УКРАЇНА—НАТО: «Стратегія» на втрату ринкового простору Росії

Уже не можна не бачити, що економічні труднощі України пов’язані з проблемами просторового облаштування — внутрішнього і зовнішнього. Хоч би яку сферу громадської діяльності аналізувати. Саме на цій «просторовій» хвилі, незважаючи на декларації минулих років, «раптом виплила» тема НАТО. Про це розмова журналіста Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.

— Володимире Павловичу, наша з вами бесіда про варіанти просторових контактів Української держави спричинила великий резонанс («Свій погляд: уряд новий, проблеми старі. Економічна ціна політичних потрясінь», «Голос України», №187). Навіть за навмисно ослаблених авторами реалій ситуації. Така читацька реакція наводить на роздуми.

— Вона прямо засвідчує, що закінчився період романтизму, викликаний здобуттям державної суверенності, і розпочалося формування, скажімо так, — розуміння просторового облаштування, на що раніше суспільство і влада уваги не звертали, вважаючи, що все саме владнається.

— Як з ринком. Пригадайте горезвісне заклинання І. Юхновського і Р. Шпека: «Ринок відрегулює все!» А воно — це «все», явно не регулюється.

— Бо потрібні усвідомлені підходи і цілеспрямовані дії з боку держави. З різних причин, зокрема й через закономірності облаштування економіки за її ринковим, конкурентним типом. Оскільки один із її головних принципів, про що не раз з вами говорили, — свобода підприємництва. Така свобода пов’язана саме з просторовим облаштуванням, з формуванням для ринку нового типу можливостей його просторового маневру. Але країна, вдаючися до крайностей, по суті справи самозамкнулася, зосередивши деякі зусилля тільки на внутрішньому державному будівництві: насадженні однієї мови — у державі зі складною історією і такою само етнічною структурою, приватизації за вкрай сумнівним варіантом, перерозподілі власності... І це весь ринок? І у зовнішньому облаштуванні вибрали вочевидь безперспективні варіанти.

— Не без натиску великих геополітичних гравців. Нас підставили, зробивши пішаком на великій шахівниці, якщо використовувати термінологію З. Бжезінського. Виходячи з цього, як ви оцінюєте широко обговорювану нині тему зовнішнього українського облаштування в тісному зв’язку з військовим блоком НАТО?

— Насамперед, як прямий відхід від розв’язання і без того складних економічних проблем. Як свідчення, що ми в своїй економічній політиці, в економічній стратегії знову зайшли в глухий кут. Адже нескладно помітити, що НАТО в нас спливає саме тоді, коли виникає безвихідне становище в економічному розвитку. Як черговий сигнал, що, як і раніше, немає політики власного самостійного розвитку. НАТО для України, з’ясовується, сьогодні найголовніший з усіх її численних стратегічних партнерів. З’ясовується, участь у військовому блоці — стратегія України.

А де тоді стратегія на європейський вибір, на зміцнення економічної бази, на Росію, про яку згадуємо кожного разу, коли позначається перебір напруги у внутрішніх протиріччях? От чому і кажу про черговий глухий кут у нашій політиці. Низка наших хронічних криз, які відносно плавно перетікають з однієї в іншу, наочне тому свідчення.

Тому, що ми країна європейська, незважаючи ні на що. А якщо ми до того ж ще і прагнемо в Європу, як декларуємо багато років, то чому «забуваємо», що паралельно з НАТО поступально набирає сили власна європейська система безпеки та оборони? Не знаємо, не помічаємо, не хочемо помічати? Як і того, що засновники ЄС не перший рік звертають нашу увагу на те, що наші «європейські декларації» суперечать нашій практиці.

Більш того, у цій програмі — колективної євробезпеки, частково бере участь і Україна. Нехай опосередковано — через Росію, яка значно далі за нас просунулася в процесі євроінтеграції, реалізуючи разом з ЄС найбільші економічні програми. Але бере участь. У тому числі, у сфері оборонного комплексу, де задіяно і наші підприємства. Чимало наших структур сьогодні вже інтегровані в рамки європейської системи безпеки і оборони.

Чому в Європі визначилася така лінія? Змінилася загальна геополітична розкладка на континенті. В групи європейських країн з’явилися свої цілі та економічні інтереси, відображені в ЄС. І в їх досягненні Європа вже не довіряє НАТО, оскільки бачить, що ця структура якнайменше прагне до реалізації саме європейських інтересів. Ми це бачили по подіях у Югославії, ще більше по тому, що відбувається в Іраку. Виникло протиріччя. А будь-яке протиріччя прагне до скидання внутрішнього напруження. Повільно, але вірно, ці дві лінії — НАТО і ЄС — розходяться в часі та просторі.

— Тенденція очевидна, однак не враховується в нашій практиці не тільки вона, а й вельми складні відносини Росії і НАТО — в різних аспектах, у тому числі й історичному. Заяви начебто завжди благі, але і факт, що кордони військового блоку послідовно просувають до російських кордонів. Це не може не спричиняти відповідної реакції стосовно нової української ініціативи.

— Ще одне протиріччя нашої політики. Адже ми, в принципі, начебто проводимо з Росією лінію прямих контактів. Говоримо про комісію «Президент Росії і Президент України», створюємо якісь комісії при Кабінетах Міністрів, заявляємо про глибшу інтеграцію в сфері економіки, виробляємо схеми співробітництва, називаємо Росію своїм головним стратегічним партнером. Начебто реально запущено програму пошуку нових точок з посилення економічних відносин двох країн. І як усе це оцінювати на тлі наших нових натовських ініціатив?

Тепер тільки з опорою на трансатлантичний союз ми пов’язуємо пожвавлення і зміцнення своїх можливостей — не так в інтеграційному процесі, як в його... захисті. У захисті того, чого все ще немає? Мало того, розглядаємо НАТО як «гарантію створення нових робочих місць». Яких, і чи зможуть вони замінити нам робочі місця в Росії, за рахунок котрих сьогодні виживають сотні тисяч громадян України? А декларації про реальність надходжень до України інноваційних технологій — за лінією НАТО? Хто, як і в яку сферу їх вкладатиме?

До чого Росію підштовхнемо? До зміцнення своєї системи безпеки. Події останнього часу засвідчують, що їй це зробити буде не так вже й складно — в умовах суперечливого світу. Політика бездумного протистояння вже призвела до реальної втрати нами пільгових позицій із стратегічної для нас сировини, звузила наш ринковий простір — і без того неширокий. Імпорт, експорт, фундаментальна наука? Обвал по всьому економічному ряду? Колишніх обсягів не надолужити, ніколи за таких підходів не досягти.

— А втрати — реальність. Цілком можливий обхід Росією України за сахалінським варіантом — постачанню до Європи зрідженого газу. І як тоді знамените кравчукове: «Сядемо на трубу»?

— Заяви на кшталт цієї звучать, хоч як це дивно, і сьогодні: не знизите ціни на газ, тоді самі візьмемо! Чутно недружні висловлення на адресу Азербайджану, Білорусії. Що це? Демонстрація лояльності до НАТО чи хронічна нездатність враховувати наслідки таких заяв для економіки? А вони вже проявляються в різкому підвищенні внутрішніх цін — картопля на київських ранках майже за ціною заморських бананів. Не забарилися і масові акції протестів, у яких приходять до згоди і Східна Україна, і Західна.

Не випадково уже чуємо заяву Гліба Павловського, найвпливовішого аналітика в команді російського президента: «Росія ніколи не допустить, щоб фінансувати українські інтеграційні програми в НАТО». Тобто просувати Україну в Європу і НАТО за рахунок російських інтересів ніхто не збирається. Росія з приводу таких перспектив висловлюється цілком певно: що буде змушена перервати контракти з нашими підприємствами. І насамперед з тими, котрі сьогодні за спільними бізнес-програмами працюють на інноваційних напрямах з ноу-хау світового рівня. Перспективи неважко визначити — фактично втратимо сотні тисяч робочих місць із тих, котрі зможуть забезпечити динамічний розвиток реальної української економіки. На найсучасніших напрямах науки і техніки. Це ціна такого устремління.

— Можливо, це судорожна спроба зберегти у такий спосіб державну цілісність, яка після всіляких революційних потрясінь і недалекосяжних кроків дала неабиякі тріщини? Не випадково нинішній президент Грузії М. Саакашвілі не приховує наміру відновити країну за допомогою НАТО. Очевидно, українські аналітики, котрі обґрунтували нову політичну мету, прагнуть того самого?

— Тим більше, це не повинно бути нашою політикою, оскільки територіальні проблеми України непорівнянні з грузинськими, де розпад країни уже відбувся і, швидше за все, набув необоротного характеру. З причин того самого романтичного націоналізму. Україну до таких крайнощів, на щастя, ще не доведено. Переконаний, це взагалі не наша політика, оскільки треба усе-таки усвідомлювати те, що військове протискування в таких справах не має перспектив. Військовою силою — чужою чи своєю — немає різниці, державність і територіальну цілісність не тільки не зміцнюють, а одержують ще більший стимул до їх зруйнування.

Тут бачиться інше — фактичне переведення України з трикутника геополітичних інтересів, який реально склався, про що ми з вами вже не раз говорили, на більш низький рівень. Оскільки в самому цьому трикутнику нині розігрується не кращий для України варіант, оскільки перебуваємо під впливом зовнішніх глобалістичних прагнень. Але чи на користь вони самій Україні? Визначати їй. І в цих визначеннях опинилися в трикутнику нижчого порядку, де в глобальні інтереси тільки грають, оскільки для реального їх здійснення немає ні економічних можливостей, ні відповідних територій, ні наукового осмислення. Нічого.

— ...У трикутнику, в якому за визначенням немає опори на вектори справді геополітичного рівня — суша-море, Схід-Захід...

— Але це теж політика США, які намагаються у такий спосіб обмежити вплив свого європейського партнера.

— Реальність у тому, що санітарним кордоном закривається вихід не Росії в Європу, скільки Європі в Азію, до чого вона щосили прагне. Згадаємо європіруети навколо Туреччини, з усім її «європейським началом».

— Оперезавшися «санітарним поясом», ми фактично стаємо європейським опонентом, оскільки реально почнемо заважати реалізації планів об’єднаної Європи, у її геостратегічних цілях, одна з яких — вихід до ринкових і сировинних центрально-азіатських ресурсів. Простіше кажучи, ми потрапляємо в обойму помилкових для нас великих геополітичних устремлінь, які нам зовсім не відкривають ні ринково-ресурсних, ні політичних, узагалі ніяких перспектив. У такій розкладці й Грузія, як частина «поясу», жодних своїх територіальних проблем не вирішить. Тільки посилить, накладаючи на грубі помилки минулих років нові проблеми. Це шлях до одного — втрати залишків суверенітету, під яким не залишається бази.

Не так вже і складно передбачити наслідки жорсткого протистояння Грузії з Росією, що зростає, у її спробах вирішити свої проблеми через НАТО. В умовах цілковитої залежності від російського капіталу. У Грузії конфлікт надовго. Не на одне покоління. Якщо не назавжди. До чого нам підгравати? Адже ми не прагнемо до протистояння? А навіщо закладаємо його у свою політику? До того ж не можна не зважати на інтереси населення, переважної його кількості.

— Чи готове воно після «акцій» НАТО в Югославії та Іраку прийняти цю організацію як захисницю його інтересів?

— Вочевидь не готове, про що свідчать соціологічні опитування. Бо вбачає у ньому небезпеку — не тільки воєнну, а й економічну. Адже для кожного значно важливіші не глобальні ідеї і цілі

НАТО, а те, як працювати і заробляти, щоб жити в більш-менш стерпних умовах.

Потрібно думати і про те, чи підштовхне НАТО нас до ЄС? Чи ЄС для нас лише чергова риторика? Чи надасть військовий блок імпульсу до більш швидкого входження в Євросоюз? Звичайно, нас до союзу з блоком активно підштовхують ззовні. Хто сьогодні вкрай зацікавлений у входженні України в НАТО? Грузія, Польща... Щоб перенести в Україну першу лінію оборони. Вони намагаються за наш рахунок вирішувати свої проблеми. Логіка зрозуміла. Навіщо вельми витратне зміцнення кордонів, якщо ці витрати візьме на себе Україна? Тому і підіграють. А де ж тоді наша хвалена прагматичність? Де величезна маса коштів на облаштування цих кордонів, які на конкретній місцевості проходять через конкретні родини і долі конкретних людей, їхній статок? А тепер ще і неминучі бюджетні обмеження на соціальну сферу. Що одержить від усього цього Україна? Скорочення соціальних виплат, обвальне зменшення кількості робочих місць, загострення ситуації між своїми власними частинами і як наслідок — практичну федералізацію: крок до державного розмежування? Пригадайте Тузлу...

Те саме з НАТО. Багато декларуємо, щось починаємо і найменше прораховуємо причини та наслідки.

— До слова, військові аналітики Росії оцінюють відомий у минулому прикордонний інцидент на Даманському як велику поразку своєї країни.

— Усвідомили під час аналізу, що військова сила далеко не завжди означає перемогу. Це була акція з чітко поставленими цілями — для внутрішнього споживання. Армія відреагувала самостійно і емоційно. І Союз програв, заморозивши відносини із сусідом на багато років. Маючи свої потужні відомства та служби — дипломатичне, військове, СЗР. Хто виграв? НАТО? Добре, одержимо його, щоб побудувати армію за натовським стандартом і за натовської підтримки. Коли населення тотально бідне. Для чого? Щоб його у шорах тримати? Чи утримаємо?

Такі підходи не тільки посилюють протистояння влади і суспільства, заводять їх у глухий кут невизначеності. До такого сценарію, як бачимо, посилено підштовхує такий натовський волонтер, як Польща. Але це волонтерство, що важливо, не приносить і їй бажаного економічного результату. Натомість посилює тенденцію невизначеності кордонів. Тобто конфлікти, в тому числі військові, не забаряться. Зважаючи на досвід Тузли, вони можуть проявитися на порожньому місці тільки тому, що якийсь прохідний, невеликого розуму політик спробує зміцнити власний авторитет. Є гарантії, що так не відбудеться? На що сподіваємося?

— На розробку нашої економічної моделі фондом Карнегі.

— Але ми уже використовували у своїй практиці «розумні» рекомендації Міжнародного валютного фонду. А зусилля ОБСЄ? Результат наочний не тільки в нас. Іншого і не буде від голого теоретизування і за незнання реальностей країни.

НАТО, переконують нас, це зовнішня безпека. На нас нападають, нам загрожують територіальним переділом або ще чимось таким, що спричиняє у нас стан глибоких роздумів? Від кого безпека? Від Польщі, Литви чи фактично незалежної Придністровської республіки. Це глухий кут, це криза. Економічна, насамперед, бо саме в цій сфері немає політики, здатної відгукнутися розвитком. Тому змушені відволікати населення від справді стратегічних напрямів. А зробити це можна тільки одним — призначенням чергового ворога. Тобто Україна дійсно переживає найглибшу депресію. Тому займаємося не пошуком рішень на головних економічних напрямах, а поодинокими діями. Стосовно «Криворіжсталі», коли вся влада шумно продає одне підприємство. Тепер усі її рівні займаються НАТО.

— Способи повести убік від оголошених політичних реформ?

— Насамперед — від реальної економіки. Від того, що немає просторової економічної стратегії. І як результат — падіння іміджу влади. Не виключаю, що ідея НАТО — справді свідоме відведення від головного в економічній політиці, сигнал, що країна виявилася неспроможною вирішити нагальні економічні проблеми і стала на поріг глобальних трансформацій, якщо не розчленування. Результат — відсутність пріоритетних ліній. Того, що політика обслуговує не економіку, а саму себе. Тому і кидаємося то в ГУАМ, то в Грузію, то в Польщу, то в НАТО.

— Таке шарахання вже не пояснюють хворобами зростання.

— Воно від незнання, що робити для зменшення бідності, ефективного і стійкого розвитку економіки, ефективного і відповідального управління країною, тобто для створення реальних передумов економічного прогресу в Україні, щоб загальмувати виведення за кордон робочих місць і кваліфікованих трудових ресурсів. Для ефективної діяльності дрібних і середніх підприємств. Яких заходів мають вжити зі структурної адаптації на загальнонаціональному рівні. Поєднання заходів ринку і соціальної стратегії у нас у передінфарктному стані. Дискусії в парламенті стосовно цього замучили країну. Немає наукової думки, здатної вивести до нових позицій. Не знаємо, як посилити експортні можливості, чахне банківсько-фінансова мережа і все, з нею пов’язане, як високої продуктивності досягати, основні фонди обновляти, знижувати енергетичні витрати. Усе непевно.

Хіба НАТО визначає такий показник, як попит населення? Ми повинні думати про те, як через нього запустити масовий торговий обіг. Населення має більше купувати. Тільки на основі його попиту забезпечується зростання капіталу. Тільки-но налагодили процес співробітництва з Росією, сподіваючися його оживити. І одразу усе стало. Так засади для входження до ЄС не складуться. Зачахне Україна, знову перетвориться на відображення назви. Якщо не буде наукоємної продукції. Де наші НДІ, КБ? 50 відсотків зростання за рубежем пов’язано з наукоємною продукцією, у нас — 3—4. Якщо не вирішимо цього, ніхто нас за руку до Європи не введе.

— Коротше, НАТО не тато — хату не побудує.

— Але доламати допоможе. До того ж одразу з кількох боків. У цьому ж зв’язку не можна не бачити, що і саме НАТО з очевидною невпевненістю ставиться до такого повороту, оскільки з практики знає, що розбухла система завжди некерована. Тому і не кажуть, що «готові», а заявляють — «не проти». А це, як помітили в Одесі, — дві великі різниці. Не можуть ні терміни назвати, ні щось певне сказати. Вам, чуємо, потрібні реформи, друге, третє. До того ж часи блоків, військових союзів явно ідуть у минуле. НАТО — релікт «холодної війни».

— Динозавр... Хто заглядає на «Дискавері», знає про підвищений до них американський інтерес.

— Але це той зручний «динозавр», котрий дає змогу формувати масову думку, коли потрібно «протиснути у світову свідомість» плани фінансово-олігархічних кіл. Хоча «масовість» формується вже без колишнього ентузіазму. Протести проти НАТО звучать дедалі енергійніше. Структура блоку стає дедалі крихкішою, нездатною контролювати нею самою створену ситуацію.