Повертаючись з полону, юнак пройшов пішки через усю Австрію, на Батьківщині став Героєм Соціалістичної Праці, а на старість осліп

Тих, хто за свою працю одержував Золоту зірку Героя, за радянських часів підносили на щит слави доти, доки це потрібно було, а потім забували. А як же сьогодні живеться тим, хто був колись удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці?

«Володя-герой» — так називають його односельці — зустрів нас на веранді власноруч збудованої хати. Цей чоловік уже десять років не бачить світу. Відверто переповідав історію свого життя, помітно хвилюючись. Ніби й сам не вірив, що за вісім десятків літ встиг стільки побачити й пережити.

Землі багато побачив...

Володимир Мойсейович Борсук родом із села Нуйно Камінь-Каширського району, що на Волині. Його батьки померли ще до війни, залишивши п’ятеро дітей. Володимиру тоді було лише дванадцять, пішов працювати на залізницю — там і застала його війна.

— Як прийшов сюди німець, я працював на колії. Платили добре — хату за німецькі гроші поставив. Якось сказали нам взяти харчів на кілька днів і зібратися в Ковелі. Нас вісім хлопців тоді було, ми й поїхали. А в Ковель 120 чоловік зігнали, поляки там теж були. Сказали нам: «Побачите мніго землі руської!»

Людей закрили в товарняк і повезли до Пскова. Їхали цілу добу, а коли нарешті добралися до міста, німці розселили всіх у пасажирському вагоні, поляків, щоправда, окремо.

У 1944-му — знову переїзд, цього разу до Італії. Працювали на залізниці, що проходила через Альпи. Недовго там побули, бо американці бомбили залізницю. Тому й працювали вночі, зовсім без світла.

— Я тоді був малий і дуже худий, ще перед війною перехворів на тиф. Від тяжкої праці ледь не вмер, висох зовсім. Німець побачив, що всі землю киркою довбуть, шпали носять — а я нездужаю. То він мене на кухню забрав. Звали його Фальке... Мені тоді вісімнадцять було. Ми ще з одним хлопцем із Ковеля воду возили. То він утік у партизани. Не знаю, чи живий. А мене вподобала коханка того німця, Фріда. Якщо якийсь суп готували, то мені обов’язково перепадало.

Коли американці визволили Італію, Володимиру та його товаришам запропонували піти до польської армії. Та він не погодився.

— Додому хотів дуже. Зібрався в дорогу і пішки пройшов через усю Австрію, аж до Словаччини. У Братиславі завербувався до Радянської Армії.

Але й там він не затримався надовго: тих, кого визволили американці, почали вивозити з-за кордону. Лише через три роки, в 1948-му, Володимир потрапив до Ростова. Звідти нарешті зміг добратися додому, в Нуйно.

Володю-героя труїв суперник

Чи то характер був у нього непосидючий, чи просто час був такий, що молоді люди масово шукали роботу в містах, але в рідному селі юнак лишитися не захотів. Вирішив завербуватися на шахти до Нововолинська. Працював там бригадиром.

— Я тоді одруженим не був. Де буфет, де пиво, там і я. Таке мав життя... У Нововолинську я три роки пробув. Потім розрахувався і поїхав до Червонограда.

Авторитет Володимира стрімко зростав. У 1955 році його обрали депутатом облради. Ще через два роки, в травні 1957-го, він отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Про свою роботу на шахтах Володимир Мойсейович згадує з неприхованою гордістю.

Звання Героя не стало несподіванкою для Володимира: ту омріяну «зірку» йому мали дати ще раніше, та він постійно переходив з одної шахти на іншу. Ніде не міг лишитися надовго.

— Сімнадцять років працював на різних шахтах. Там і здоров’я своє загробив, — зітхає

В. Борсук.

За роботою не забував і про справи сердечні. Була в нього дівчина, на тринадцять років молодша. Через цю красуню ледь не втратив життя. Дівчина не признавалася, що потайки зустрічається з іншим кавалером. А той виявився надто ревнивим, тож вирішив раз і назавжди розправитися зі своїм успішним суперником — отруїти його. Володимир тоді ледь вижив. Коли довідався про зраду коханої, знову зібрався в дорогу. Цього разу завербувався аж в Архангельськ.

До рідного Нуйно повернувся не скоро. Але й тут сидіти склавши руки не довелося. Мусив і своє господарство доглянути, і в колгоспі працювати. Встигав ще й хати людям ставити. Про сумлінність Володі-героя досі ходять у селі легенди. Все просив йому роботи більше дати: «Бо то ж не для чоловіка нормального, а для дитини праця!» А як бачив, що десь, приміром, добрива недосипали, готовий був перед трактором стати, аби тільки зробили так, як слід.

Нагороду віддав «під мухою»

Доля тим часом готувала Володимиру Мойсейовичу неприємні сюрпризи:

— Дружина моя запила... Дітей теща мусила доглядати. Потім жінку мою взагалі паралізувало. Тепер її вже нема на цьому світі. А я десять років сліпий. Ще й хвороба в мене така, що весь час задихаюся. У спеку дихати зовсім несила... Ночами такі жахи мучать! Я тут сам собі сиджу, радіо підспівую. Так співати любив, як молодим був!

— А де ваша медаль «Серп і Молот»? Покажете?

— Та з нею така історія неприємна трапилася... Віддав я її. Якось мене міліціонер зупинив, бо я тоді напідпитку був, «зірку» міліціонерові віддав, щоб мене відпустив. Так я її назад і не отримав. Просив, щоб видали дублікат. Але поки листа написав, поки підтвердження прийшло, то якраз почався переворот, ті всі події дев’яностих.

...Володимир Мойсейович довго прислухався до наших кроків, перш ніж зачинити двері. Ніби проводжав нас довгим замисленим поглядом. А я спіймала себе на думці, що не можу навіть уявити, як важко бути незрячим.

Волинська область.