З давньої чорно-білої фотографії дивиться чоловік з відкритим, вольовим обличчям, одягнений в європейський одяг. Його погляд спокійно-рішучий, сповнений власної гідності. Це — Федір Петрович Швець, член Директорії УНР, талановитий вчений і громадсько-політичний діяч. Саме йому вікопомного дня 22 січня 1919 року судилося оприлюднити на Софійському майдані столиці величний історичний документ — Акт Злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки.

Там, де викрешувалася народна воля

Жаботин, колишнє сотенне містечко, мальовничо розкинулося по пагорбах та рукавах легендарного Холодного Яру. Кожен його куточок, стежина, видолинок дихають українською історією: від київських князів, сотників Богдана Хмельницького, гайдамаків Максима Залізняка до отаманів, козаків — захисників УНР.

Тут, 11 листопада 1882 року, у садибі над річечкою Жаб’янка, народився майбутній діяч Української національно-демократичної революції Федір Петрович Швець. Його родина, переповідають старожили почуте від своїх батьків, була заможною — мала землю, волів, коней, реманент. З дитинства привчаючи дітей до праці, Петро Швець прагнув, щоб виросли вони ще й освіченими людьми. Довгими зимовими вечорами звучали в його оселі оповіді старших про минувшину, читали «Енеїду» Котляревського, Шевченкового «Кобзаря». Дитяча уява блукала за безстрашним гайдамакою, жаботинцем Палієм, вимальовувала образи Галайди і Гонти. Все, про що слухав і читав малий Федько, було йому близьке і рідне, адже воля, казав батько, «викрешувалася» його дідами-прадідами тут, у Холодному Яру.

З покоління в покоління передавалася жаботинцями ще одна прикмета юного Федора Швеця. Влітку, випасаючи худобу у зелених урочищах і на крутосхилах, хлопець завжди носив у своїй торбинці старий підручник «Географія світу». Особливо його цікавив розділ мінералогії. Можливо тому, що таємничі холодноярські улоговини славилися на всю округу міцною, мов кремінь, червоною глиною, гранітом, «святими» цілющими джерелами. Підліток-пастух читав і перечитував описи корисних копалин і мріяв про своє відкриття...

Любов до нової, перспективної науки привела випускника вищого училища Федора Швеця аж у Балтію, до знаменитого Дерптського (тепер Тартуського) університету. Навчання на кафедрі геології давалося йому легко, а перші наукові роботи одержали схвальну оцінку професури. З часом Федір Петрович сам стає викладачем університету і отримує визнання молодого й талановитого вченого-геолога. Він стає відомим не лише у наукових колах, а й серед політичної еліти тодішньої Російської імперії.

У Києві, на Софійському майдані

Бурхливі події Першої світової війни, пробудження в українців національно-визвольних устремлінь покликали Федора Швеця додому. У Київському університеті його затверджують на посаді професора геології. Продовжуючи активну наукову діяльність, Федір Петрович поринає також у кипуче політичне життя. У квітні 1917 року його обирають членом ЦК Селянської спілки. Невдовзі, у травні, на першому Всеукраїнському з’їзді селянства відомий вчений стає членом Всеукраїнської ради селянських депутатів від Черкаського повіту Київської губернії.

Повагу і прихильність земляків Федір Швець заслужив ще в період своєї праці за кордоном. Молодий професор часто приїздив до батьків, клопотався про поліпшення умов життя своїх односельців. Завдяки його турботам у Жаботині побудували земську лікарню, відкрили двокласне земське приходське училище. До цього часу служать жаботинцям просторі і добротні приміщення, котрим незабаром виповниться сто років.

З утворенням у 1919 році Директорії УНР Федір Швець увійшов разом із Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком, Андрієм Макаренком та іншими творцями новітньої Української самостійної держави до її керівного ядра. Він, як людина гострого аналітичного розуму й інтелекту, як досвідчений політик, особливо глибоко усвідомлював, яку відповідальність перед історією і народом взяли вони на себе...

І ось настав ранок 22 січня 1919 року. Золотоверхий Київ прокинувся від урочистого перегуку дзвонів Святої Софії. З оголеними головами, незважаючи на холод і пекучий мороз, його слухали на майдані тисячі учасників мітингу. Провідники УНР, організатори дійства, подбали про те, щоб кульмінаційний момент єднання українського народу вилився у величне, самобутнє свято. Сценарій урочистостей розроблявся під натхненним керівництвом міністра освіти Івана Огієнка. Режисурою опікувався славетний корифей українського театру Микола Садовський.

...Враз вмовкли дзвони Святої Софії. Велелюддя сколихнулося жовто-блакитними стягами. До центру Софійського майдану крокували керівники держави. Напередодні на засіданні ради Директорії вони одностайно ухвалили доручити оголошення історичного Універсалу про Злуку УНР із Західно-Українською Народною Республікою Федору Петровичу Швецю — людині вольовій, врівноваженій, непохитній.

Та все ж, попри багатолітній лекторський досвід, уміння володіти аудиторією, член Директорії і 37-річний професор Київського університету помітно хвилювався. Завирувало, а потім, після змаху його правиці, заніміло людське море. Тисячі зосереджених очей зупинилися на невисокій, але кремезній постаті промовця. Тоді Федір Швець, поборовши миттєву бентежність, почав читати... Його сильний, надзвичайно красивого тембру голос, «підкований» морозом, дзвенів у цілковитій тиші, немов сталева криця. Він досягав найдальших кутків майдану. Люди, усвідомлюючи зміст Універсалу, беззвучно повторювали за промовцем хвилюючі слова, плакали й хрестилися.

«Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України», — проникливо чеканив кожне слово Акта Злуки Федір Швець. Зупинившись на якусь хвилю, він набрав на повні груди повітря і врочисто-радісно, на всю широчінь своєї піднесеної, схвильованої душі, проголосив: «Однині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка!»

...Могутнє «Слава Україні!» прокотилося над Софійським майданом. Знову заговорили срібні звуки благовісту. Керівники УНР, представницька депутація ЗУНР, військова старшина, духовенство, іноземні дипломати, кияни вітали одне одного.

Народилася єдина соборна Українська держава.

Чужина, забуття і повернення

Подальші трагічні події у житті УНР, гіркота поразок і глухої безвиході сповна торкнулися життя Федора Швеця. Після наступу більшовицьких окупаційних військ уряд Директорії змушений відступити на Захід. Згодом — перейти український кордон. Опинившись у Празі, колишній член Центральної Ради і Директорії став професором Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Усвідомлення власної причетності до поразки національної ідеї, неспроможність повернутися на рідну Україну і впливати на хід її історичного поступу, врешті, чужина, вкоротили життя видатному діячеві Української держави. Сповнене любові і туги за своєю Батьківщиною серце Федора Швеця зупинилося на 58-му році життя. У червні 1940-го його поховано у Празі.

На жаль, цей період життя видатного діяча УНР майже невідомий. Радянська історіографія на десятиріччя викреслила його чесне ім’я із сторінок своєї сфальшованої історії. Лише після проголошення незалежності України у 1991 році земляки Федора Швеця, зокрема, завідуючий Кам’янським історичним музеєм Юрій Ляшко та його колеги, почали збирати матеріали про добу УНР та її діячів. З’явилися короткі біографічні публікації у місцевій пресі.

На жаль, ні в селі Жаботин, ні в райцентрі Кам’янка досі не увічнено хоча б меморіальною дошкою пам’ять про людину, котра на олтар єдності і незалежності рідної держави поклала свої талант і життя. Однак вірю, харизматичний Федір Швець ще повернеться на материзну. Своєю появою він увіллє у серця моїх земляків почуття національної гідності, пробудить самосвідомість, повагу до своєї історії.

Черкаська область.