніх трьох років звернення Міністерства транспорту та зв’язку, Державної адміністрації залізничного транспорту України до МОНУ з проханням привести обсяги прийому на навчання робітничим професіям у відповідність до потреб галузі залишаються гласом волаючого в пустелі.

Щороку, починаючи з січня, в кадрових підрозділах наших підприємств починається гаряча пора: саме тоді за навчальними планами в ПТУ має розпочинатися виробнича практика. Батьки майже 4,5 тисячі учнів, яких прийнято більше, ніж потрібно, і не забезпечено місцем практики, а також керівники навчальних закладів пишуть скарги в столичні інстанції, звинувачуючи Укрзалізницю в усіх гріхах. Але робочі місця створюються не за скаргою чи командою, а за виробничою потребою!

Наведу лише один приклад. ПТУ № 1 Івано-Франківська, яке до початку 90-х років минулого століття здійснювало підготовку фахівців для Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу, протягом останніх років без погодження із львівськими залізничниками щороку готує 60 помічників машиніста й 90 провідників пасажирського вагона та вимагає від залізниці організувати їм практику та працевлаштувати. Однак на залізниці немає місць і вона не може взяти на практику випускників на оплачувані робочі місця, як того вимагає закон України. Тим паче їх працевлаштувати. Оскільки залізниця не замовляє закладу підготовку робітників, то до ПТУ не надсилаються для вивчення відповідні галузеві нормативні документи з безпеки руху та організації перевезень.

Відтак лише у першому півріччі 2005-го до Мінтрансзв’язку із секретаріату Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів надійшло понад 40 доручень, звернень та листів, половина з яких — колективні, з вимогами надати робочі місця та працевлаштувати випускників згаданого ПТУ.

А ще були звернення від батьків та випускників інших училищ, депутатські запити тощо.

А як, скажіть, без проходження виробничої практики, без знання чинних нормативних документів кваліфікаційні комісії ПТУ приймають рішення про видачу диплома кваліфікованого робітника? Гадаю, це окреме питання, яке мають розглядати компетентні органи і ті, хто підписує звернення та клопотання про працевлаштування випускників.

Системні реформи професійно-технічної освіти, погоджуюсь з Ігорем Лікарчуком, конче потрібні. Але вони мають проводитись з урахуванням потреб роботодавців і в тісній співпраці з ними.

Користуючись нагодою, висловлю зауваження до пропозицій доктора педнаук Лікарчука.

Перший запропонований ним шлях — радикальний. Він передбачає, зокрема, приватизацію ПТУ особами, для яких підготовка кадрів — бізнес. Тут криється загроза: без зміни системи ПТО у цих училищах не готуватимуть, впевнена, за професіями, які потребують попередніх великих витрат на придбання обладнання, устаткування, полігонів, а також коштів на їх обслуговування і матеріали для практичного навчання.

А якщо передати ПТУ профільним державним підприємствам, то, без фінансування з бюджету вони будуть перетворені на заклад для навчання дорослих, а з гарантованим фінансуванням — на підприємства будуть покладені невластиві функції виховання, освіти учнів ПТУ.

Інший шлях — менш радикальний, на думку професора: передача ПТУ, які працюють на міжрегіональному рівні, у комунальну власність з визначенням кількості учнів, переліку професій місцевими службами працевлаштування.

Це може призвести, на мою думку, до зникнення «кузні» підготовки робітників для підприємств, які працюють на міжрегіональному рівні. Наприклад, Львівська залізниця обслуговує сім областей, а підготовку кадрів замовляє трьом ПТУ, розташованих у Львові, Чернівцях та Здолбунові.

Тому, вважаю, реорганізація системи ПТУ має бути проведена дуже виважено і кожен вищевикладений варіант за певних умов має право на життя.

Але, за будь-яких умов, найперше треба терміново виправити ситуацію, коли за державні кошти готують некваліфікованих і непотрібних на ринку праці робітників.

Для цього передусім слід внести до переліку документів, необхідних для отримання професійно-технічними навчальними закладами ліцензій на надання освітніх послуг, угоди з підприємствами, центрами працевлаштування на організацію професійно-практичної підготовки за професіями. І позбавляти ліцензії ті ПТУ, інші заклади освіти, які у визначений термін за ліцензованими професіями не нададуть відповідні угоди.

Необхідно також створити інститут незалежної державної кваліфікаційної атестації випускників ПТУ та інших професійних закладів освіти. Така система діє в інших галузях, де робота пов’язана з високим ризиком матеріальних збитків та безпекою пасажирських перевезень.

Раїса КОВАЛЬОВА,

заступник начальника головного управління кадрової та соціальної політики Укрзалізниці, заслужений працівник освіти, почесний працівник транспорту України.

Київ.