Відверта сповідь людини, яка пройшла «Крим і Рим» підприємництва

Володимир Сергійович — людина забезпечена. З боку дивитися — респектабельний бізнесмен, їздить «Ауді», має власну фірму, хороший будинок і всі інші зовнішні ознаки «джентльменського набору» нового українця. Про себе говорить, що йому пощастило: «Чим тільки не займався, але, як кажуть, досі на свободі». Тому своє життя Володимир Сергійович вважає «картинкою становлення українського бізнесу» і погодився розповісти про нього читачам «Голосу України».

— Коли ви вирішили зайнятися бізнесом?

— Я, власне, нічого й не вирішував. Таке враження, що за мене все вирішувало саме життя. Просто з дитинства я чомусь увірував, що буду багатою людиною. Тому «бізнесом» я зайнявся ще у школі.

Але вперше я зрозумів, що таке серйозні гроші, коли уже вступив до інституту. Хлопці поїхали в студзагін, а я найнявся у так звану вірменську бригаду, яка будувала дороги в нашому селі. Це було у середині 70-х. Гроші «крутилися» там, як на ті часи, просто фантастичні, адже все робилося за прямими договорами з колгоспами, де кошторис і фонд зарплати свідомо завищували, а тому вистачало і секретарям, і головам колгоспів, з якими ділилися наші «роботодавці». І ми, прості робітники, не були обділені. Тоді й почав я дещо «кумекати».

Після закінчення інституту трохи попрацював у колгоспі економістом, «обтерся» з відповідними людьми і зрештою затіяв свою справу: взявся вирощувати хутрових звірів — фредок, норок, песця... Тоді був справжній хутряний бум — усім хотілося мати норкову шапку, пальто з песцевим коміром!

— А в чому ж тут був кримінал?

— Це був початок 80-х. Криміналу, ніби, ніякого й не було: ну, яка, зрештою, різниця — вирощуєш ти кролів чи песця? Але різниця в тому, що кролі їдять траву, а цим треба м’яса. До того ж м’яса багато і дешевого — адже не будеш його купувати на базарі. Тому й доводилося «хімічити»: треба, щоб десь у колгоспі дорізали корову з «діагнозом», її треба закопати, щоб десь «здохла» свиня... Ну, самі розумієте...

На початку 90-х усе взагалі пішло-поїхало шкереберть!

— Довелося переключатися на інше?

— Тоді весь бізнес визначав дефіцит. Приблизно так, як у період «боротьби за тверезість», коли ми з товаришем із Тарутиного на Одещині налагодили «канал» постачання мені домашнього вина. Попит був просто шалений! Але повернімося в 90-ті. Ми з хлопцями затіяли напівлегальну торгівлю будматеріалами, навіть організували власну фірмочку. Апогеєм її діяльності стало придбання супердефіцитних на той час газових вентилів: ми «вирвали» їх з бази і дуже вигідно оптом продали. Яке ж було наше здивування, коли нам через кілька місяців теж запропонували вентилі. З’ясувалося, наші! За цей час їх десяток разів (теж оптом!) перепродали, але ціну вже «догнали» до такої межі, що ці кляті вентилі ніхто не міг купити ні оптом, ні вроздріб.

Зрозуміло, то були такі часи, коли ледь не через день доводилося займатися якимось новим «бізнесом», але оскільки про серйозні речі та ж інфляція говорити не давала змоги, то хапалися за «швидкі» гроші. Але щоразу — це був якийсь тупиковий варіант: купив—продав і на тому все закінчувалося.

— А можна перелічити, чим ви все-таки займалися?

— Легше назвати, чим не займався. Займався ковбасою і кавою (варіант «Полтава—Москва—Полтава), шукав давні скарби (з товаришем навіть купили міношукач), ловили п’явок (аптека приймала за непоганою ціною), пробував себе у фотографії (добре, що цю справу знав) і навіть приторговував окулярами... Щоправда, це трохи раніше.

— ...?

— Тоді в моду масово входили сонцезахисні окуляри в металевій оправі. Я поїхав до родичів у Брест і там побачив, що поляки торгують ними ледь не в кожному туалеті. Але у Бресті навіть у спекулянтів вони коштували щонайменше вдвічі дешевше, ніж у нас... Як повз таке пройдеш?

— А якимось виробництвом зайнятися не пробували?

— Чому ні? Пробував. Коли жив у райцентрі — через дорогу від меблевого цеху. Меблі випускали там добротні, але цілком «совкового дизайну» — дорогі й неоковирні. Домовився з хорошими хлопцями і вони мені вночі регулярно перекидали через паркан заготовки, а я дістав красиву оббивку, поролон... За місяць вдавалося скласти й продати декілька м’яких куточків.

— І знову бізнес накрився?

— Я б сказав — накрилася фабрика. Потім один час шили шапки і шкіряні куртки: на місцевому шкірзаводі нам чинили шкіру, фарбували... Але теж, скажемо так, нелегально. Цей бізнес, як і меблі, «помер» разом із заводиком.

Не повірите, але довелося займатися навіть діяльністю, близькою до вашої, — поліграфією.

— Друкували газету?

— Друкували... талони на бензин. Тоді ж був страшенний дефіцит, а інвалідам і ветеранам війни видавали спеціальні талони — 20 літрів на місяць. Ми знайшли знайомого друкаря і той віддрукував якусь сотню цих «папірців». Потім підпоїли одного дідка з ради ветеранів і він нам їх поштампував. За цими талонами ми одержували бензин — їздили самі й іншим продавали.

— А самим бензином по-серйозному... Полтавщина ж такий край!

— Чесно скажу, не займався. Хотів підключитися, але мій знайомий відговорив. Він один час був у «конденсатній схемі», але теж вчасно звідти вийшов (нині, до речі, займається аптечним бізнесом). Отож він мені тоді сказав: «Володю, якби я ще трохи там потримався, то ми б уже з тобою не розмовляли». Там усе так було переплетено: відверті бандити, міліція, СБУ...

— За себе ви не боялися ніколи?

— Бачте, я завжди був якось сам по собі, в дуже серйозні справи носа не сунув... Але один раз було. Мій земляк працював на ВАЗі і щоразу, приїжджаючи додому у відпустку, привозив кілька валіз дефіцитних запчастин, які я в нього купував, а потім перепродував. Пізніше він запропонував мені «ганяти» звідти автомобілі «під замовлення». Боючись рекету, ми завжди їхали цілою колоною, але там на просторах «неозорої» був один такий «участочок», який уже тоді контролювали якісь чеченці. Бувалі в бувальцях люди пояснювали: коли тут у колоні ламалася якась машина, то її ніхто не наважувався ремонтувати — треба було швидко перестрибувати в іншу і колона мчала далі!.. Так, втрачалася одна машина, але можна ж було втратити й усі! Та суть не в цьому. Пізніше з’ясувалося, що всі машини були якимись «лівими» — їх складали десь там у «сараї». Товариш потрапив у Тольятті до слідчого ізолятора, де підозріло швидко... помер «за нез’ясованих обставин». Отоді я справді злякався! Але якось минулося...

— Чи були іще якісь «дивні» види бізнесу?

— Був «смоляний етап». Пам’ятаєте, раніше в кожному районі існувало чимало заводів і заводиків із виробництва асфальту. Потім усе розвалилося, обладнання розікрали, вивезли... Але один розумний чоловік підмітив, що там позалишалося багато невикористаної смоли! Ми організували таку мобільну «бригаду», поїхали по району, давай розкопувати... Смоли справді було багато і ми здебільшого продавали її харківським фірмачам, які займалися ремонтом дахів. Але потім усі це «розплямкали» і смола хутко зникла.

Але найдивовижнішим бізнесом був... «очеретяний». Десь хтось вийшов на якихось німців, які, мовляв, за непогані гроші масово скуповують... очерет — для утеплювачів чи чогось там іще... І пішло — «шумел камыш, деревья гнулись»! Накрили кілька районів і все нагадувало якусь військову організацію: були свої сотники, десятники, рядові рубачі... Одні косили, інші складали в снопи, треті — кудись звозили... Не пам’ятаю, скільки вже там за сніп платили, але на кожному рівні в цій «піраміді» існувала своя «тарифна сітка». Я був там «уповноваженим по району». Але потім з’ясувалося, що це чи якась афера, чи хтось «заникав» гроші, обдуривши німців... Одне слово, по луках ще довго можна було побачити «рештки бізнесу», пов’язані в снопи.

— А в сільському господарстві «розкручуватися» доводилося?

— Аякже! До речі, коли я побудував у райцентрі новий будинок, то в найбільшій кімнаті, яку ми просто не встигли до зими поштукатурити, я зробив такі спеціальні стелажі і посадив цибулю «на перо». Всю зиму ми з дружиною торгували нею на ринку. А ще вирощував гриби-вешеньки у власному підвалі. Відпрацював відповідну технологію і ми в одну зиму теж непогано заробили. Але там багато щоденних клопотів.

Тому я завжди згадую вислів одного англійця: «Є три способи зробити мільйонера жебраком. Найшвидший — карти, найприємніший — жінки, найнадійніший — сільське господарство».

— А на іноземний ринок виходили?

— Так, але десь на рівні купи—продай. Це вже потім я серйозніше цим зайнявся.

...З Володимиром Семеновичем ми підрахували: загалом у свої 50 років він спробував 33 види різного «бізнесу» — як правило, напівлегального. Але й не кримінального: нікого не вбив, нікого не пограбував, нікого не обдурив... Тому, як ставитися до його життя, двадцять останніх років якого він офіційно ніде не працював, але й не бідував, навпаки — завжди «їв хліб з маслом»?

Він кинув пити навіть міцне вино, оскільки в один прекрасний момент зрозумів, що спиртне як наркотик йому цілком замінюють ризиковані оборудки. А з другого боку, стверджує мій співрозмовник, горілка й бізнес (бодай і дрібний) — речі несумісні: «Десь якогось папірця загубив, десь бовкнув зайве, десь у тебе, п’яного, гроші поцупили... Я навіть знаю багато прикладів, коли шалені «бабки» зробили людей... бомжами. Скажімо, один мій знайомий, який мав свою фірму і не раз виручав мене валютою, нині звичайний ... алкоголік — без сім’ї і навіть даху над головою. Я інколи бачу його на полтавському ринку, де він тягає якісь мішки...»

Сам Володимир Семенович свій «бізнес ХХІ століття» зрештою легалізував, але, власне, й відійшов від нього — взуттєвий магазин передав під «патронат» дружині, ще дві торгові точки розділив між синами: «Здійснюю лише загальне керівництво».

— Розумієте, я стільки всього пройшов, що тепер просто якось навіть нудно цим займатися. Все по поличках: «дебіт—кредит», накладні з печатками, касовий апарат, банк, податкова... От у наш час було! А тепер хоч різьбою по дереву займайся або марки збирай...

Але одна бізнесова мрія у нього все-таки є — з часом відкрити своє шикарне кафе. Але обов’язково з якимсь «екстримом»!

Полтава.