27 листопада у Національному палаці «Україна»прощальний концерт Михайла Поплавського

«Прощальний» — зовсім не означає «останній». «Я лише прощаюся зі своїм сценічним образом «співаючого ректора». Але й надалі дивуватиму — от побачите!» — посміхаючись, обіцяє винуватець ажіотажу.

Як саме? І який епітет віднині стоятиме поряд зі словом «ректор»? Про це — розмова з народним депутатом України, заступником голови Комітету ВР з питань культури і духовності, заслуженим діячем мистецтв і почесним ректором Національного університету культури й мистецтв Михайлом ПОПЛАВСЬКИМ.

З архіву «Голосу України»: Народився на Кіровоградщині в селянській родині, чим дуже пишається. Про любов до матері та малої батьківщини — кожна друга пісня Михайла Михайловича. А професійний шлях розпочав... машиністом електровоза в шахті на Донеччині. Після армії заочно закінчив училище культури, деякий час працював директором районного будинку культури. А рівно тридцять років тому доля привела Михайла Поплавського до столичного інституту культури. Очолював профспілковий комітет інституту, був командиром студентських будзагонів у Тюменському краї. Одне слово: вуз закінчив із відзнакою. Потім аспірантура, захист кандидатської та докторської дисертацій. А починаючи з 1985 року — шлях від простого викладача до декана факультету. 1993 року Поплавський став наймолодшим ректором в країні.

І починаються дива: вуз невпинно підвищує свій статус і рівні акредитації, ремонтують занедбані корпуси, купують сучасне обладнання, запрошують зірковий викладацький склад. Презентують нові проекти, відкривають нові кафедри і факультети, видають книжки і підручники (побачили світ навіть три збірки анекдотів про Поплавського!).

Його кредо: жити, любити, творити і перемагати! Після того, як у 2002 році Михайло Поплавський став народним депутатом України, з’явився ще один улюблений вислів: «Крім апетиту треба мати ще й совість!»

Я не співак, я шоумен! — говорить М. Поплавський. — Коли моя команда запропонувала мені доволі ризикований PR-проект, який не вписувався в загальноприйняте, логічне і стандартне, але мав запам’ятатися усім, — я покрутив біля скроні і... погодився. Але у словосполученні «співаючий ректор» акцент — на другому слові. Не всі зрозуміли наш «стьоб». Були опоненти, були і прихильники. Але про вуз заговорили! Вважаю, що це — стовідсоткове влучення, найуспішніший проект на українській естраді, який втілила команда професіоналів, а я лише зіграв роль. Він виключно «для внутрішнього вжитку» і розрахований на нашого слухача. Коли лунає «Черешня» — половина залу плаче, згадуючи свою черешню і свою маму, а я щасливий, що достукався до їхніх сердець. Я співаю лише те, що зачіпає струни моєї душі і дарує позитивний емоційний заряд слухачеві. Не було жодної «прохідної» пісні, що залишилася б непоміченою. Деяким з них ми дали друге життя. «Дорогі мої батьки» співала Оксана Білозір (автори — дует «Світязь»). «Здрастуй, рідне село» — з репертуару Віктора Шпортька. «Мамина черешня» «виросла» в Миколи Луківа й Анатолія Горчинського. Нове аранжування, колоритна подача — і ось він, хіт. Як казав Марк Бернес: «Я розкажу вам пісню». Так і Поплавський останні вісім років розповідає пісні.

— Який сюрприз припасли для прощального концерту?

— Це буде гранд-шоу з інтимною і провокативною назвою «Кохаймося!» й гаслом «Нас, українців, має бути сто мільйонів!». Буде «перший ешелон» українських артистів — випускників університету. Також я заспіваю разом з Томасом Андерсом, солістом шалено популярної колись групи «Модерн Токінг».

Самоіронія — як самозахист

— Навіщо згортати такий успішний проект?

— Він давно вичерпав себе, виправдавши на двісті відсотків. Нині час нових політичних і мистецьких проектів.

— Яких саме?

— Ідей багато. І сила нашої команди — у швидкій реалізації: миттєво формулюємо завдання, відпрацьовуємо стратегію і тактику, аналізуємо ефективність і доцільність проектів.

— Артисти скаржаться, що багато часу й сил забирають репетиції, записи, зйомки й концерти.

— Скажу одне: якби я займався лише пісенною творчістю — співакам в Україні не було б чого робити! Я ж співаю, тільки коли маю вільний час. За кілька годин сьогодні записав дуже іронічну пісню «Я у тебе один!», яка лунатиме у фіналі концерту. До речі, написали її мої студенти.

— Самоіронія — це вияв почуття гумору чи самозахист?

— Імовірніше, самозахист. Розумних людей не люблять.

— Але поважають.

— Це потім. А спочатку сміються. Щоб запустити принципово важливий для нас «Крок до зірок», довелося «включити дурку». Але була мета — потіснити російськомовний музичний продукт, дати шанс і стимул українським пісням. Спочатку дитячим, яких на той момент практично не було. Згодом і дорослим. Тож «Крок до зірок» і «Наша пісня» — це вже ідеологія, від якої ми не збираємося відмовлятися.

— Але проект номер один у вашому житті — це Університет культури і мистецтв, чи не так?

— Безумовно. Це моє дитя! Як випускник закладу, як його викладач і ректор, я знаю радощі і біди студентів. Роблю все, щоб створити умови для навчання, щоб мене тут згадували добрим словом. КНУКіМ увійшов у п’ятірку найпрестижніших вузів країни! П’ять інститутів, шість потужних факультетів, близько десяти тисяч студентів. Плануємо побудову сучасного комфортабельного гуртожитку поруч із головним корпусом. Відкрили філіали у Сімферополі, Донецьку, Луганську, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Полтаві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові. Перш за все «десантуємося» в російськомовних регіонах. Цього року відкриємо філіал у Севастополі (щоб потіснити філіал Московського університету імені Ломоносова). Через освіту ми пропагуємо патріотизм і національну свідомість. Студенти вже після другого курсу вільно розмовляють українською. І не вольовими рішеннями, не тиском, а еволюційним шляхом — переконуємо. Робимо все, щоб їм було комфортно розмовляти рідною мовою, щоб вони пишалися своєю державою.

Жити треба із задоволенням!

— Вперше зустріла у ЗМІ інформацію про вашу родину. Досі ви так талановито оминали цю тему. Чому?

— Ані дружина Людмила, з якою ми, до речі, одружилися ще студентами, ані син Олександр не люблять появ на публіці, не дають інтерв’ю, уникають телекамер. Син каже: тебе достатньо. Я поважаю їхнє рішення.

— А ви — як публічна особа, народний депутат і шоумен — не втомилися від популярності?

— Останнім часом я дедалі менше з’являюся на велелюдних заходах, корпоративних вечірках, бо вони виснажують, забирають багато енергії. Краще я поплаваю в басейні, погуляю на свіжому повітрі, попарюсь у баньці. З’явилося бажання усамітнитися, подумати про вічне, переосмислити пережите й зроблене. Як людина віруюча, інколи заходжу до Володимирського собору — помолитися й поставити свічку за рідних і друзів.

— Один день із життя Поплавського: який він?

— Я сова. Ранком встаю... трохи пізніше, а працюю до 23.00. Спати лягаю о другій годині ночі. З видів спорту поважаю футбол і великий теніс. Відпочиваю у Криму. Для душевної рівноваги мені треба добре висипатися, правильно харчуватися (м’ясо їм тричі на день). Дієти і пластичні операції — не для мене. Я сам собі дієтолог. Люблю борщ з пампушками. І вважаю: жити треба із задоволенням і ні в чому собі не відмовляти!