З виступу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на засіданні Кабінету Міністрів України 9 листопада 2005 року
На мою думку, нинішня розмова була цікавою — оскільки, якщо брати виступи з боку уряду, звучало більше критики та об’єктивних оцінок. Якщо ж брати виступи представників адміністрацій, то з них напрошується висновок, що вони начебто працюють краще, ніж уряд.
Гадаю також, що сьогодні я отримав відповідь на запитання, яким мене атакували мої колеги — народні депутати з кінця минулого тижня, коли з’явилося інформаційне повідомлення такого змісту: 9 листопада відбудеться засідання Кабінету Міністрів за участю Президента України, керівництва РНБОУ, Секретаріату Президента і глав обласних державних адміністрацій, де планується обговорити підсумки роботи регіонів, центральної виконавчої влади за 9 місяців, а також відбудеться дискусія щодо стратегії розвитку України на 2006 рік. Питання полягало в тому, де ж тут місце Верховної Ради України. Я змушений був казати, що, очевидно, Прем’єр-міністр виявить бажання прийти і безпосередньо про це нам розповісти. Але потім виявилося, що українському парламенту дозволили в останній момент скочити на підніжку і також узяти участь у засіданні Кабінету Міністрів.
Як здається, це досить промовистий приклад наших взаємин та співпраці. І хотів би сказати на розвиток тези Прем’єр-міністра — щодо налаштованості на співпрацю, на порозуміння, оскільки несемо одну відповідальність і маємо бути в цьому зацікавлені, —треба подумати над стилем своїх взаємин. Бо співпраця, і це вже показав досвід роботи парламенту нинішньої каденції, завершується після затвердження Прем’єра.
Контактів, узгодження після того мінімум. Ще, дякувати Богу, у нас свобода слова і можна хоча б через засоби масової інформації дізнатися, яке ж буде наступне державне рішення, яким має бути наш маневр як законодавчої гілки влади у спільній роботі.
Одне слово, все до болю нагадує попередню практику: хоч би що будували, а виходить одне. Тоді цьому було пояснення. Але тепер, шановні колеги, подивімося один на одного: психологічно, ментально, програмно, за віком нас ніщо не розділяє. Фактично ми люди одного покоління — післявоєнного. Тобто покоління, яке повинне взяти на себе відповідальність за долю країни сьогодні і завтра, а отже, маємо начебто все, що об’єднує. Але на практиці виходить, що роз’єднує.
Знову ж таки дається взнаки школа, яку так дружно проклинають, — чи то конкуренція, чи конфронтація, чи байдужість. Відповіді, остаточної й однозначної, на це, гадаю, немає.
Я із задоволенням почув, а потім прочитав у першому радіозверненні нашого Президента такі слова: новий уряд запропонував ефективну модель відносин з парламентом. Утім, краще було б, якби кожен виконував Конституцію. Ото справді найкраща модель.
Але якщо це не державна таємниця, то покажіть мені, що собою являє ефективна модель взаємин уряду і Верховної Ради, про яку висловився глава держави. Якщо вважати такою моделлю публічні офіційні та принизливі заяви від Кабінету Міністрів на адресу Верховної Ради, спілкування з нею через пресу чи мовчанка у відповідь на звернення, адресовані парламентом до найвищих державних інституцій, то це вочевидь тупиковий шлях.
Те ж саме можу сказати і про двопартійний, якщо брати укрупнено, склад уряду, який до того ж їхні партійні фракції у Верховній Раді не підтримують. Це теж реальність. Досить подивитися на голосування з принципових питань, з приводу яких звертається до Верховної Ради Президент.
От і виходить, врешті-решт, що про напрями державної взаємодії, державної лінії можна дізнатися, повторюю, переважно із ЗМІ. Немає ні взаємної налаштованості, ні готовності до співпраці і взаємної відповідальності. Немає жодних — підкреслюю, жодних — консультацій у питаннях кадрової політики і кадрової роботи.
Якщо хтось виходить з того, що Верховна Рада є лише фабрикою законів, то, думаю, це глибоко помилкова лінія. А коли якісь винятки і трапляються, то вони тільки підтверджують правило, що склалося.
Переконаний: нам треба сьогодні домовитися і сказати, що так далі не піде. І не варто сподіватися, що якось дотягнемо до виборів, а потім, мовляв, розберемося. Тим більше що нам потрібно діяти скоординованими зусиллями, бо — можу сказати про це з мінімальною похибкою — десь 95 відсотків із присутніх тут збираються йти на вибори, балотуватися до парламенту. І водночас нескоординованість постійно та з усією невблаганною очевидністю проступає у рішеннях, повідомленнях, заявах.
Ще один момент, який просто не можна обійти, — це небажання виконувати закони та постанови Верховної Ради. Я тут підтримую одного з промовців, який сказав, що вони не закрили у своїй області жодної школи, а навпаки, школи відкривають. Але це знову ж таки скоріше виняток, ніж правило. Хоча Верховна Рада відповідно до позиції Президента заборонила своєю постановою закриття шкіл без згоди громад, вони закриваються постійно.
Тому я хотів би, користуючись нагодою, і ми це зробимо офіційно, попросити Генеральну прокуратуру, щоб там проаналізували, як виконуються постанови Верховної Ради України. Або давайте її розпустимо і не будемо ухвалювати законів та постанов, якщо вони не виконуються. Це хронічна хвороба. Сподіватимемося, після 1 січня 2006 року вона перейде у швидкий процес одужування.
Ще одне, теж дуже важливе. Яке у нас реагування на матеріали Рахункової палати? Просто нульове. Але ж там величезний масив інформації, там приводи для роздумів і дій.
Коли отримуєш відповіді на листи, у тому числі з Кабінету Міністрів, то їхній зміст у переважній більшості й узагальнено можна звести до одного:
«Не заважайте нам працювати. Ми, мовляв, вирішуємо глобальні проблеми, а ви до нас із дрібницями — школи, лікарні, бібліотеки, життєві проблеми окремих людей», причому здебільшого за підписом десятого заступника.Якби, повторюю це вже вкотре, ми діяли більш скоординовано, не було б деяких рішень, які не назвеш інакше, ніж недолугими, а то й шкідливими. Якщо потрібен приклад, будь ласка — рішення про збільшення зарплати високим посадовцям. Якщо хтось вважає, що в такий спосіб можна побороти корупцію, то це наївна думка. На практиці ми перекриваємо собі шлях до людей, до суспільства і підриваємо довіру до себе. Ось приймається рішення, яке стосується оплати праці міністрів. Але ж є відповідний закон, і він автоматично починає діяти в частині, що стосується Верховної Ради.
Ми тримали це рішення з літа аж до жовтня, але врешті-решт вимушені були його прийняти.
Можна собі уявити суспільну реакцію на такий крок. Це нагадує мені 1990 рік, а конкретніше — підвищення заробітної плати працівникам апарату Компартії України, і теж перед виборами. Наслідки добре відомі. А сьогодні, якщо комусь кортить продовжувати таку лінію, слід було б принаймні пояснити своїм колегам в апараті міністерств і відомств, в апараті Верховної Ради, чому керівник отримує одну зарплату, а підлеглий — удвічі, а то й утричі меншу. До того ж, чесно кажучи, я не думаю, що відчуття обов’язку зросте із зростанням заробітної плати у той час, як зростання доходів на душу населення у більшості випадків оминає пересічного українця.
А тепер безпосередньо щодо питань, які сьогодні розглядаємо. Загалом вважаю, що рівень обговорення не відповідає нинішнім реаліям. Уряд визнає факт погіршення економічної ситуації, зокрема зниження темпів зростання валового внутрішнього продукту майже в чотири рази, але основними причинами вважає реалізацію передвиборних обіцянок Президента України та погіршення (я все це цитую) господарської кон’юнктури й економічної ситуації у світі. Відтак складається враження, наче виконавча влада не має до всього цього жодного стосунку. Восени селян буквально розорили низькими цінами на зерно нового врожаю, а вже в листопаді почалося підвищення цін на продукцію. Невже і тут винні чиїсь передвиборні обіцянки або світова кон’юнктура?
Окрім усього іншого, такою аргументацією ми потужно
«підтримуємо» главу держави. Жодне з основних завдань, які ставить перед собою уряд до закінчення 2005 року, не назвеш реальним і не віднесеш до дійових заходів. Хіба можна вважати таким заходом, наприклад, сприяння Національному банку у створенні умов для забезпечення стабільності національної валюти? Це все одно, що засукати рукава по саму шию і розшивати вузькі місця.Зважаючи, що до закінчення року залишилося менше двох місяців, як розуміти і таку поставлену мету: забезпечити через державні інститути захист прав власності, інтенсифікацію діяльності уряду із вступу України до СОТ?
А у який спосіб зуміє уряд за цей більш ніж стислий термін забезпечити продовольчу та енергетичну безпеку держави, яка підривалася впродовж усіх 14 років незалежності?
Доповідь від імені Кабінету Міністрів починається з аналізу зовнішніх умов розвитку. Можливо, це можна пояснити високим рівнем залежності української економіки від зовнішньоекономічних зв’язків — як відомо, на експорт спрямовується понад 60 відсотків від обсягу валового внутрішнього продукту. Але, незважаючи на це, починати слід було все-таки з внутрішньої економічної ситуації.
Сповільнення темпів економічного зростання у світі уряд розглядає як найважливіший чинник, що негативно впливає на стан української економіки. Але тут напрошується риторичне запитання: а чому ж тоді це не призвело до зниження темпів у Білорусі, Російській Федерації, не кажучи вже про Китай? Зростання в Китаї — майже 10 відсотків протягом двох років, а загалом високі темпи зберігаються вже майже два десятиріччя. Обсяги ВВП у Російській Федерації за перше півріччя зросли на 5,6 відсотка, або мало не удвічі більше, ніж в Україні. І річ тут не тільки в енергоносіях, на що у нас вже звикли посилатися. Якщо Росія має їх вдосталь і експортує, то Китай імпортує, до того ж у великих кількостях. Та й не так набагато перевершуємо ми за обсягами імпорту енергоносіїв інших їхніх споживачів — скажімо, країни Євросоюзу. Так, питома вага цього імпорту у споживанні джерел первинної енергії становить у нас 64,5 відсотка. У середньому в країнах ЄС цей показник сягає 51, а в Австрії — 64,7, Німеччині — 61,4 відсотка.
Чому не відбувається економічного спаду в таких країнах, як Японія, Тайвань, що майже не мають своїх власних первинних енергоресурсів? Наскільки вирішальним є значення ціни російського газу для України, якщо ми його фактично не купуємо, а отримуємо — принаймні так було до останнього часу — як натуральну плату за транзитні послуги? Чому, нарешті, у планах не йдеться про зосередження зусиль на енергозбереженні і наскільки конкретно планується зменшити енергозатратність, а відтак енергозалежність національної економіки наступного року?
У доповіді Кабінету Міністрів надто невиразно розкрито загрози для української економіки, що виникають через погіршення зовнішнього платіжного балансу. Протягом 2005 року обсяги імпорту істотно випереджають за темпами зростання збільшення експорту. Про це вже говорилося, але питання залишається: які наслідки матиме ця тенденція (якщо не помиляюся, мінус 575 млн. доларів) для національного виробника? Які заходи пропонується спільно виробити для виправлення становища з урахуванням того, що намагання вступити до СОТ спонукатимуть нас і надалі послаблювати бар’єри для імпорту, хоча загальні митні бар’єри дещо збільшаться?
Пункт 10 переліку заходів щодо створення Міжвідомчої робочої групи з розроблення та реалізації заходів захисту внутрішнього ринку від імпортних поставок товарів за демпінговими цінами засвідчує лише те, що раніше цією проблемою ніхто особливо не переймався. Як, гадаю, не особливо переймається і зараз, бо цілком очевидний багатократно перевірений прийом: якщо хочеш втопити якусь справу, створюй чергову комісію.
Принагідно можу сказати, що у парламенті слідчих та тимчасових спеціальних комісій більш як 40. А результати всі ми бачимо.
У доповіді уряду, проекті постанови йдеться про негативне значення, яке мало для наших зовнішньоторговельних відносин підвищення обмінного курсу гривні у 2005 році. З початку року гривня, нагадаю, зміцнилася відносно долара на 4,37 відсотка, а стосовно євро — аж на 15,7. Але далі констатації цього факту справа не пішла, і не видно, що зроблено якісь висновки.
Мало того, складається враження, що ми готові підтримувати подібну тенденцію і в майбутньому. Але чи враховуватимуться при цьому можливі наслідки такої курсової політики? Чи хочемо дочекатися, доки штучно завищений курс обвалиться фінансовою кризою, як це було у 1998 році?
У матеріалах засідання багато говориться про незбалансованість бюджету на 2005 рік. І разом з тим можна сприйняти як вияв гордості наголос на тому, що за січень—вересень 2005 року бюджет виконано з профіцитом у сумі 3,3 млрд. гривень. Це 1,12 відсотка від обсягу ВВП.
Але знову ж таки постають запитання. Внаслідок чого склався цей профіцит, чим він породжений — перевиконанням плану надходжень чи недовиконанням передбачених витрат? Чим корисне для економіки країни заморожування державних коштів на казначейських рахунках? Чи немає зв’язку між бюджетним профіцитом і наявністю заборгованості з виплати заробітної плати?
Запитання, погодьтеся, слушні й істотні.
Відзначається такий негативний симптом, як зростання споживчих цін, що перевищило показники останніх п’яти років. Офіційна цифра накопиченої інфляції — 7,1 відсотка. Між тим і вітчизняні, і зарубіжні фахівці вже з середини року вказують, що насправді цей показник десь у двічі більших межах.
Очевидно, річ у тому, що показник інфляції розраховується за ціною так званого споживчого кошика, куди входить 270 товарів та послуг — від ціни хліба до послуг перукарні, але в основному тих, які доступні найбіднішим верствам населення. Саме звідси разюча невідповідність між офіційним показником інфляції і тими реаліями, які відчуває на собі основна маса населення.
Можна собі уявити, що буде, коли піти до людей і розказати їм про цю статистику. То як буде надалі — розраховуватимемо показник інфляції відповідно до реальної динаміки цін чи будемо користуватися тими оцінками, які є?
Відзначається, як позитивне досягнення, той факт, що в Україні стабільно зростає середня зарплата. Але немає коментарів з таких, скажімо, приводів: у Тернопільській, Волинській, Хмельницькій областях цей показник удвічі нижчий, ніж у Києві, і в півтора разу, ніж у Донецьку. Що, громадяни у нас двох сортів? І коли, нарешті будемо говорити про це прямо і чесно? А головне — адекватно діяти.
Невже й надалі буде так, що зарплата у нас залежить не від кваліфікації, від мізків і рук людини, а від галузі, де вона працює? Якщо потрапив у банківську сферу, нафтопереробну, енергетику, то має порівняно пристойну платню. А як бути з бюджетниками, котрі отримують десь до 37 відсотків нижче від цього рівня?
І щодо проекту програми діяльності уряду. Якщо придивитися до неї уважніше, то це просто арифметика в деяких місцях, а все решта — заклики. Формулюванням цілей підмінено механізми та інструменти. Знову ж таки — якщо з цим документом піти до людей, то чи зрозуміють вони його і як на нього відреагують?
Немає цілісності програми. Вона просто складається із бачень міністерств і відомств, а загальної, наскрізної ідеї, яка б пронизала весь документ, виокремлювала й окреслювала пріоритети, на превеликий жаль, немає. Це засвідчує: за ситуації, що складається, відсутнє стратегічне бачення, є лише пропозиції до дій за принципом латання дірок.
З доповіді, співдоповіді та виступів випливає і той висновок, що уряд та держадміністрації живуть у якихось паралельних світах і вимірах, кожен своїм життям. Тоді як потрібна зв’язана політика.
Щодо створення робочих місць. Давайте проаналізуємо уважно всю статистику: вийде так, я в цьому переконаний, що 90 відсотків з новостворених робочих місць — це індивідуальні господарства пенсіонерів.
Про ситуацію на селі. Всі ми багато говоримо про те, що проблема бідності є актуальною для України загалом, але водночас треба кричати, а головне, діяти, виходячи з того, що злиденність дедалі більше проступає на селі, просто-таки душить його. І врешті-решт ми повинні тут домовитися і прийняти те рішення, про яке всі говорили: 10 відсотків від видаткової частини бюджету на 2006 рік буде спрямовано на підтримку агропромислового комплексу.
На моє переконання, сьогоднішнє засідання маємо розглядати як прелюдію до більш серйозної, детальної розмови про нашу взаємну відповідальність і про стан справ у країні. Сподіваюся і чекаю, що таку розмову буде продовжено і поглиблено з оприлюдненням Послання Президента України до українського народу.
