19 листопада має відбутися другий з’їзд Української аграрної конфедерації, яку очолює Леонід Козаченко. Пам’ятаєте, саме той колишній віце-прем’єр, якого 2002 року беззастережно і легковажно звинувачували в дефіциті зерна на споживчому ринку. Тоді ж влада і Мінагрополітики доклали чимало зусиль, щоб зірвати перший з’їзд і створення аграрної конфедерації як такої. І ось ми зустрілися з президентом Української аграрної конфедерації Леонідом КозаЧенком тепер.

— Леоніде Петровичу, я напросився на зустріч не для того, щоб згадувати. Проведення другого з’їзду засвідчує: конфедерація таки відбулася всупереч бажанню колишньої влади...

— Інакше й бути не могло, оскільки під її крилом об’єдналися чи не найсильніші компанії та спілки з усіх сфер аграрного сектору: від виробників та переробників — до трейдерів, від творців сільськогосподарської техніки — до страховиків. Ці компанії вистояли в нелегкі часи бартеризації, знають сьогодні, чого галузі не вистачає для подолання затяжної кризи в аграрному секторі. А організаційно це кілька десятків професійних та виробничих об’єднань, розгалужена мережа обласних організацій...

Село з неєвропейським обличчям

— Ви кажете, ваші люди знають, що треба робити, а тим часом суспільство і досі дебатує про причини і наслідки кризового стану...

— Це природно, бо якщо сільське господарство втрачає своє заслужене місце, то й суспільство втрачає обличчя. Ви ж погляньте, як катастрофічно скоротилася кількість сільського населення! І не лише через вимирання, а й унаслідок дуже серйозної міграції до міста. Приїдьте на село й озирніться довкола — занепад. П’ять років тому в рамках одного міжнародного проекту наше село порівнювали за кількістю і станом об’єктів соціально-культурного призначення з селами Східної Європи. Тоді, щоб наздогнати європейців, як підрахували, знадобилося б 40 мільярдів гривень інвестицій. Зараз вони вже в Євросоюзі й одержують величезні субсидії на свій розвиток, тож я не здивуюся, коли скажуть, що тепер треба вкласти не менш як 100 мільярдів. Натомість на капітальне будівництво в сільській місцевості уряд планував виділити наступного року 57 мільйонів гривень. Отже, якщо фінансувати розбудову села такими темпами, то наздоженемо європейців через 200 років.

Втративши свій потенціал, сільське господарство самотужки його вже не відродить, бо йдеться про конкурентоспроможність. Велика частина політиків, на жаль, вбачають вихід із кризи у збільшенні субсидій для галузі. Але цього року вона мала утричі більший ресурс для розвитку, ніж 2002-го, однак поліпшення фінансового стану сільгосппідприємств не відбулося. Чимало фахівців вважають, що слід посилити державний вплив на агробізнес, залучаючи до процесу ДАК «Хліб України» або Держрезерв. Проте на практиці участь держави в агробізнесі завдає суспільству колосальних збитків. Якщо конкретно, то вони сягають мільярда гривень на рік. Тоді як приватні підприємства не дозволяють собі розкіш працювати на збиток. Вони і заробляють прибутки, і сплачують податки. Приватний бізнес і державний, на жаль, ще співіснують у паралельних вимірах, і доки вони не об’єднаються довкола однієї мети — відродження колишнього іміджу країни на сільськогосподарській ниві, — доти село матиме карикатурне, а не європейське обличчя...

Порозуміння зі скрипом

— ...Про що повсякчас чуємо? Про те, що п’ять років тому за тонну пального давали тонну пшениці, а зараз — три. Нинішній диспаритет цін зображують переконливо на малюнках: одна каністра проти трьох мішків. Але є ще статистика, яку ми замовчуємо. За цей час наші основні конкуренти для вирощування одного мішка пшениці вже використовують четверту частину каністри пального. Тож у нас витрати на закупівлю пального зросли втричі, а в них вони вчетверо зменшилися. Очевидно, що не лише зростання цін на пальне зумовлює втрату конкурентоспроможності. Аби вирівняти рахунок з конкурентами, нам потрібні колосальні інвестиції. Село потребує сучасних комбайнів, тракторів, посівної техніки, обладнання для переробки сільськогосподарської продукції, які працювали б за новітніми енергозберігаючими технологіями. Тільки це дає змогу розширити асортимент вирощуваної продукції, поліпшити її якість, зменшити собівартість переробки, зрештою, дати споживчому ринку екологічно чисті продукти...

— Нехай іншими словами, але про це кажуть і в Мінагрополітики, але порозуміння з інвесторами дається в кращому разі зі скрипом.

— Для інвестора, який повсякчас зважує шанси для своїх грошей, ми — країна, в якій 50 відсотків становлять політичні ризики. А це — нестабільність законодавства. Це — непрогнозованість поведінки уряду, який сьогодні фіксує ціни, а завтра їх відпускає, сьогодні завозить дешевий імпорт, а завтра його забороняє, сьогодні закликає повертати ПДВ, а завтра — наказує не повертати, сьогодні відкриває, а завтра закриває вільні економічні зони... Продовжуйте далі самі...

— ...Сьогодні ревальвує гривню, а завтра девальвує...

— От-от. До того ж ревальвують гривню саме тоді, коли аграрій ще здійснював експорт зерна минулого врожаю і вже готувався продавати зерно нового врожаю. Різка зміна валютного курсу так само різко нівелювала прибутковість цих операцій. Не дорахувалися своїх прибутків й інші учасники ринку — виробники молока, сирів, вершкового масла... Невизначеність, непрогнозованість уряду, які спостерігалися останнім часом, відлякують від галузі серйозних інвесторів.

— Пошук інвестора — справа делікатна. Може, наше аграрне відомство не навчене манерам...

— Усе простіше: не там і не тих шукають, кого треба. Та й узагалі, чи шукають, якщо дотепер покладаються на прямі дотації сільському господарству з бюджету? За останні чотири роки обсяги фінансової підтримки у такий спосіб зросли утричі, проте не чутно, щоб адекватно зміцнів фінансовий стан підприємств. Чому? Наші фахівці підрахували, що 6 відсотків компаній аграрного сектору одержало 95 відсотків від загального обсягу бюджетних коштів. Отже, розподіляються вони неефективно. Тож треба змінювати саму схему прямого бюджетного фінансування галузі. Субсидія — це свого роду милостиня. Запитайте в хлібороба, що краще — 100 гривень допомоги з розрахунку на гектар чи кредит на 10 років під низький процент для закупівлі техніки чи приміщення під овочесховище абощо, — і він обере друге. Якщо такий механізм відлагодити в масштабі країни, то на село прийдуть інвестиції, здатні істотно поліпшити конкурентоспроможність сільгосппродукції, і ми не лякатимемо себе і когось балачками про диспаритети.

Чому диспаритет цін на пальне і пшеницю не обходить, скажімо, компанію «Агросоюз» у Дніпропетровську, яку очолює Володимир Хорішко? Бо тут працюють за сучасними енергозберігаючими технологіями, використовуючи прогресивну систему обробітку землі. Поцікавтеся видатками на вирощування кілограма свинини в Бахмутській аграрній спілці на Донеччині, яку очолює Юрій Акневський, — чи не найнижчі в країні. Або попитайте у президента агрофірми «Сади України» Олексія Зайцева з Харківської області, як він досягає найкращих показників в Європі, вирощуючи соняшник. У цих людей вчиться весь світ і в них вкладають гроші. З’їжджаються звідусіль заморські гості, запозичують їхній досвід. Не запозичує його лише держава, бо на впровадження ноу-хау потрібні чималі гроші. Особливі, у вигляді інвестицій, тобто такі, котрі подають як милостиню чи як десерт у ресторані.

Хмарило, проте не дощило

— Ви сказали, що їх шукають не там, де вони є. То де ж вони, кляті?

— Хороше запитання. За даними Світового банку, світова банківська система мала 5 трильйонів доларів США вільних коштів. Це означає, що вони висіли над планетою, як дощова хмара, чекаючи лише зручного місця, щоб пролитися благодатним дощем. Не судилося, бо не віднайшлося місця, де інвестор міг би їх примножити. Залишили поза увагою й Україну, хоча в сільське господарство таких країн, як Бразилія, Нова Зеландія чи Китай інвестували 742 мільярди доларів США. Ми не потрапили до числа реципієнтів, хоч потребуємо інвестицій так гостро, як повітря. Лише на відновлення більш як на 90 відсотків замортизованих основних фондів нашої галузі нам треба понад 80 мільярдів доларів США. У нас не працює лізинг — один з найбільш випробуваних у світі методів забезпечення технікою сільського господарства, бо знову ж таки держава не довіряє приватним лізинговим компаніям. Ціна такої недовіри — сотні мільйонів гривень, викинутих на вітер... З другого боку, аграрій не візьме вигідний для себе кредит на закупівлю техніки через недовіру банку до його платоспроможності або до політики уряду, адже й досі в інфраструктурі аграрного ринку немає рейтингових бюро або страхових компаній, або бюро кредитних історій...

— Про все це й піде мова на з’їзді?

— Авжеж. Ми розробили Стратегію аграрної політики України, яку хочемо на з’їзді презентувати суспільству. Якщо вона буде схвалена, тоді розроблятимемо Програму реалізації аграрної політики на найближчі роки. Звісно, всі ці серйозні документи передамо Кабінету Міністрів. Зауважу тільки, що вони будуть написані не лише для уряду, а й для суспільства. Бо уряди змінюються, а проблеми залишаються.

Записав Сергій ВЛАД.