Парламентський Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин провів «круглий стіл» щодо підготовки до другого читання законопроекту «Про державний земельний кадастр». Документ покликаний окреслити правові, економічні та організаційні засади створення та ведення єдиної державної системи інформації про земельні ділянки та інше нерухоме майно, речові права на них та їх обмеження, про суб’єктів цих прав та правовстановлюючі документи, а також дані про оцінку земель, їх кількісну та якісну характеристики, розподіл між власниками землі та землекористувачами. Законопроект можна вважати черговою пігулкою для земельної реформи, яка страждає на цілий букет хвороб.

Ось лише невеликий їх перелік. Колективну форму власності ліквідовано, приватну — запроваджено здебільшого фіктивно: реального власника на землю так і не з’явилося. Наділи не мають у натурі фактичних меж, оренда земельних часток за мізерну орендну плату призвела до втрати власником права розпорядження і володіння землею, обумовила виснаження родючості ґрунтів у сільському господарстві. Зруйновано великі сільськогосподарські підприємства — сучасну базу подальшого розвитку виробництва. Одне з основних завдань реформи — раціональне використання та охорона земель, практично не реалізоване.

У технічній частині реформи також дідько ногу зламає. Втрачено інформаційну базу про землю. На територіях областей, районів, селищних, сільських рад нині не відшукати відповідних землевпорядних, планово-картографічних, ґрунтових, землеоціночних, екологічних матеріалів. У переважній більшості населених пунктів не існує меж, генпланів. Відсутні кордони прибережних смуг, рекреаційних, оздоровчих земель. Більшість власників і землекористувачів не мають правовстановлюючих документів на землю. Облік та оцінка земель не обновлюються. У держави для здійснення управління землекористуванням відсутня відповідна землевпорядна, містобудівна, екологічна документація...

Водночас шляху назад немає — у роботі над помилками допоможе удосконалення законодавчої бази. Вищезгаданий законопроект (його іноді називають малою земельною конституцією) — чи не найголовніший документ, у разі прийняття якого можна буде навести у цій царині бодай якийсь лад.

Хто вестиме Державний земельний кадастр? Це стало головним спірним питанням. Начальник управління Держкомзему Микола Лихогруд наполягав: ця робота має здійснюватися на рівні держави — в межах кадастрових округів. Зокрема, у Києві пропоновано створити лише один такий округ (у місті 104 тисячі землекористувачів і щороку видається 70 тисяч довідок для сплати земельного податку). А приміром, Черкаська область матиме їх 22. Віце-президент Української академії аграрних наук Антон Третяк відстоював іншу позицію (її підтримує й більшість членів робочої групи, що працює над підготовкою законопроекту до другого читання): повноваження щодо ведення Державного земельного кадастру мають належати органам місцевого самоврядування, інакше сільські, селищні та міські ради не зможуть здійснювати управління землекористуванням та регулювати оподаткування землі.

Голова асоціації сільських, селищних та міських рад України Віктор Слиш у своєму виступі був категоричним щодо передачі функцій ведення кадастру головному земельному відомству країни. Десять років тому 15 тисяч сільських землевпорядників було переведено в систему Держкомзему. Де зараз ці спеціалісти? З’ясовується, багатьох з них просто скоротили... Прийняття законопроекту вкрай необхідне — нині законодавчо не виписані навіть функціональні обов’язки сільських землевпорядників. Вони не мають права, приміром, навіть погоджувати та відновлювати межові знаки.

Висловлені зауваження впродовж наступного тижня будуть обговорені в робочій групі, а 29—30 листопада комітет планує розглянути узгоджений законопроект «Про державний земельний кадастр» з подальшим винесенням документа на сесійний розгляд у другому читанні.