КАТАФАЛК БІЛЯ СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА

Того дня навіть сонце, здавалося б, хотіло втішити його. Скупі промені, що пробивалися у камеру крізь грати, ніби намагалися висушити сльози, що зрадливо лилися з очей Романа. Ще вчора y нього був день народження — виповнилось шістнадцять, а сьогодні ховають маму.

Риплять двері, у супроводі конвоїра він іде до катафалка, що під’їхав до слідчого ізолятора. У ньому — труна з тілом матусі. Востаннє дивиться на рідне обличчя і жалкує, що не зможе кинути грудочку землі на мамину могилу.

Роману здається, що це — страшний сон. Хочеться прокинутися...

— Коли я мимоволі стала свідком такого сумного прощання біля слідчого ізолятора, мені по-материнськи захотілося втішити Романа Ч., на якого звалилося таке страшне горе, — розповідає старший помічник прокурора Рівненської області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх, старший радник юстиції Валентина Костенко. — Адже у хлопця нікого, крім старенької бабусі, уже й не залишилося. Батька Роман Ч. не пам’ятає, пригадує хіба що надісланий від нього подарунок — іграшку. Тоді йому виповнилося п’ять років...

— Якби з нами жив батько, може, усе було б інакше, —розмірковує Роман. — Жили ми бідно. Мама спочатку журилася за батьком, іноді в чарку заглядала, а потім тяжко захворіла. Їй навіть першу групу інвалідності дали. Купували ліки. На інше грошей не вистачало. Я завжди хотів їсти. Саме через це у Млинові поцупив невелику суму. Мене судили. Дали умовно рік і шість місяців... Я знав, що ще раз попадуся на крадіжці і мене запроторять до в’язниці. Але не міг втриматися — бо хотів їсти. Я знову, цього разу вже у Рівному на ринку, вкрав трохи грошей. Так опинився тут, у слідчому ізоляторі. Тепер мене вже точно ніхто не відпустить, знаю, що у колонію для неповнолітніх злочинців відправлять.

— Хлопчик чорнявий, симпатичний, невеличкого зросту, волосся — йоршиком, худенький (мабуть, через недоїдання), — розповідає Валентина Костенко. —Розумний. Шкода, що в нього освіта — лише три класи. І це при тому, що жив він не десь у глибинці, серед боліт і лісів, а на центральній вулиці Рівного. І практично нікому не було діла до того, що він п’ять років не відвідує школу, хоча й служб, які мають опікуватися неповнолітніми, — чимало. Тож Роман потрапив під вплив вулиці, і самі бачите, чим це закінчилося.

— А що, за таку мізерну крадіжку іншого покарання, як позбавлення волі, немає? — цікавлюсь у Валентини Костенко. — Адже в’язниця рідко кого виховує.

— Це вже має вирішувати суд. Але, як я зрозуміла із розмови з Романом, це були голодні крадіжки. Тож великої небезпеки для суспільства, щоб його ізолювати від нього, хлопець не становить. Варіантів по-іншому влаштувати його долю є чимало. Один із них: знайти піклувальника, влаштувати Романа на роботу, щоб він при цьому ще й навчався у вечірній школі. Але кому ця дитина потрібна? Легше за все відправити його до в’язниці, у такий спосіб скинувши із себе всілякі клопоти... Добре, що у Романа є старенька бабуся, тож після повернення з колонії він матиме де жити. Ми володіємо фактами, коли агентства з нерухомості тільки й чекають, коли хтось оступиться, щоб заволодіти квартирами. Ми у таких випадках через суд відстоюємо права неповнолітніх на житло.

Спеціаліст служби у справах неповнолітніх Рівненського міськвиконкому заперечує, що їхня служба не цікавилася долею Романа Ч.:

— Романа взяли на облік ще у 1996 році. Ми пропонували йому вчитися екстерном, але він не хотів. На мою думку, він спробував дармового хліба, вільного життя, і вже інше його не влаштовувало. Він утік з Вербської школи-інтернату, куди ми його направили у 2000 році, коли матір позбавили батьківських прав, утікав з притулку. На мою думку, сім’я паразитувала за рахунок Романа. Цікава деталь: хоча й мати заглядала в чарку, юнак все одно її дуже любив.

— І де ж результат роботи служби у справах неповнолітніх щодо Романа Ч.? — заперечує Валентина Костенко.

— Ще трагічніша доля Юрія З., який мешкав з матір’ю в селі Гута Костопільського району, — долучається до розмови помічник прокурора Рівненської області, радник юстиції Ольга Крот. — Коли мати вдруге вийшла заміж, вона відправила Юрія в інтернат. Але хлопця тягнуло додому, він 28 разів втікав. А коли вітчим убив матір, Юрій зрозумів, що йому вже немає до кого втікати. Але все одно в інтернат не повернувся — залишився у Рівному, бомжував, працював на ринках вантажником, заробляючи собі на їжу. А 30 жовтня минулого року його знайшли мертвим у під’їзді будинку, розміщеного неподалік Андріївського ринку. П’ятнадцятирічний Юрій помер від переохолодження.