Валентин Уткін:

Проблему виживання українського хокею наша газета порушувала не раз. Але тема ця так само актуальна. І сьогоднішня наша розмова — з багаторічним директором СДЮШОР «Сокіл», заслуженим тренером України, великим авторитетом Валентином УткІним. Якщо припинять існування кілька шкіл, то замулиться останнє джерело, котре ще живить цей популярний вид спорту в нашій країні.

— Невже такі кепські справи тепер? — запитуємо Валентина Павловича.

— М’яко кажучи, радісного мало. Різко скоротилася кількість наших вихованців. Пояснення просте. Надто дорога форма. І дуже мало батьків спроможні її придбати.

— Скільки в середньому сьогодні коштує хокейна амуніція?

— Для маленьких — приблизно дві з половиною тисячі гривень. Це — найдешевший варіант. Для 15—16-річних — п’ять тисяч гривень. Колись усім забезпечувала школа. Кошти надходили від держави, профспілок.

— Ви назвали одну причину, та їх, либонь, багато?

— Саме так. Ми вже не маємо потрібного календаря змагань. Раніше щороку бували в багатьох країнах Європи, в Росії, де були бажаними гостями. Нам так і казали, що хочуть грати з нами, бо ми сильні. І справді, в багатьох вікових групах мали потужні команди. Постійно ставали призерами всесоюзних змагань. А група Бориса Гольцева (гравці 1969 року народження) виграла чемпіонат колишнього Союзу. У тій країні школа «Сокола» не раз здобувала перемоги на загальнонаціональних оглядах-конкурсах. Наші вихованці виступали в усіх збірних країни. Ставали переможцями і призерами чемпіонатів світу і Європи серед молоді та юнаків. А Дмитро Христич та Олексій Житник — відповідно чемпіоном світу серед дорослих і олімпійським чемпіоном. Таке було можливе лише за відповідних сприятливих умов і турботи з боку влади.

Тепер змушені варитися у власному соку: граємо між собою — київські школи «Сокіл», «Крижинка» і харків’яни. Слава Богу, почався якийсь рух у розвитку дитячого хокею у Дніпропетровську, Херсоні. Але рівень там ще дуже низький. А для того щоб зростала майстерність, треба грати з сильними суперниками. Щоправда, є винятки. Он двох 13-річних хлопчиків з Херсона вже запросили до воскресенського «Хіміка»...

Особливо непокоїть брак льодової підготовки. Якщо колись наші групи каталися по шість разів на тиждень, то тепер — три-чотири. Тому й відстаємо від найкращих дитячих колективів з-за кордону в техніці катання, прийманні передач, тактиці.

— І за радянських часів дитячі хокейні тренери отримували не дуже високі зарплати. Тепер, мабуть, ще гірше?

— Зарплати не дуже змінилися. Але річ не в грошах. Багато наших елітних тренерів подалися до Росії, бо тут їм було вже не цікаво, та й нема з ким працювати. Це Борис Гольцев, Валерій Голдобін, Вадим Сибірко. В сусідній країні — чудові умови. І зарплати, гадаю, ліпші. Вони не мають проблем з льодом, екіпіровкою, постійно беруть участь у змаганнях, їздять на міжнародні турніри. На все це є кошти.

Отож ми змушені на місце класних вихователів брати молодь, якій потрібен час, щоб досягти високого тренерського рівня.

— У Москві, Росії завжди було комфортно хокеїстам. У російській столиці — десятки ковзанок і льодових палаців. Але зупинятися там, схоже, не збираються. Юрій Лужков, кажуть, дав зобов’язання до чемпіонату світу—2007 звести на Ходинці черговий диво-палац. Утім, то дуже висока для нас планка. А чи не варто брати приклад з Білорусі, де хокейна справа у великій пошані?

— Безперечно, білоруси для нас тепер приклад. І Латвія також. Там будують ковзанки, палаци. І найголовніше, що на цих спорудах відкривають школи, відбувається масове катання. А коли є масовість, то й вибирати талановитих легше. До речі, все це ми вже пройшли. І в Білорусі та Латвії працюють за українським методом. Я вже згадував про наші перемоги. Після Києва з’явилися хокейні осередки в Харкові, де виховали олімпійського чемпіона Петренка, Сіверськодонецьку, Запоріжжі, Донецьку, Дніпроджержинську, Новому Роздолі. Як добре все починалося. Але поступово вогонь ентузіазму там, на жаль, згасав.

— То чи є вихід із ситуації?

— Безперечно. Треба повторити свою історію. 1972 року, коли тільки почали виступати в юнацьких чемпіонатах СРСР, то програвали геть усім. А згодом стали кращими. Необхідна державна програма відродження (підкреслюю) хокею. Можливо, нам тепер не потрібні великі палаци. Треба будувати тренувальні ковзанки. Повірте, це не такі вже й великі кошти, як комусь здається. Відкривати на них школи. Тоді можна буде говорити про розвиток цього дуже популярного виду спорту в Україні, його одужання і повернення до еліти. А поки що в найбільшій країні (за територією) Європи маємо лише одну професіональну команду, яка «затикає» всі дірки. Мине час, її гравці завершать кар’єру. І що тоді? Будемо, звичайно, сподіватися на краще. Хочеться, щоб високопосадовці звернули увагу на справу, котра має величезну популярність серед молоді. На спорт і фізкультуру загалом і на хокей зокрема.