На розгляд чергової сесії Хмельницької обласної ради було винесено майже три десятки питань, і жодного слова про ситуацію у сільському господарстві краю. А коли представники аграріїв запропонували якщо не внести в порядок денний, то хоча б послухати інформацію, це виявилось настільки проблематичним, що питання обговорювали більш як півгодини. Інформація, врешті-решт, виявилася такою, що краще її було б і не чути. Як повідомив заступник голови ОДА Володимир Кирилюк, цьогорічні плани були просто чудові — збільшуючи виробництво і зернових, і буряків, підняти обсяги реалізації на 130 мільйонів гривень. Для області, в економіці якої питома вага продукції сільського господарства становить майже половину, це надзвичайно важливо.

Але вже з весни всі наміри полетіли шкереберть. Спочатку, коли господарства не засіяли заплановані буряки. Навіть за скорочених до мінімуму цьогорічних площ (менше область не засівала ніколи), на 8 тисячах гектарів бурякові рядки так і не з’явилися.

Потім, коли не зуміли підживити майже дві третини посівів ярих, стало ясно, що і з зерновими будуть проблеми. І на осінь їх уже недобрали майже на 105 мільйонів гривень.

Майже 12 мільйонів гривень втратило подільське село через різницю в торішній і теперішній ціні на хліб. 80 мільйонів збитків принесло підвищення вартості пального, ще мінус 15 мільйонів додали добрива... Отже, коли звести все разом, аграрна Хмельниччина недобрала більш як 220 мільйонів гривень. Що означає ця цифра? Те, що на погашення кредитів, виплату за оренду землі, а головне — погашення перед селянами боргів із заробітної плати, котрі залишаються одними з найбільших в країні, вистачило б 170 мільйонів гривень. Але все це теоретично. Грошей цих не було і вже не буде. І найприкріше те, що нинішня ситуація закладає підвалини ще глибшої кризи на наступний рік. Лише окремі райони справились із посівом озимих. Що збиратимуть наступного року?

Якщо розібратися, то сіють переважно сильні господарства, а таких в області, як прозвучало на сесії, близько сімдесяти, тобто на кожний район — не більше трьох—чотирьох. Ще можна додати по одному-два господарства-мільйонери, котрі почуваються стабільно. А решта? Тільки за офіційними даними, в області не обробляється 200 тисяч гектарів землі. Цілком вірогідно, що вже наступної весни цифра буде значно вища.

Уся ця арифметика зі знаком мінус, здається, вже давно перестала дивувати. Цифри падіння стали куди звичніші, ніж показники зростання. Почути їх ще раз — не це було основне завдання тих депутатів, котрі все-таки ініціювали розгляд питання. Що робитимемо далі, й хто відповідатиме за теперішнє село — ось що хотілося чути. Але відповіді не було. Натомість дедалі поширенішою стає теза: кожен знає, де його земля, отож нехай думає, що з нею робити.

Думати, й справді, нікому не завадить. І не тільки про те, що потрібно робити з землею, а й про те, що область, котра практично втратила свою промисловість, мусить їсти хліб саме з цієї землі. І про те, що хтось повинен розробити певні правила гри на ній і простежити за їх дотриманням. І про те, що за незасіяне поле в столиці ні в кого не спитаєш, воно проростатиме будяком ось тут, поруч, біля нашого дому.

Звичайно, можна посилатися на загальні тенденції, критикувати якусь віртуальну силу, котра своєю незримою рукою підвищує одні ціни і зменшує інші. Можна навіть все звести до політичного популізму, мовляв, на аграрному питанні сьогодні спекулюють ті, хто хоче зробити собі передвиборний піар. До речі, дехто саме так оцінив намагання аграріїв порушити проблему на сесії. Та хіба для сотень тисяч подільських селян хліб пахне політикою? Чим завгодно — куфайкою, що просякла смородом гною, невиплаченими гривнями, пустками ферм, закритими лікарнями — чим завгодно, тільки не партійними списками.

Володимир Марченко, керівник одного із найпотужніших господарств у Полонському районі, давно має свою політику — хазяйство щомісяця платить своїм робітникам середню зарплату майже в 600 гривень, виробляє тисячу тонн м’яса і більш як тисячу тонн молока. Хоч би як було важко, господарство і обсіється, і урожай збере, і з прибутком буде. Марченко не дасть знищити своє село, але він не може второпати, чому нищаться десятки інших? «Чому сьогодні чи не найактуальнішим стає питання, як швидше провести процедуру банкрутства? — перепитує він. — Це ж означає, що в людей заберуть все до останнього, що вони мають, потім розділять між ними за борги, і все закінчилося — бо уже немає ні господарства, ні техніки, і земля нікому не потрібна». Марченко переконаний: щоб поправити ситуацію з озимими та посіяти ярі культури, потрібно близько півмільйона гривень. Але хто їх відшукає в області, котра сьогодні здебільшого підраховує збитки?

Герой України, керівник одного із найсильніших господарств у Теофіпольському районі Василь Петринюк теж дивується: чому в області жодного разу не зібрали потужних керівників, щоб не тільки порадитися, а й вирішити багато питань, котрі не стосуються ні столичного рівня, ні навіть істотного фінансування. Чому його господарство із майже 300 тонн елітного насіння в області продало лише десяту частину? Чому майже тисячу голів свиней довелося вивезти за межі краю? Невже варто від’їхати за якихось півсотні кілометрів, щоб зустріти і господарів кращих, і людей багатших?

Принагідно згадали про деякі області, що зуміли виділити зі свого бюджету по 80—120 мільйонів гривень на розвиток сільського господарства. А Хмельниччина, яка в минулі роки примудрялася хоч по мільйону-два гривень давати то на посівну, то на жнива, то на пальне, нині не спромоглась і на це. Чи то мільйона стало шкода, чи то бідне село так уже набило оскому, що махнули на нього рукою та й усе. Добре, хоч на сесії поговорили. А рішення все одно ніякого не приймали. Бо хто ж його виконуватиме? А ще й відповідати за виконання...

Хмельницька область.