Подивiмось у вiчi дiтям

«Є речі, які конкретними іменами, ідеалами, харизмами не оцінити. Це просто поклик душі»

Народився 11 листопада 1973 року в Бориславі Львівської області. Від 1990 року займається громадсько-політичною діяльністю: брав участь у створенні РУХу, очолював міську молодіжну організацію «Січ», брав участь у створенні Соціал-національної партії України. Нині — один із лідерів партії НСНУ. Одружений. Має доньку.

— Фактично перші два-три десятки наметів у ніч з 21 на 22 листопада виставили на Хрещатику активісти «Пори». Містечко було відгороджене стрічками, та через них сновигали туди-сюди всі, кому було не ліньки. Склалася тривожна ситуація, і я запропонував Андрієві Рожнятовському — комендантові від «Пори» —попрацювати «на вихід» хоча б дві години, звільнити містечко від випадкових «туристів». Згодом організували збір харчів, теплого одягу, подбали про цілодобове чергування медиків, про охорону цього невеликого комплексу і пропускну систему в комендатуру. Фактично комендатура, створена згори, яку очолили Роман Безсмертний і його заступник Василь Куйбіда, і наша рухалися назустріч одна одній. Василь Степанович на відміну від багатьох інших керівників «згори» добре розумів, що наметове містечко по суті — самодостатній організм. Втручатися в його діяльність, життєві процеси — нерозумно. Комендатура, яка була створена на рівні комітету «Національного порятунку», була покликана допомогти цьому організму жити, максимально забезпечити його необхідними засобами для існування. Це був координуючий орган, а не вертикаль управління.

Особисто я відповідав за внутрішню безпеку містечка. Річ у тім, що, окрім загального піднесення, було, на жаль, багато негативу. Наприклад, у другій половині грудня тут пробували торгувати травкою. Траплялися випадки вживання алкоголю й крадіжки. Ми ловили зловмисників. Зрозуміло, що коли в одному місці збираються сотні тисяч людей, завжди знайдуться нечисті на руку. До нас «засилали» й дестабілізаційні групи. Наприклад, молодики одягали на себе помаранчеві бандани, стрічки й чіплялися до перехожих, ображали їх. Були навіть факти побиття, особливо вночі. Нам якось подзвонили і кажуть: біля Золотих воріт група п’яних з помаранчевими стрічками чіпляється до перехожих. На той час у нас уже був створений комендантський підрозділ із 25 осіб — міцних і рішучих молодих чоловіків, діяла система патрулів із мешканців наметового містечка. Отже, отримавши сигнал, ми вирушили до Золотих воріт. Уявіть ситуацію. Стоїть група — п’ять чоловік. Всі «вмазані», дебоширять. Підтягнулося нас десятеро, тобто є психологічна і фізична перевага. «Хто ви такі, звідки? — питаємо. — Ваші документи?» Дивимося — Донецька, Запорізька області. Ми позабирали всі помаранчеві бандани, пов’язки, надавали стусанів і... на цьому все й закінчилося.

Загалом найважчими були перші два-три тижні. Тоді по дві-три доби не спав. Пам’ятаю, задрімав у пластмасовому кріслі. Годинку поспав, мене хтось розбудив, а я не можу встати. Після відлиги раптово вдарив мороз, і я... просто примерз, хвилин із 15 відривався від крісла, відривав ноги. На жаль, моє здоров’я після тих подій — не найкраще. Я перебував у наметовому містечку до 17 січня, бо напівдорозі не можна сходити. Восени перед революцією проходив загальне обстеження, і все було нормально. Але нервове напруження, постійне недосипання, перемерзання зробили своє...

Я вважаю, найбільше досягнення Майдану те, що люди переламали самі себе в собі. Все-таки щось змінилося в їхній свідомості. Видатний діяч визвольних змагань Євген Коновалець казав, що Україна постане тільки тоді, коли кожний із нас буде будувати її довкола себе. І я будую...

Василь КУЙБІДА:

«Основний закон» Майдану: право вибору мають усі...»

— Феномен Майдану, перед котрим схиляю голову, це його дивовижна самоорганізація. У мене не було ніякої «булави», тоді ніхто ніяких цидулок не давав, ніяких посвідчень не було. Для мене перепусткою була помаранчева стрічка і... моє вусате обличчя. Куйбіду пам’ятали і пропускали.

Коли до Києва прибули тисячі людей, потрібно було якось впорядкувати їхнє пересування, проживання, побут. Для цього була створена комендатура. Її головою став Роман Безсмертний, а я був першим заступником. Коли уважно оглянув наметове містечко, запропонував терміново навести порядок. Бо якщо хтось кине сюди вогонь, то за кілька хвилин все згорить. А якби стався нещасний випадок, то як під’їде «швидка»? А як підвозити харчування? Де розташувати медпункти, туалети? Люди приїжджали і самі ставили намети, не питаючись нікого. Я написав «пам’ятку» про те, що слід зробити, видрукував її й зібрав усіх неформальних лідерів Майдану.

Спочатку ніхто нікого не призначав «старшим». Люди самоорганізовувалися по ситуації. Серед них з’являвся лідер, який казав, де ставити намет, як облаштовувати побут. Серед таких я знайшов помічників. Це були молоді люди, які приїхали із різних регіонів й проявили на Майдані свої організаторські здібності. На моє прохання один із них — Георгій Євтушенко — зібрав неформальних лідерів на нараду. Прийшло чоловік 20. Зрозуміло, неформальні лідери будь-який тиск не сприймають. Хтось спочатку буркав: «Чого ви втручаєтеся, ми отут поставили намети і так буде». Мені вдалося їх переконати, що мусить бути порядок, пояснив, як ми разом маємо його навести. Одразу наголосив: «Панове, майте на увазі, ми зустрічаємося і домовляємося для того, щоб це виконувалося. Якщо хтось спробує не виконати, я йому обіцяю клопіт». Як потім з’ясувалося, ці слова були зайві. Хлопці мали почуття відповідальності, були самодисципліновані. Ми здружилися.

А проблем вистачало. Ті, що їхали після виборів зі сходу України, залишилися в Києві із... зубними щітками. І почалися дзвінки. До прикладу, телефоную до начальника Головного управління культури Олександра Биструшкіна. Прошу дати телефони директорів театрів, кінотеатрів, виставкових залів, де можна було б розташувати багато людей. За п’ять хвилин він дає мені ці дані, а за двадцять ми вже маємо можливість поселити 10 тисяч людей. Ніхто у відповідь на мій дзвінок, нерідко нічний, не сказав: «Це не моя функція, я цього виконувати не буду». Так само ми зверталися до директорів закладів харчування, пралень, лазень.

Усі наради проводили у комендатурі переважно о третій годині ночі. Бо вважали, що із третьої до п’ятої ранку нас найлегше можуть атакувати. І ми збиралися саме у цей час, щоб контролювати все, щоб можна було швидко організувати якусь протидію...

Я іноді телефонував до батька, щоб заспокоїти, а він до мене, щоб насварити: «Чому ви не дієте? Чому ви там стоїте, як отара баранів? Погано читали Леніна, нічого не знаєте, не вмієте. Отак вивести людей і тримати. Треба брати владу, бачите, що вони вже перелякані...» Мій батько, загартований повстанець-політв’язень, якому понад 80 років, не добирав слів. Адже він — людина запальна, категорична, для нього не існує сірого тону, є тільки біле або чорне. А коли почалися фальсифікації і прийшла звістка про Майдан, на першому мітингу в Болехові батько закликав їхати туди і навіть... братися до зброї.

Щоб підтримати морально спільноту Майдану, ми почали випускати щоденну газету «Намет». Друкували 50—100 тисяч і роздавали. Я об’їжджав уночі точки, де люди проживали у великих кількостях: Український дім, Жовтневий палац, залізничний вокзал, Будинок профспілок. Дивився, чи все там гаразд, чи не потрібна якась допомога. Коменданти цих об’єктів супроводжували мене, показували й розказували.

Мені став у пригоді минулий управлінський досвід: до всіх організаційних проблем я ставився як до звичайної марудної роботи міського голови. З’явилася якась проблема, треба відпрацювати схему її розв’язання і пильнувати, доки вона не запрацює. І це була головна «революційна діяльність».

Андрій Рожнятовський: «Ці ідеї дійдуть до Уралу. А може, й далі...»

Народився 1968 року в Стрию Львівської області. Закінчив лісотехнічний інститут і Львівський державний університет ім. І. Франка. Голова політвиконкому обласної організації громадянської партії «Пора». Одружений. Має двох синів.

— Моїм завданням було — запобігти провокаціям з боку так званих «старших товаришів». А провокації були різного штибу. Наприклад, у суботу, перед другим туром, молоді студенти прийшли переодягнуті в камуфляжні костюми. Бо їм хтось сказав, що це дуже класно, і дав гроші на такий одяг. І мені довго довелося пояснювати, що це —провокація, що на відео вони виглядають непоганими «терористами»...

У ніч на понеділок — о другій і о п’ятій годині — були спроби організувати потужні вибухи біля «Глобуса». Ми впіймали зловмисників за руку. Уже ледь витримували напругу, для мене це була третя безсонна ніч. Зустрілися із Владом Каськівим і вирішили: перекриваємо Хрещатик. Наші хлопці ще не встигли отримати каремати і спальні мішки, як мені повідомили, що в перші намети вже підкинуто «заточки». Я бачив їх на власні очі.

Мені і Василю Бойчуку вдалося вирахувати на Майдані «спеців». У них на грудях був так званий ідентифікаційний код: причеплений шпилькою синій ромбик. Мені довелося купити обгортку «Служба Безпеки України». Я виймав це «посвідчення» і казав особам з ромбиками: «Що ж ти робиш? Служба вже перейшла на сторону народу». А ті взамін виймали свої справжні посвідчення — пластикові карточки і казали: «Свої». То були позаштатні працівники міліції. Ми вносили в ряди цих людей сум’яття, вилучали порожні пляшки з їхніх кишень. Близько 200—300 підозрілих осіб було вилучено з Майдану.

Коли перекрили Хрещатик, до мене підійшов Олександр — чийсь водій чи охоронець і запропонував... купу гривневих купюр. Я кажу, що нам потрібні не гроші, а каремати, спальники. А гроші — то делікатна річ. Вони тоді зовсім не мали цінності. За цей період я чотири рази реально відчував, що можна просто померти, що це, мабуть, останній день у моєму житті. У вівторок було підкинуто вибухівку в нижню частину табору. Її вилучали МНСники. І тоді ми зрозуміли, що цей табір — велика подія!

...Коли минуло півтора місяці мого перебування в Києві, я зателефонував дружині, спитав, чи все гаразд. Вона сказала, що закінчилися гроші. Я попросив львівських друзів допомогти. По тому ми вимкнули всі мобільні телефони, щоб не було вирахувано місце нашого перебування біля адміністрації. Провів я там майже чотири години. Тим часом до дружини у Львові приїжджали люди, яких вона знала лише в обличчя, казали, що в Андрія все добре, залишали гроші. Дружина пробувала телефонувати, але не було зв’язку. І вона подумала, що це принесли гроші... на мій похорон.

Я зробив те, що вважав за потрібне. І звітувати мав би перед своїм батьком, царство йому небесне. Перед своїми друзями, учасниками голодування 90-х. Багатьох із них також немає серед живих. Чесно скажу, що всі дії, які чинив протягом життя в інтересах держави, були пов’язані з небезпекою. Тепер я можу чесно дивитися у вічі своїм дітям. Аналізуючи зараз те, що відбулося, думаю: Бог добрий, він нас любить. А ми лише виконували волю Бога. Тому на Майдані все відбулося мирно й гарно. Дух князів піднявся як Покрова. Мільйони ангелів вкрили нас собою...

Коли повернувся додому й приїхав у рідне місто Стрий, побачив іншу Галичину. Якби Ющенко закликав тоді — «Всі на Київ!», то напевно жінки гнали б туди худобу, а малолітні діти — гусей. Бо в хатах залишилися лише господині й діти. Решта виїхала на Майдан.

Крізь призму років я скажу: ідеї, які зародилися під час студентського голодування в Києві, через 15 років сягнули Дніпропетровської, Полтавської, Харківської та інших областей. А якщо російські політтехнологи, Москва надалі захочуть учити нас, як жити, ці ідеї дійдуть до Уралу. А може, й далі.

Тарас Логгiнов:

«Я гордий тим, що на Майдані була моя сім’я, мій «Компас»

Народився 7 квітня 1959 року в Києві. Закінчив Українську сільськогосподарську академію. Працював у «Зеленгоспі», у Палаці дітей та юнацтва. З 1993 року — засновник і керівник громадсько-молодіжної організації «Клуб «Компас». Командир рятувального загону національного комітету «Червоного Хреста». Одружений, має двох дорослих дітей.

— Мета нашої організації «Клуб «Компас» — підготовка молоді до дорослого самостійного життя. Ми співпрацюємо із оперативно-рятувальною службою Києва, з Міністерством із надзвичайних ситуацій. А столичний Майдан — то найбільший «майданчик», де ми працювали і розгорнули табір. Ми знали, як це робити, на чому слід акцентувати увагу. Мене покликав туди мій син Дмитро.

Почали ми займатися господарською роботою. Спочатку подбали про харчування, потім налагодили вивезення сміття. Це була дуже велика проблема, бо революціонери кидали все під ноги. Ми роздали кожному кульки і веліли збирати сміття. Непросто було переконати, що прибирання території не менш важливе, ніж політичні акції. Ми зрозуміли, що якось треба табір структурувати. І вирішили створити комендатуру, щоб підкеровувати процесами. Ми зробили її закритою зоною, там зберігалися газ і бензин, резервні обігрівачі і електростанції. Комендант табору — це людина, яка займається там господарською роботою. Ми цю «посаду» трактували тільки так. Наша зона відповідальності — це забезпечення теплом, прибирання і вивезення сміття, допомога лікарям. Так ми для себе вирішили. Усіх влаштовувало те, що я — позапартійний і мав організаційний досвід.

У мене не було жодного господарського питання, яке не можна було б вирішити за півгодини. Потрібна була радіостанція з певними параметрами. Дзвінок. За 20 хвилин мені кажуть, що таких радіостанцій в Києві немає, але ви протримайтеся шість годин, наші партнери закупили їх в Одесі і зараз машиною везуть до Києва.

Через 2—3 тижні почали звертатися сумнівні особи. Розповідали, що вони їхали в Київ, у них украли куртки, мобільні телефони, гроші. Була різна інтерпретація, але проблеми однотипні — доводилося виручати. А потім пішли чутки: ніби тому, хто три місяці простоїть у таборі, Омельченко дасть квартиру в Києві. А ще розпочалася «епідемія» одружень. Я розписував, видавав свідоцтва, які ми зробили на кольоровому принтері. За нашим законодавством, якщо існує відокремлена група, наприклад — корабель, полярна станція, то старша посадова особа може видати свідоцтво про шлюб, судити. Ми це питання порушили на зборах і вирішили видавати свідоцтва. Там внизу маленькими літерами було написано, що свідоцтво набуває чинності в разі офіційної реєстрації в державних органах. Зробили й показове весілля. Наречена була з Донецька, суджений — з Вінницької області. У перукарні горе-нареченій відмили голову, нареченого перевдягнули з тренувального костюма в щось пристойне. І тут почалася... масова «женячка». Ми казали: «Нема питань. Паспорти на стіл, ось свідоцтво, але курток нема!» За ніч черга розсмокталася.

Не пам’ятаю прізвища того міського депутата, який привіз пікапчик речей низької якості, але запросив знімальну групу, видавав це перед камерами, потім приніс нам папери, ніби він цілу фуру пригнав. Такі випадки теж були.

Ніколи — за всю історію України — така кількість людей не збиралася в одному місці добровільно. Це сталося вперше. Люди мали різні політичні, економічні, моральні орієнтири. Але вони об’єдналися, щоб зробити щось. І «звітують» лише перед власним сумлінням.

Максим СИДОРЕНКО:

«Донеччани стояли за те саме, але з іншого боку»

Народився 3 березня 1973 року в Донецьку. Закінчив Київський державний економічний університет. Приватний підприємець. Виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації «Наша Україна».

— Наметове містечко я сприймав як службу тилу. Ми розуміли: якщо не покажемо людям, що здатні навести порядок, то від нас не можна очікувати нічого доброго і давати владу таким людям не можна. До речі, ми харчували всіх, не тільки помаранчевих, а й синьо-білих, і жодних проблем із цим не було. Людей, яких привезли, треба зрозуміти. У Єнакієвому, до прикладу, шахтар отримує зарплату, яка офіційно становить 3000 гривень. Але на руки більше 2000 ніхто не отримує. Треба ж ділитися із бригадиром і догори — аж до директора шахти. Якщо ви не даєте грошей «у конверті», ніколи не вийдете на нормальну планову виробку. Вас поставлять там, де нема плану. Нема плану — нема премії, нема премії — зарплата виходить маленька. Отже, якщо директор направляє когось кудись, то краще їхати. До того ж хто може відмовитись, якщо онде здоровий і молодий стоїть біля шахти і чекає, коли звільниться місце. Це треба розуміти. Моя мала Батьківщина існувала й існує в інформаційному просторі російського телебачення. Так сталося, що українську мову в містах Донеччини все ще не сприймають. Я її не вивчав ані в школі, ані в інституті,— користувався самовчителем. Для багатьох донеччан незалежність України ще не відбулася. Вони платять українськими грошима українські податки, у них українська митниця. Але державної української психології там просто нема.

У містечку я відповідав за пально-мастильні матеріали (окрім всього іншого). Ми з хлопцями орендували «Фольксвагена» і вночі заправляли дві бочки — дизельним пальним, 12 чи 15 каністр — бензином, близько 60 газових балонів. Потому заправляли пальним автобуси, щоб люди не мерзли. Якось дзвонять мені із приймальної пана З. і питають: «Ви займаєтесь пально-мастильними матеріалами? Нам треба машину заправити». «Нема питань», — кажу. — «Де стоїть ваша машина, я зараз буджу хлопця, який поспав три години, даю йому готівку, він їде на станцію, заправляє дві каністри бензину і заллє вам у бак. Вас це влаштовує?» Там кинули трубку...

Звичайно, серед тисяч осіб на Майдані були і кримінальні елементи, і нероби, і бомжі. Вони з’явилися на поверхні, коли нормальні люди роз’їхалися. Моєму другові Валерію Василюку випало важке завдання: він мав у спокійній манері відправити цих людей з Майдану. Траплялися казуси. Ми за списками з’ясували, що дехто сім разів брав гроші на від’їзд. Проконтролювати це було неможливо, бо гроші давали у кількох пунктах. Наші «герої» гроші пропивали і приходили знову. Потім ми придумали механізм відправки: купували квитки на поїзд — і до побачення. А ті за тиждень-два повернулися і створили дивну структуру, що називалася «КУПР»: коаліція учасників помаранчевої революції. Якщо вам потрібно, щоб за 80 гривень на день людина стояла і протестувала проти чогось, — вони готові. Коли Ющенко став Президентом, під адміністрацією постійно стояв пікет. Це — «КУПР». Сьогодні вони — проти луганського мера, завтра — проти тернопільського, післязавтра — проти чернівецького. Згодом усі зрозуміли, що це — заслані козачки.

Всеукраїнська громадська організація «Наша Україна», яку очолює Роман Безсмертний, зробила пам’ятний знак «Гвардія революції». Ми відзначаємо активістів виборчого процесу і тих, хто працював з нами на Майдані. Вже вручили чотири з половиною тисячі нагород. І навіть утворили своєрідну спільноту — «Гвардія помаранчевої революції». Україна — дуже велика, і якщо «розставити» по ній наші помаранчеві кадри, виходить, що їх не так уже й багато. Це нас на Майдані було багато, і не подолати. Коли ми повернулися до домівок, нас стало дуже мало. Саме тому й такі результати. Але свідомість людей таки змінилась. І у моєму рідному місті багато чого змінилося, хоч там і діяли проти помаранчевих. Насправді донеччани стояли за те саме, але з іншого боку. Вони думали, що голосуючи за Януковича, вони захищають просту людину з народу, яка повстала проти гнилих київських політиків, котрі загнали їх у це бидляче становище.

Сталося так, що людей розвели по різні боки, а вони стояли і стоятимуть за одне і те саме: за свою гідність, за право вибору.

Геннадій СІНЦОВ:

«Ми зараз — цеглинки великого фундаменту, на котрому будується держава»

Народився 15 травня 1975 року в Казахстані, у родині військовослужбовця. Дитинство минуло в Хабаровському краї. 1986 року сім’я переїхала до Києва. Закінчив Національний аграрний університет, Київський інститут соціально-культурних зв’язків. Нині очолює виконком Дарницької районної організації партії «Народний Союз «Наша Україна». Одружений, виховує доньку.

— Пам’ятаю, у дитинстві прізвище «Мазепа» було для мене лайкою. Коли до нас у військове містечко приїхала родина Мазеп з України, ми сміялися, показували пальцем: «Це ж треба, ось це — зрадники». Минули роки...

Під час виборів я став учасником і одним з керівників так званого «Спецпроекту» з охорони виборчих дільниць і масових акцій. Ми вирішили допомагати собі самі. Зібрали 1000—1500 чоловік, хлопців від 18 до 25 років. В основному нашою «зброєю» був сильний моральний дух. За сигналом ми були готові швидко зібратися разом: «разом нас багато».

21 листопада одними з найперших на Хрещатику були ми і наші хлопці із «Спецпроекту». Коли було встановлено сцену на Хрещатику, ми були першою її охороною. Перше формування «містечка» було зроблено з нашою допомогою. Потім я працював у своєму районі, і ми формували там благодійну допомогу, яку приносили кияни. Запам’яталася найскладніша ніч — з 28 на 29 листопада. Очікували, що, можливо, виведуть війська. Ми всім штабом спали тут, вирішили не розходитися. Близько першої години ночі у двері подзвонили. Я вийшов — на порозі стояв полковник, офіцер штабу внутрішніх військ. Він показав мені посвідчення і сказав: «Нас зараз підняли по бойовій тривозі, найімовірніше, сьогодні вночі щось станеться».

Ми зупинили машини і — на Майдан. Платити не треба було. Таксисти набивали максимально машини і грошей не брали. Було зрозуміло, що у разі чого утримати містечко неможливо. Але внутрішній стрижень настільки випрямився, що, гадаю, якщо навіть пустили танки, їх ми зупиняли б голими руками. Я сам ніколи не думав, що збереться така величезна кількість людей, і це не переросте в бунт, не почнуть бити вітрини магазинів. Хоча бачив «цілком секретні» документи, де розписувалися сценарії: куди гнати натовп, як провокатори битимуть скло і як це все треба буде зупинити за допомогою військ. Нас консультував колишній підполковник СБУ. Прийшов до нас і каже: «Я знаю службу, в мене багато знайомих. Давайте я вам допоможу. Необхідно зробити те і те».

Нині багато хто каже, що тоді всі запалилися, а зараз — все не так. Я їм відповідаю: «Ми не вибирали між чорним і білим, ми стали між чорним і сірим. А сіре — все-таки ближче до білого. Засмучують мене друзі з Росії. Телефонують і говорять: «Нічого у вас (тобто у держави) не вийде», — при всій їхній повазі до мене особисто. Росіяни насправді не можуть зрозуміти, що перестали бути для нас старшим братом. Мені здається, їх імперська сутність — збережена.

...Моя донька Саша трохи підросте і почне у школі вчити сучасну історію. Тож вона розповість учительці, як ходила по «наметовому містечку», а її батьки були там. Я знаю, що настане час і вона мене запитає, як воно все було. Я з величезним задоволенням розповім їй все. Моя дружина Наташа була зі мною завжди й усюди. Сталося так, що після революції перервалася її вагітність, на це вплинули стреси, які ми пережили. Зараз ми знову чекаємо дитину, і, сподіваюся, все буде гаразд. Заради цього ми і вийшли на Майдан...

Олександр Павлюк:

«Думали, що кияни — сноби. А вони — золоті люди»

Кинули машину і біжимо на Майдан. Там стоять кияни, дуже знервовані. Кажуть нам: «Якщо Західна Україна, бандерівці з нами, то ми переможемо. А то зараз приїхала б пожежна машина, полила нас водою, усі й розбіглися б додому грітися. А ці вже будуть стояти до кінця». І як ми могли не виправдати таку довіру?

У наметовому містечку ми познайомилися з Василем Куйбідою. Я кажу йому, що потрібні якісь перепустки. Напишіть текст, хай наберуть його, запишуть паспортні дані, поставте печатку Народного руху України. Таких набраних на комп’ютері перепусток було три. Вони нам допомагали, бо всі боялися провокацій, чужих людей. Тим, що не довіряли, я казав: «От дивіться, це — печатка Народного руху України, це — Василь Куйбіда поставив підпис, він — заступник голови Народного руху України...»

Із київських спогадів врізалося в пам’ять таке. Підійшов до нашого намету вже після опівночі хлопець років 22—23, худесенький. Ним аж трусить, бо дуже холодно, він — п’яний. Приходить, кидає свій шарфик синьо-білий «Янукович-2004» і каже: «Заберите, дайте мне свою ленточку». Я йому кажу, щоб ішов геть, нам працювати треба. «А что вы тут делаете?» — «Реєструємо». А він учепився в мене: «Меня зарегистрируйте, мне ночевать негде, не отвергай меня!» Ми його відправили в Український дім разом із хлопцями з Львівщини.

Коли народ пішов на Верховну Раду, ми стояли біля огорожі. Хтось крикнув, що міліція — з народом, всі — на штурм Верховної Ради. Ми з хлопцями кидаємося навперейми. Я кричу: «Провокація!» І ми стримуємо цей натовп уже біля дверей. Я так кричав, що потім три дні взагалі не говорив, зірвав голос.

Тут, на Майдані, не було ніяких протиріч між Сходом, Центром і Заходом. Зізнаюся щиро: хмельничани вважали киян за снобів, але після Майдану ставлення змінилося. Це — золоті люди. Я й не вірив, що українці такі сильні. Якби тоді пустили танки, ніхто не зрушив би з місця, ніхто!

Олексій РЖЕЧИЦЬКИЙ:

«Як солдат на фронті, я не маю права сказати: ви, панове генерали, — не такі...»