Після концерту всі розходилися під враженням пісні «Чари ночі». Вона прозвучала в залі незвично й приголомшливо. Мабуть, уперше. Ніхто в ті часи ще не знав ні поета, ні композитора. Але за текстом і музикою відчувалося, що це не народна творчість, а професійна річ. Хтось із моїх старших колег (уже не пригадую достеменно) підказав, буцімто в основу цієї пісні покладено вірш якогось Олеся (не дивуйтеся: це було в середині п’ятдесятих років!). Довідавшись про автора, я хутко побіг до спецсхову академічної бібліотеки і заходився гарячково гортати видану мені під розписку невеличку книжечку «З журбою радість обнялась» Олександра Кандиби, який сховався під коротким і голубливим псевдонімом «Олесь». На тих сторінках і містився поетичний твір строф на сімнадцять та ще з двома рядками крапок замість пропущених, напевне, кількох «куплетів». А всього їх, я тепер знаю, було дев’ятнадцять: у пісні ж використано лише повних чотири.

Поетичний твір «Чари ночі» Олександра Олеся відзначався «романсовою зажурою»... Довкола буяють розкоші весни — сонце, квіти, співи, і «вся земля тремтить в палких обіймах ночі», та поет застерігає свого закоханого адресата: «Гори! Життя — єдина мить, Для смерті — ціла вічність». Адже «все мине без вороття: Що візьме час, що люде. Погасне в серці багаття, і захолонуть груди». Тож жоден магічний Фауст не в силі повернути ту «прекрасну мить», і тобі тільки лишається слухати сміх і плач солов’їв та вдовольнятися солодкою втіхою цієї години:

«Цілуй, цілуй, цілуй її:

Вже молодіть не буде!»

Як перегукуються ці слова із Глібовською «Журбою»:

«А молодість не вернеться,

Не вернеться вона»...

Муза Олеся найчастіше вдавалась до кобзи, ліри й арфи. Іван Франко, застерігаючи «українського Гейне» від «соловейкового цвірінькання», ворожив йому щасливу долю. «Весною дише від сих віршів, — писав Каменяр. — Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра поетичної форми і легких, граціозних пісень. Майже кожен віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію».

У пошуках автора музики «Сміються, плачуть солов’ї» у мене, було, вже й руки опустилися. Та зненацька в якомусь канадійському виданні я прочитав, що музику до «Чарів» Олеся створив якийсь український композитор-емігрант Василь Безкоровайний. Тому легко було збагнути, чому це ім’я опинилось у нас за сімома замками!

Вичерпні відомості про свого талановитого земляка з Тернополя подала мені кандидат мистецтвознавства композитор Богдана Фільц із Києва. Василь Безкоровайний — автор опери «Червона шапочка» за лібретто Леоніда Полтави, багатьох пісень: «Гукайте їх» (М. Філянський), «Народним лицарям» (О. Олесь), «Гей, хто на світі кращу долю має» тощо. Серед них — і «Чари ночі», створені у 20-х роках, під час навчання в композитора Мечислава Солтиса.

Спершу Василь закінчив Тернопільську семінарію; потім 1908 року — фізико-математичний факультет Львівського університету. Але раннє захоплення мистецтвом переважило в житті, й він став актором театру; згодом уже здобув музичну освіту.

З 1934 року йому випало диригувати хором «Боян». Та на початку війни композитор влаштовується на роботу в Австрії, звідки 1949 року виїхав за океан. Там він оселяється в місті Буффало (США), де й знайшов свій останній притулок у березні 1966 року.

...Давно вже нема серед живих ні поета, ні композитора. А пам’ять про них, двох емігрантів, залишилася на Батьківщині незабутньою піснею про вічний бенкет весни, про безжурну молодість і п’янке кохання.

Ведучий рубрики

Миколай ШУДРЯ.