Колись, мабуть, уже понад два десятиліття тому, письменник і проникливий піснелюб Григір Тютюнник подарував свої «Батьківські пороги» комусь із артистів Державного академічного хору імені Верьовки з такими незабутніми словами: «Із щирою любов’ю до пісні нашої, великої в красі своїй і печалі, та з поклоном вустам, що несуть її в люди, до неба й — вище...». Мені гадалося, це — всього-на-всього якесь поетичне перебільшення. Адже можна співати й людям, і під бездонним небом, але щоб дістатися «вище»?.. Тож там — космос, заобрійна далечінь, вишні сфери!

І все ж юнак із Узина, що під Білою Церквою, Павло Попович став космонавтом і зумів заспівати цю пісню на зоряній орбіті — «в Господніх чертогах». Хіба ж не дивина?

А сама пісня мала також надзвичайно драматичну історію.

Десь 1841 року в Харкові вийшов альманах «Сніп». У ньому серед поетичних творів знайшов собі місце й вірш «Небо».

Автора відразу запримітили читачі. Вже визнаний доктор слов’янської філології Амвросій Метлинський відгукнувся про нього з неабияким пієтетом: «...Тут з’явився поет істинний, не рівня нам, студент бідний, без роду й племені, такий собі Петренко».

Справді, 24-річний випускник юридичного факультету місцевого університету, родом із Слов’янська, не відзначався ні заможністю, ні знакомитістю. Його батьки — зубожілі дворяни володіли двома будинками (чи хатами) на вигоні між річками Бакаєм і Торцем та мали в себе чотири душі кріпаків. А ще в них підростало два сини — Михайло і Олексій... От і довелося Михайлові Петренку самотужки пробиватися в житті. Нелегко було молодій людині без грошової підтримки долати суспільні перешкоди. Іноді хотілося на усе лихо махнути рукою та й податися світ заочі. Але стримували від нерозважливого кроку затята віра й нерозвіяна надія в існування всевишньої сили. І студент мережив слова своєї духовної сповіді:

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав:

Я б землю покинув і в небо злітав».

Там був зовсім інший, далекий і неземний, світ, де міг би на ласку зустріти і щирий привіт, і сердечну розраду та й — водночас — показати себе в яскравому світлі зірок. Це романтичне прагнення недовго жевріло в закляклій душі поета. Воно невзабарі згасло за канцелярською працею помічника столоначальника й колезького секретаря губернської палати карного розшуку, а згодом — уже на периферії, коли був діловодом у повітовому суді Вовчанська та старшим писарем у Лебедині. Така крута зміна в безталанній долі Михайла Петренка, напевне, спричинена переслідуваннями в краю ідей слов’янського товариства, які, на думку генерала Г. Бібікова, стали особливо розквітати на Слобожанщині «завдяки поезії простонародною мовою та намаганням відтворити ніколи не існуючу українську народність». З-поміж підозрілих творів стояли вірші Петренка поруч із «Кобзарем».

Працюючи аж до смерті (1862 року) в глухому закуті, поет мало писав через господарські негаразди: доглядав свою садибу, виховував двох дітей — сина Миколу і доньку Людмилу. Влітку 1859 року йому пощастило побачитися з Тарасом Шевченком, який переписав той «космічний» вірш до свого альбому.

— Можливо б, цьому творові й судилося хрестоматійне забуття, якби його у другій половині минулого століття не вподобала собі харківська вчителька музики, яка закінчила консерваторію у Варшаві, донька поета й лікаря Володимира Александрова — Людмила. Вона й поклала сумовитий текст на ноти. І ту мелодію відразу підхопила революційна молодь. То був її обнадійливий гімн. А опісля творчого спілкування композитора з Федором Якименком, братом славетного Якова Степового, пісня в його оранжуванні ніби здобула крила для простору.

Її залюбки виконували і співаки-аматори, і провідні солісти української і російської сцени. Вона завше ставала окрасою будь-якого урочистого концерту. І не тільки вдома, в Україні, а й далеко за її межами.