Пощастило не тому, в кого багато грошей, а тому, хто зустрів у житті гарних людей. Цю істину багато хто вважає суперечливою, філософствуючи про мінливість долі. І тільки той, хто справді пізнав силу добра, любові, хто готовий на жертовність заради іншої людини, хто здатний відчувати глибше, бачити і чути більше, приймаючи, як свій, чужий біль, не довго шукатиме відповіді. Для нього вона очевидна: головне в житті, коли поруч із тобою надійне плече друга.

Учителька Віра Василівна Мордасова стала для Вані Шуліки, мабуть, більше, ніж другом. Можливо, вперше хлопчисько відчув, якою можуть бути материнська турбота і доброта. Ця історія сумна. Ця історія повчальна. Поки що в ній немає кінця. І дописати її Віра Мордасова просить нас.

Її лист до «Голосу України» не можна читати без хвилювання. Стан душі цієї жінки впізнається вже в перших рядках: «Звертаюся з надією, що доля цієї дитини зачепить ваші серця». І далі йде розповідь.

«Усе починалося з красивого весілля 17-річних. 1986 року в результаті цього кохання на світ з’явився Ванька. Але батьки виявилися не готові до народження сина, та й кохання їх дало тріщину. Незабаром вони розлучилися, а хлопчика залишили бабусі з дідусем. Ні мати, ні батько не бачили, як він ріс. А зростав Ваня звичайним сільським хлопчиськом. І бешкетував, і бився. Але вчився добре, займався спортом, брав участь у всіх шкільних змаганнях, був абсолютним лідером у класі, мав авторитет у школі. Мати ніколи не відвідувала сина. Жила в Луганську і, за чутками, вела аморальний спосіб життя. Батько сина бачив, коли приїжджав до своїх батьків. І навіть намагався виховувати. Звичайно це закінчувалося рукоприкладством. Дідусь із бабусею Ваню розуміли, любили, вдягали-годували і захищали. Але одного разу в їхню відсутність батько так побив Івана, що той не витримав і пішов з дому. Вирішив розшукати в Луганську матір і пожити в неї. Було йому тоді 15 років. Вік небезпечний. Час прояву дорослості, пошуку свободи, самостійності. Але чи був готовий сільський хлопець пристосуватися до міського життя? З’ясовується, ні. Нікуди йому було дітися у великому місті. Одне знайшов пристанище — вулицю, дорослу компанію. Свобода абсолютна, безконтрольність цілковита. Наслідок зрозумілий — злочин. Тяжкий. Ось уже майже чотири роки Іван відбуває покарання в Курязькій виховної колонії Харківської області. Нікого з рідних на суді не було. Мати за чотири роки жодного разу не відвідала сина, навіть листа не написала. Батько, щоправда, в колонію приїжджає, пише йому. Розумію, що Іван винуватий. Винуватий перед законом, Богом, людьми. І він визнає це. Але за якою статтею, скажіть, судити ту, яка не приклала його до грудей, викреслила зі свого життя, по суті, підштовхнула дитину до злочину, до прірви? Якби на суді були присутні психологи, вони б, я впевнена, змогли розібратися і довести, що Іван порушив закон, не лише захищаючи дівчину. Це був протест проти батьківських побоїв, приниження, материнської зради».

Директор школи Віра Василівна Мордасова — чи не єдина людина, яка підтримала хлопця у важку хвилину. Усі ці роки вона листується з Ванею і відвідує його в колонії. Уперше поїхала в Харківську область, відгукнувшися на запрошення Івана подивитися їхній конкурс тюремної пісні «Червона калина». «Я поїхала до Куряжа і залишила там своє серце, — пише вона. — Не можу змиритися, що цей хлопчик несе на собі батьківський гріх. Він не винуватий, що був не потрібен своїм батькам. У зоні — він один із кращих. У нього багато заохочень. Грає на гітарі, працює, займається спортом. Закінчив 11 класів. Розумний, добрий хлопець, в якого багато людських якостей — доброта, ласка, співчуття. Я часто буваю в нього, хочу, щоб він хотів жити, щоб зберіг у собі людяність. Поки що виходить. Але, знаєте, як у пісні співається: «... приняли волки в стаю меня — с ними на равных по-волчьи кусаюсь».

Прочитавши лист Віри Василівни, я одразу їй написала в село Вовкодаєве Новоайдарського району. Відповідь не забарилася. Її другий лист такий само емоційний, як і перший. І прохання в ньому одне: допомогти Івану достроково залишити колонію. З цим проханням Віра Василівна зверталася вже в усі доступні інстанції, до депутатів різних рівнів, у представництво Міжнародної амністії. Вона доводить, що Іван Шуліка заслуговує помилування. «Я готова їхати куди завгодно, робити все, що потрібно, щоб урятувати Ваню», — пише вона.

У Вовкодаївській сільській школі Віра Василівна пропрацювала все своє життя — 34 роки. Виховала трьох дітей, має сьогодні двох онуків. І до Івана ставиться, як до власного сина. Утім, в її серці стільки тепла, що його вистачило б для кожного хлопчиська, який потрапив у колонію переважно з вини батьків. Що стосується конкретно Вані, Віра Василівна вважає, що якщо допомогти йому вийти з колонії достроково, поки він ще не розгубив свої людські якості, і допомогти йому попервах в житті, він буде корисний для суспільства. А якщо відбуватиме термін до кінця і озлиться, позбудеться останньої підтримки, про його перевиховання не може бути й мови. Співчуваючих сьогодні багато, а тих, хто реально береться допомогти... Одне слово, через газету «Голос України» Віра Василівна вирішила звернутися до всіх громадян України. Свій лист вона починала словами надії. Цими словами лист і закінчує: «Прошу вас, добрі люди, і сподіваюся бути почутою. Допоможіть, посприяйте в помилуванні цієї дитини. Повірте, він має на це право!»

Луганськ.