Невеличкому селу Стасівщина, де мешкають 147 жителів, не пощастило свого часу ні на голову колгоспу, ні на поважного посадовця-земляка, ні на бойового депутата. Тож у всіх довколишніх селах вже давно люди мають газ, бо про те дбали-пробивали у верхах зацікавлені керівники. А Стасівщина, як стояла донедавна осторонь благ
«цивілізації», так і залишилася б непоміченою для плановиків, газовиків, держчиновників. Проте...Пенсіонер Василь Влахно після помаранчевої революції обійшов сільських бабів та дідів з революційною ідеєю:
— А чи не пора у Стасівщину провести газ?
— Та хто проти, — відказували літні односельці. — Тільки де тих грошей узяти? Це ж не тисяча-дві навіть на брата...
Василь Васильович усіх обнадіїв:
— Я поїду до Києва, Чернігова, Прилук. Буду в усі двері стукатися. До народного депутата Федора Шпига дійду. Не може бути такого, щоб нас, стариків, залишили без допомоги.
Люди посумнівалися-подискутували, а таки в січні цього року 50 родин пристали на цю пропозицію, згодилися створити кооператив: почнемо, а там, справді, район, область, Київ підключаться. Будемо з газом!
Повірите в це важко, але пенсіонери гуртом провели газ у село! 45 осель нині навіть уже газифіковано! Хто продав корову, хто свиню, хто птицю, хто позичив гроші в дітей...
Та тільки Василя Васильовича совість мучить. Написав він листа до редакції
«Голосу України» з проханням, щоб приїхав кореспондент.— Знаєте, як мені оце зараз пече на серці, — щиро зізнається після мого приїзду. — Я ж людей, по суті, увів в оману, що буде обов’язково допомога. Мені повірили: почали здавати гроші. 160 тисяч гривень ми зібрали. А насправді дав 20 тисяч гривень лише Линовицький цукрозавод. Тобто практично ніякої компенсації! З Прилук, Чернігова — одні відписки, що коштів на цей рік не передбачено. Дуже обіцяв мені в Києві допомогу Федір Шпиг, з яким зустрічався, але щось там йому завадило. Отож я незручно почуваюся перед людьми...
Та ви таке діло зробили, — заспокоюю. — Хай там як, а в селі тепер є газ!
— Воно-то так. Тільки ж боргів у нас стільки набралося. Не знаю, як і розрахуємося.
Василю Васильовичу самому не вистачило грошей, щоб голубий вогник зігрівав його оселю. Така само ситуація й у його сусіда, інваліда другої групи Великої Вітчизняної війни Андрія Цегельника: газ підведено тільки до будинку.
— Це мені коштувало 3150 гривень, — розповідає ветеран. — Я їх повністю і не мав — позичив 2000 у сусідки. А тепер ще треба 1770 гривень десь знайти, щоб конвектор, лічильник газовики включили.
Одне слово, газ зі сльозами на очах. Ветерани-пенсіонери вже й не сподіваються, що їхні будинки цієї зими будуть обігріті.
— Може б, ви нам якого інвестора знайшли, — наївно пропонують селяни. — Тут такі чудові землі, ставки...
Побував я в родині колишнього фронтовика Івана Нетяги, в багатодітній сім’ї Віри Малої. Вони взагалі не наважилися навіть збирати гроші. Тому і крапку ставити у цій газовій історії ще зарано — без фінансової підтримки до остаточної газифікації ще далеко. А от запитання вже можна поставити. Практично до всіх сіл Чернігівщини газопровід прокладається за рахунок субвенцій з державного бюджету. Чому стасівчани стали винятком — не зрозуміло.
Чернігівська область.
