Три пам’ятники на одному обійсті

Та на Прикарпатті, де народився Степан Бандера, ставлення до нього давно означене. Бандеру тут шанують як національного героя, борця за незалежну Україну, яку, власне, де-юре маємо нині. Звідси й почесті — в роки незалежності в області створено історико-меморіальний музей Степана Бандери, йому встановлено пам’ятники, а ім’я носять вулиці. Скажімо, корпункт «Голосу України» в Івано-Франківську — між вулицями Степана Бандери і фундатора ОУН Євгена Коновальця, а з вікон видно вулицю Андрія Мельника — також керівника однієї з течій ОУН. Під час свят до барельєфа Бандери, що на початку вулиці його імені, громадськість і влада покладають вінки. А щораз 1 січня, в день народження провідника ОУН, національно-патріотичні сили проводять віче на його батьківщині, в Старому Угринові Калуського району.

Від Калуша до Старого Угринова — не більше 20 кілометрів. Село видалося мені мовчазним і настороженим. Життя, мабуть, навчило цих людей ставитися до незнайомців обережно. Втім, розпитувати, де знаходиться музей Бандери, нема потреби. Будівлю важко не помітити — вона своєрідної форми і серед селянських хат впадає у вічі. Звернувши з вулиці на широку заасфальтовану стежку до музею, спочатку й не зауважую маленьку сільську хатинку поблизу, капличку та стару криницю, повз які проходжу.

Бронзовий пам’ятник Степанові Бандері у повен зріст стоїть ліворуч від музею. Біля підніжжя — квіти. Пам’ятник споруджено 1992 року і він тут уже третій. Попередні два були підірвані і залишилися тільки на фотографіях. Перший відкрили в Старому Угринові на свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня 1990 року. Аналогів йому в Україні тоді не було. Та простояв пам’ятник лиш два місяці. Невідомі знищили його напередодні дня народження Бандери — в ніч з 30 на 31 грудня 1990 року. Через півроку на його місці вже стояло відновлене погруддя, кошти на спорудження якого зібрали рухівці. Та цей пам’ятник простояв трохи більше тижня. У липні 1991-го його теж підірвали. Подія мала великий резонанс, бо тоді постраждало двоє чоловік, які його охороняли. Одного поранено кулею зі зміщеним центром ваги, це наводило на думку, що діяли професіонали. Було порушено кримінальну справу. Ходили чутки, що підривників знайшли. Проте справа «розчинилася»...

Про долю обох зруйнованих пам’ятників тепер нагадує глиняний насип та меморіальна дошка на ньому. А нинішній пам’ятник постав восени 1992 року, в рамках акції «Гомін Чорного лісу» (довкола — Чорний ліс, що був базою українських повстанців). Цього разу пам’ятник перенесли вглиб подвір’я. Три роки його стерегли озброєні правоохоронці.

Теперішній музей Бандери відкрили у 2000 році. Всередині — невеличка кругла зала з цікавим переходом до другого поверху, де на хресті найперше бачиш розіп’яту карту України, виконану в колючому дроті. Експонатів небагато. Переважно пожовклі вирізки з газет, прокламації, брошури з програмними документами ОУН, форма, в якій ходили оунівці, колекція монет тощо. Зазвичай експонати дарує діаспора. Музей перебуває на балансі Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Відвідувачів небагато — в основному сюди привозять гостей, туристів або офіційні делегації. На жаль, книжок, брошур чи листівок про Степана Бандеру або про музей тут не продають. Взагалі здається, що відкривають його тільки тоді, коли зателефонують з області, бо табличок про розпорядок роботи музею ніде не помітила. Коли приїдеш без попередження, можеш хіба що походити подвір’ям та позаглядати у вікна.

Втім, найцікавіше, здається, саме надворі. Ота непоказна будівля обабіч стежки, виявляється, і є частинкою священичої резиденції, де в 1909 році народився Степан Бандера, що засвідчує меморіальна дошка на стіні. Сама хатинка зачинена. У будинку, від якого залишилася тільки ця крихітна кімната, родина Бандер мешкала з 1906 по 1933 рік. Батько Степана, отець Андрій, був родом зі Стрия. У 1905 році молодого священика перевели на парохію до Старого Угринова. Тут він одружився з донькою місцевого священика Мирославою Глодзінською, яка народила йому чотирьох синів і чотирьох доньок. Гріх казати, але, знаючи їхню долю, думаєш, що найбільше з них пощастило Мирославі, яка померла немовлям. Усіх інших чекала важка доля. Мама, коли Степану було 13 років, померла від туберкульозу. Батька розстріляли 1941 року. Сестер чекали Сибір і концтабори. Братів Олександра і Василя — смерть у німецьких катівнях. Та й Степан майже всю війну сидів у німецькому концтаборі. Де загинув брат Богдан — невідомо й досі. Повідомлення про смерть «Митаря» (псевдо Богдана) надійшло, кажуть музейники, і з Рожнятівського району, і з-під Харкова.

Радянська влада ненавиділа Бандеру й усе, що мало до нього якийсь стосунок. Кажуть, якийсь час в цьому будинку містилася школа. Але дітей переселили — мовляв, радянські учні не можуть навчатися в будинку, де народився Бандера. Згодом хату, розповідає музейна доглядачка Богдана Перегіняк, продали місцевим мешканцям, але з умовою: вони зруйнують бандерівський будинок, а натомість поставлять новий. «Люди так і зробили, — згадує пані Богдана, — залишивши для себе кімнатку, де жили, поки будувалися. Знищити цю частину будинку не встигли тільки тому, що влада в країні змінилася. Нові урядники попросили газдів розібрати нову хату і перенести її в інше місце». Влада допомогла людям зробити це. А ця кімнатка — все, що лишилося від родинного гнізда Бандерів. Музей спочатку облаштували тут, а згодом переселили в нове приміщення.

Хоч постать Степана Бандери видається нинішньому поколінню майже доісторичною, це не так. Як розповіла Богдана Перегіняк, у Моршині, на Львівщині, і нині живе рідна сестра Степана Бандери Оксана, 1917 року народження, а за океаном — його дочка Леся. У Степана Бандери були ще діти — Наталка й Андрій. Вони загинули за загадкових обставин. Андрій, який мав теж трьох дітей, свого сина назвав Степаном на честь батька, як колись його назвали на честь діда Андрія. Степан Бандера-молодший, канадський журналіст, живе і працює в Києві. Він приїжджав на Прикарпаття й на відкриття музею свого тезка-діда. А в Старому Угринові з родини Бандери не залишилося нікого.

...На прощання мені кажуть, що чекатимуть на ще один музейний експонат — публікацію в «Голосі України», адже музей Степана Бандери — це вже факт історії.