Неювілейні роздуми з нагоди ювілею

Державному архіву Закарпатської області — 60 років. У його багатих сховищах зберігаються документи, які належать до найдавніших в Україні.

— Історія архівної системи краю сягає корінням XІV, а то й давніших століть, — розповідає директор Закарпатського облархіву, кандидат історичних наук Михайло Делеган. — Саме тоді започатковано діяльність комітатських архівів, де зберігалися актові та розпорядчі документи Угорського королівства, у складі якого було й Закарпаття. Ці безцінні писемні скарби відображають не лише дуже складну історію русинсько-українського населення краю. Є тут чимало документів з історії Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії, Польщі, Австрії, Німеччини, Сербії, Ватикану, Трансільванії, Росії, інших країн. Довго документи зберігалися розрізнено, і тільки у двадцяті роки ХХ століття, коли в Ужгороді створили Земський (Крайовий) архів, їх зібрали воєдино. Проте наприкінці 30-х років минулого століття, під час угорської окупації Закарпаття, Крайовий архів розформували. Частину документів вивезено, частина знищена і безповоротно втрачена, інші опинилися в різних установах. І тільки 1945 року з’явилося рішення про створення Центрального державного історичного архіву Закарпатської України. Оскільки не вистачало приміщень та фахівців, чимало документів теж було втрачено, а чимало їх зберігалося у пристосованих умовах і псувалося. Тож у березні 1946 року облвиконком постановив передати облдержархіву всі документи угорського та чеського періодів. А через кілька місяців Центральний державний історичний архів Закарпатської України було реорганізовано в Закарпатський обласний державний архів із філіалом у Мукачевому. Відомо, що таке розпорошення не на користь справі. Та, попри це, згодом вирішено перенести до Берегова всі документи з 14-го століття до 1945 року включно. І куди — до колишньої в’язниці! Там темно, сиро, приміщення жодним ремонтам не підлягає.

— А яка ситуація нині? Адже після зняття багатьох «табу» інтерес до архівів зростає.

— Не те слово. Інтерес неймовірний, і не лише серед наших співвітчизників. Це засвідчила й перша україно-угорська міжнародна науково-практична конференція архівістів, що відбулася недавно в Ужгороді. Там ішлося про створення науково-довідкового апарату архівної україніки та архівної гунгаріки, формування бази даних двох сусідніх держав. Останнім часом закарпатські архіваріуси чимало видали бібліографічних покажчиків, збірок архівних документів, наукових вісників. Укладаємо угоду із Слов’янською бібліотекою в Празі, де зберігається багато документів закарпатців, котрі після війни залишилися в Чехії. Ось днями підписано угоду про співпрацю між архівними системами України та Чехії. Тепер спільно з угорськими колегами працюємо над виданням Переліку фондів держархіву області українською, угорською та англійською мовами.

До речі, якщо Україна за останні 15 років не збудувала жодного квадратного метра архівосховищ, то сусідам (навіть у найбільш економічно бідній Берег-Саболч-Сатмарській області) знадобився лише рік, щоб створити й обладнати обласний архів. Інші сусіди — словаки — мають спеціальну програму збереження історичної пам’яті, в них добре обладнані й забезпечені технікою архіви в кожній області. Словацький народний архів (директором якого є, до слова, закарпатець Петро Дряшкаба), визнаний Всесвітньою радою архівів однією із кращих архівних споруд світу. Знаю, що такої розкоші в Україні не можуть дозволити собі навіть економічно потужні області, приміром, Донецька чи Дніпропетровська. Ще 10 років тому я пропонував прийняти подібну програму і в Україні, та лиш тепер цю пропозицію враховано. Проте, хоч як це прикро, сьогодні її прийняття гальмують Мінекономіки та Мінфін України.

— То коли, нарешті, нашому теляті вдасться вовка з’їсти?

— Коли не стоятимуть на заваді ті, хто вважає архіви складами макулатури. Нині ми не маємо жодного вільного сантиметра площі сховищ, і документи зберігаються в коридорах. Але на Закарпатті крига, нарешті, скресла. Нам виділено два поверхи в колишньому триповерховому приміщенні «Закарпаткниги». Для його впорядкування вже освоєно 400 тисяч гривень, а останнім часом виділено ще 830 тисяч. Але перший поверх все ще займають інші структури, тож говорити про гарантійне збереження цінних документів не доводиться. Тішить, що керівництво області взялося за вирішення цієї проблеми. Реальною стала можливість створити на базі облдержархіву науково-дослідний центр, залучивши до цього й науковців Ужгородського національного університету. Із глибоким розумінням ставляться до наших проблем меценати. Серед них — директор Ужгородської швейної фабрики, депутат облради Мирослава Каламуняк, наш краянин Станіслав Аржевітін та інші. Пан Станіслав свого часу допоміг комп’ютеризувати архів області, взяв на себе фінансування послуг фахівців, котрі на Закарпатті, до слова, вперше в Україні, розробляють нову технологію страхового фонду. Йдеться про збереження інформації на металевих пластинах. Перш за все це унікальні документи ХІV-ХVІІІ століть: печатки, грамоти тощо.

— Михайле Васильовичу, а як з районними та міськими архівами?

— Досі вони вважаються підрозділами, де документи зберігаються тимчасово, до 5 років. Реформа в архівній справі передбачає надання їм статусу постійного зберігання. Це потребує певних коштів, але їх слід вишукати — не лише для зручності мешканців районів, а й для розвантаження сховищ обласного архіву. Тоді нам вже не доведеться зберігати історичну пам’ять у коридорах, а тим більше — в колишніх тюремних приміщеннях.

Ужгород.