УкраЇно-казахстанськi вiдносини:Історичнi коренi та сучаснiсть

З 1851 року поет перебував у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Тут він написав майже два десятки повістей російською мовою, з яких до нас дійшло лише дев’ять. Особливе місце серед них посідає «Художник» — повість значною мірою автобіографічна.

У казахстанському засланні створена більша частина художніх творів Т. Шевченка. Жваво цікавлячись історією, звичаями і побутом казахів, він присвятив їм такі жанрові картини, як «Казахи біля вогню», «Казашка», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахський хлопчик розпалює грубку» та ін. Так уже вийшло, що український поет став основоположником казахського національного живописного мистецтва.

Тоді, у 50-х роках ХІХ століття, Т. Шевченко був чи не єдиним представником українського народу в степах Казахстану. Але не пройшло і півтора десятиліття, як на ці території потяглися селяни з Лівобережної України, розорені реформою 1861 року. До кінця століття сюди прибули, шукаючи землю і волю, вже десятки тисяч українських хліборобів.

Особливе місце в багатовіковій історії українського і казахського народів належить століттю минулому. Це був для обох народів період найтяжчих іспитів, через які вони втратили багато мільйонів своїх синів і дочок. З другого боку, його можна назвати і століттям модернізації, котра дуже помітно змінила уклад життя казахів, стрімкого освоєння колосальних природних багатств на етнічній території України й Казахстану. Нарешті, це був важливий етап становлення національної державності.

До 1991 року україно-казахстанські відносини мали неупорядкований, багато в чому випадковий характер або регулювалися загальною системою внутрісоюзних зв’язків і, відповідно, центральною владою. І тільки після здобуття незалежності виникла можливість динамічно їх розвивати, поглиблювати й удосконалювати, виходячи з національних інтересів обох країн та їх народів.

І Україна, і Казахстан належать до тих держав, котрі володіють найбагатшими природними ресурсами. Україна, площа якої перевищує 600 тисяч квадратних кілометрів, є найбільшою за територією країною в Європі після двох євроазіатських країн — Росії та Туреччині. А Казахстан — третя за територією країна в Азії, що поступається лише Індії та Китаю. Він в 4,5 разу більший за Україну за територією, проте водночас утроє поступається їй за чисельністю населення. В обох держав економіки доповнюють одна одну, і це об’єктивно сприяє розвиткові зв’язків між ними.

Колонізація казахського степу селянами з України, а потім і Центральної Росії є наслідком аграрного перенаселення і була прискорена столипінською аграрною реформою. Завдяки цьому в Казахстані й почала формуватися досить численна діаспора наших співвітчизників. У пошуках вільних земель мільйони українців залишали рідні місця і відправлялися за тисячі кілометрів: з Австро-Угорщини — за океан, з Європейської Росії — на Урал, до Казахстану, Західного і Східного Сибіру, на Далекий Схід.

У союзній державі Україна і Казахстан, як і інші республіки, стали об’єктом гігантського соціально-політичного експерименту, що наштовхувався на опір «людського матеріалу» (М. Бухарін) і насаджувався силою. У вогні терору загинули мільйони людей, а ті, хто вижив, опинилися в зовсім іншому, особливому світі, де не існувало приватної власності, а держава жорстко контролювала працю, вільний час та й узагалі все життя людини. Це держава, за задумом його творців і вождів, повинна була стати сильною, щоб вижити, вистояти і диктувати свою волю усьому світові. Цій меті була підпорядкована, зокрема, колосальна індустріалізаційна програма.

На відміну від Казахстану, Україна вже пройшла первинну стадію індустріалізації в дореволюційні роки. Тож її людські і матеріальні ресурси певною мірою використовувалися і для індустріалізації Казахстану. Напрями індустріалізації в обох регіонах багато в чому збігалися: кам’яновугільна промисловість, видобуток і обробка руд чорних і кольорових металів, транспортне будівництво. Відповідно використання кваліфікованих робочих кадрів, інженерів і техніків з України на казахстанських будовах набуло масових масштабів. Усе це стало вагомим внеском у фундамент великої промисловості, закладеної в Казахстані до початку Другої світової війни. Була споруджена первинна залізнична мережа, в тому числі грандіозна Туркестано-Сибірська магістраль, що з’єднала через Казахстан Сибір із Середньою Азією. З 1927-го до 1940 року чисельність робітничого класу зросла тут до 192 тисяч осіб, тобто в 19 разів, а питома вага казахів у його складі перевищила 40 відсотків.

Створення потужної промисловості, величезна територія — ці й інші чинники посприяли підвищенню статусу Казахстану: в Конституції СРСР 1936 року він уже позиціонувався як союзна республіка.

Поява потужної індустрії мало позначилася на добробуті населення Казахстану, оскільки вона працювала переважно на військово-промисловий комплекс. А створення під виглядом «колгоспно-кооперативної форми власності» державних підприємств у сільському господарстві завдало великих страждань і поневірянь селянству. Україна і Казахстан, а також Кубанський округ Північно-Кавказького краю, населений на дві треті українцями (здебільшого — нащадками запорозьких козаків), зазнали в роки колективізації незліченних людських втрат і втрат матеріальних ресурсів. Український Голодомор увійшов в історію як страшний приклад жорстоко і цинічно спланованої спроби знищити цілий народ. Не маючи продовольства, котре вилучили за борги із хлібозаготівель, майже 3,5 мільйона селян в УРСР і кілька сотень тисяч — у Кубанському окрузі загинули до літа 1933 року від голоду. Величезних втрат зазнали й казахи після того, як влада насильницьким шляхом «посадила» їх на землю, примушуючи тваринників-кочівників стати хліборобами. Не привчивши казахів сіяти хліб, у них поспішили відібрати худобу, щоб у такий спосіб розв’язати в країні м’ясну проблему.

У повідомленні повноважного представника ОДПУ по Казахстану про стан тваринництва в республіці від 25 жовтня 1933 року йшлося: поголів’я худоби скоротилося із 40 294 тисяч голів у 1929 році до 3 699 тисяч голів у 1933-му, тобто на 91 відсоток. У спецзведенні секретно-політичного відділу ОДПУ під знущальним заголовком «Про продовольчі труднощі в Казахстані» від 5 листопада 1932 року йшлося: «Казахи харчуються корінням, яке збирають у степу, ховрашками, мишами. Приміщення райвиконкомів забиті голодуючими, які тут і помирають».

Тут також знайшли тимчасову «військову» прописку установи культури, науки, освіти, охорони здоров’я, суспільні й державні організації. Зокрема, Київський академічний театр імені І. Франка з 4 грудня 1941 року відновив роботу в Семипалатинську. Об’єднаний український державний університет, створений із найстаріших в Україні Харківського і Київського університетів, розпочав навчання студентів у Кзил-Орді. В Алма-Аті розмістився Фізико-технічний інститут АН УРСР.

Особлива наша подяка казахстанським братам за тепло, привітність і гостинність, з якими вони зустріли і забезпечили всім необхідним, ділячись останнім, десятки тисяч мирних людей з України, які рятувалися від огненного смерчу війни.

Український народ ніколи не забуде, що в боях за визволення його землі від гітлерівських окупантів брали участь понад 200 тисяч казахстанців. 156 із них за здійснені тут подвиги були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Серед них — 20 воїнів 73-ї гвардійської дивізії, сформованої на території Казахстану, що відзначилися під час форсування Дніпра.

У битві за Дніпро відзначився прославлений льотчик-штурмовик, двічі Герой Радянського Союзу Талгат Бегельдінов. У складі військ 2-го Українського фронту він брав участь у боях за визволення українських міст Олександрії, Знаменки, Кіровограда, Умані, Одеси.

У ті грізні роки стало відомим ім’я військового журналіста, воїна-письменника Баубека Буклішева. Його останній бій відбувся навесні 1944 року. Разом з декількома товаришами він за півгодини розмінував підходи до села Нова Юльївка. Загалом було виявлено і знешкоджено 280 мін.

У з’єднанні С. Ковпака відважно боровся Д. Байдаулєтов. 26 жовтня 1942 року він відзначився в бою біля Старої Гути Сумської області.

Активним учасником партизанської боротьби в Україні став казахський учитель Касим Кайсенов. У листопаді 1941 року він був закинутий у Ржищевський район для організації боротьби проти окупантів. Після створення 1942 року партизанського загону очолив групу підривників, а надалі став командиром одного із загонів. Його бійці у вересні 1943 року брали участь у захопленні плацдармів на правому березі Дніпра. Дві доби загін під його командуванням чисельністю 120 чоловік утримував плацдарм до підходу радянських військ. Надалі за завданням Українського штабу партизанського руху К. Кайсенова перекинули у ворожий тил на територію Закарпаття і відрядили до партизанського з’єднання О. Тканка, де він командував загоном. Відважний партизанський командир був нагороджений орденом Богдана Хмельницького, що стало одним із численних свідчень і символів бойового братерства народів України і Казахстану.

Нові масштаби, якість і динамізм набуло україно-казахстанське співробітництво в післявоєнні роки. На відміну від довоєнного періоду, вектор цього співробітництва був більшою мірою звернений у бік України, територією котрої двічі прокотився руйнівний вал війни. Металурги Теміртау допомагали у відновленні виробничих потужностей Дніпродзержинська, шахтарі Караганди відроджували донецькі шахти, тракторобудівники з Павлодара брали участь у відродженні ХТЗ — такі лише окремі, хоча, безсумнівно, вагомої та яскраві, сторінки літопису трудової співдружності тих років.

Ведучи мову про цю вражаючу хронологію взаємної допомоги і взаємного збагачення, просто не можна не сказати, що в одному з індустріальних міст України — Дніпродзержинську — здобував професію майбутній Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Про це тут нині нагадує щойно відкрита скульптурна композиція.

Детальніше і не зовсім так, як це зазвичай заведено з ювілейних приводів, варто зупинитися на історії освоєння цілини. Найбільше вона зачепила Україну як республіку-донора і Казахстан як республіку-реципієнта. Минулого року в Казахстані й деяких інших країнах СНД було урочисто відзначено 50-річчя цілинної епопеї. І вона, беззаперечно, варта багатьох високих слів. Колишня цілина є житницею Казахстану і дотепер, як з’ясувалося, виручає Україну в разі неврожаю. Проте не все так однозначно.

Ідея масового освоєння цілинних і перелогових земель Радянського Союзу народилася в голові М. Хрущова у дні роботи вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС і була в загальному плані вперше викладена на його зустрічі з делегацією Казахстану, котра брала участь у роботі пленуму. Казахи на чолі з першим секретарем ЦК Компартії республіки Ж. Шаяхметовим без особливого ентузіазму зустріли перспективу оранки цілинних земель, що споконвіку використовувалися як пасовища. Мотиви такої стриманості можна зрозуміти: з пасовищного фонду вилучалися мільйони гектарів, а створювалися на них землеробські радянські господарства, котрі потребували залучення десятків, якщо не сотень тисяч, працівників з інших республік. А казахи вже й без того були етнічною меншістю на своїй власній землі.

Дискусії, що розгорнулися після цього, стосувалися не тільки і не стільки вибору регіону, де мали нарощувати виробництво товарного хліба, а й організаційно-господарської форми ведення сільського господарства, на котру слід було спертися, — колгосп або радгосп? Віддавши перевагу Європейській частині СРСР, керівництво країни неминуче зіштовхнулося б із усіма проблемами колгоспної економіки, котрі не піддавалися б розв’язанню. А в Азіатській частині країни необхідно було створювати в незаселених місцях великі фабрики зерна — радгоспи. І що далі, то виразніше вимальовувався замість курсу на інтенсифікацію колгоспного виробництва принципово інший курс — екстенсивного розвитку сільського господарства.

Порушуючи ухвалені в партії канони, Хрущов не висунув на ключові посади під час заміни керівництва Казахстану представників корінної національності. На посади першого і другого секретарів ЦК Компартії республіки було рекомендовано і незабаром затверджено президією ЦК КПРС білоруса П. Пономаренка (першим секретарем) і українця Л. Брежнєва (другим секретарем).

22 лютого 1954 року на цілину виїхала перша група української молоді — кілька десятків трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київської області. Місцем призначення був Федоровський район Кустанайської області. А на початку березня перші групи цілинників прибутку до Казахстану вже з усіх областей України. Так виникли радгоспи «Київський» і «Харківський» у Кустанайській області, «Київський» і «Херсонський» в Акмолинській області та інші господарства.

За 1954—1955 роки в Казахстан прибуло з інших республік на постійну роботу понад 360 тисяч фахівців масових професій сільськогосподарського виробництва. Посланці України організували 54 радгоспи, москвичі — 46, білоруси — 22. Оскільки під час жнив на цілині не вистачало власної робочої сили, сюди на підмогу виїжджали сотні тисяч представників інших республік, сіл і міст. Значний внесок у збирання цілинного хліба зробило студентство.

Цілина стала етапною сторінкою історії української діаспори в Казахстані, надавши могутнього імпульсу її зростанню і розвитку. Наші співвітчизники в цій республіці активно сприяють розширенню і поглибленню співробітництва між Україною і Казахстаном на сучасному етапі.

Статистика зростання українського населення в Казахстані має такий вигляд (у тис.):

1897 (перепис) — 93,4

1910—1917 (оцінка) — 789,5

1926 (перепис) — 861,0

1939 (перепис) — 658,3

1989 (перепис ) — 857,7

1999 (перепис) — 547,1.

Як уже зазначалося, у значних кількостях українці почали з’являтися на території сучасного Казахстану з 70 — 80-х років ХІХ століття. Основний їх потік було спрямовано з Лівобережної України, особливо з Полтавської губернії. Вони осідали переважно на території нинішніх Акмолинської та Семипалатинської областей.

Найбільший за весь час приріст переселенців спостерігався після революції 1905—1907 років і столипінської реформи, яка відбулася після неї. Саме в ці кілька років і був закладений фундамент української діаспори в Казахстані.

Всесоюзний перепис 1926 року, зафіксувавши точну кількість українців у Казахстані, підтвердив правильність оцінки їх передреволюційної чисельності. Наступний перепис, 1939 року, показав, що число українців скоротилося, незважаючи на природний приріст за попередні 13 років. Скорочення варто пояснити двома головними обставинами — втратами під час голоду 1932 — 1933 років і зміною національності через русифікацію або виконання негласних інструкцій переписувачами вважати українців росіянами.

За 30 років до наступного перепису — 1989 рік — число українців зросло за рахунок переселень, особливо інтенсивних у роки освоєння цілинних і перелогових земель, а також природного приросту в українській діаспорі. Однак темп зростання недостатньо враховує два зазначені чинники, оскільки водночас діяла і протилежна тенденція — обрусіння українців у російськомовному середовищі. Їх питома вага в загальній чисельності населення Казахстану скоротилася за ці роки з 10,7 до 5,4 відсотка, що теж побічно вказує на асиміляційні процеси в українській діаспорі.

За десятиліття — 1989—1999 роки — абсолютна чисельність українців у Казахстані помітно зменшилася, а їх питома вага в населенні країни скоротилася до 3,7 відсотка. За цей час число німців зменшилося в 2,6 разу, українців — в 1,6, росіян —у 1,3 разу. Різке скорочення кількості німців пов’язано з їхнім виїздом до ФРН. Росіяни й українці їхали у свої країни, оскільки економіка Казахстану була уражена системною кризою, спричиненою розвалом Радянського Союзу. Однак Казахстан раніше за інші країни СНД оговтався від кризи, і економічні причини для еміграції зійшли нанівець. Цілком можливо, що більш високі темпи скорочення українського населення порівняно з росіянами зумовлені знову-таки асиміляцією якоїсь його частини.

Якщо сказати про економіку докладніше, то нині в Казахстані, і це особливо добре видно на тлі наших внутрішніх проблем, динамічно розвиваються всі її галузі, населення отримує досить високі пенсії, немає затримок у виплаті заробітної плати. У 2002 році Європейський Союз і США визнали Казахстан країною з ринковою економікою. Середня заробітна плата в країні наближається до 200 доларів США, що вище, ніж в Україні.

Унаслідок еміграції значної частини некорінного населення і високої народжуваності серед казахів, останні за період 1989 — 1999 років перестали бути національною меншістю у своїй власній країні. Їх чисельність зросла з 6 497 тисяч у 1989 році до 7 985 тисяч у 1999 році, а питома вага — з 40,1 до 53,4 відсотка. Загальна чисельність населення Казахстану скоротилася з 16 199 тисяч у 1989 році до 14 953 тисяч у 1999-му. В 2005 році вона знову почала збільшуватися і становить нині 15 185 тисяч осіб. У країні почала діяти державна програма підтримки народжуваності.

Історія дипломатичних відносин між Україною і Казахстаном, якщо коротко, має такий вигляд. У грудні 1991 року наші країни обмінялися телеграмами про взаємне визнання незалежності. Дипломатичні відносини було встановлено в липні 1992 року. З травня 1994 року почало працювати Посольство України в Казахстані, з грудня того самого року — Посольство Казахстану в Україні.

Перший візит Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва до України відбувся 20 січня 1994 року. Під час нього було підписано багато угод, зокрема, Договір про дружбу і співробітництво, угоди про вільну торгівлю, про заохочення і взаємний захист інвестицій.

Під час візиту глави Казахстану було визначено, що обидві країни засновують свої відносини на взаємній повазі, довірі та злагоді, на принципах поваги незалежності, державного суверенітету, територіальної цілісності й непорушності кордонів, рівноправності і невтручання у внутрішні справи одне одного, незастосування сили чи погрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, мирного врегулювання спорів, дотримання прав людини і основних свобод, сумлінного виконання зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Погляди керівництва двох країн на проблеми і перспективи розвитку сучасного світу були відображені в ухваленій президентами декларації «Сучасний світ: виклики і небезпеки». У документі зазначалося, що позитивні зміни на європейському та азіатському континентах супроводжуються появою нових викликів і небезпек. Існуюче занепокоєння в галузі безпеки цілої низки держав може бути знято лише шляхом створення міжрегіональної універсальної системи безпеки «від Ванкувера до Владивостока», до якої входять усі держави без винятку. Казахстан і Україна, підкреслювалося в декларації, — багатонаціональні держави, які будують відкрите демократичне суспільство і взяли за основу свого розвитку збереження і зміцнення міжнаціонального і соціального миру і злагоди.

У серпні 1994 року, після зміни виконавчої і законодавчої влади в Україні, Н. Назарбаєв знову прибув до нашої країни. Цього разу сторони розглянули розвиток торгово-економічного, промислового і науково-технічного співробітництва на рівні органів державної влади і управління, органів територіального самоврядування, фінансової і банківської систем, підприємств і організацій двох країн. Президенти домовилися про опрацювання питань, що стосуються повернення на історичну батьківщину депортованих з України народів. Урядам обох країн було доручено створити постійно діючу комісію з економічного співробітництва для розробки принципів і напрямів інтеграції у важких галузях промисловості. Як пріоритетні було визначено паливно-енергетичний і гірничо-металургійний комплекси, хімічну промисловість, машинобудування, агропромисловий комплекс, транспорт і комунікації.

На київській зустрічі президентів України і Казахстану в серпні 1994 року була укладена угода про фінансову базу гуманітарного співробітництва. Йшлося, зокрема, про підтримку культурних центрів, взаємодію в галузі охорони здоров’я, народної освіти і підготовки кадрів. Було підписано угоди про співробітництво в сфері науки і технологій, пенсійного забезпечення, військової і народної освіти. Досягнуті домовленості поставлено на практичну основу створенням 1995 року комісії двох країн з економічного співробітництва.

Візит Президента Казахстану Н. Назарбаєва до України у вересні 1999-го завершився підписанням договору про поглиблення економічного співробітництва двох країн на 1999—2009 роки. Цей документ створив необхідну правову базу для поглиблення двостороннього співробітництва в пріоритетних галузях економіки, взаємодії в сфері податкової політики, антимонопольного регулювання, сприяння розвитку кооперації та інвестиційної діяльності. Окремі угоди про співробітництво були укладені між міністерствами фінансів і національними банками обох країн.

Результатом цього візиту стала також угода про спрощений порядок набуття і припинення громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Казахстан, а також громадянами Республіки Казахстан, які постійно проживають в Україні. Для України ця угода має особливу цінність з огляду на розміри української діаспори в Казахстані. Угода ратифікована Верховною Радою 14 вересня 2000 року.

Нового імпульсу україно-казахстанському співробітництву надав візит Президента України В. Ющенка до Астани в травні 2005 року.

Найважливішим показником економічного співробітництва є обсяг товарообігу між двома країнами. У 1999 році він становив 174 млн. доларів США, у 2000-му — 348 млн., 2001-му — 645 млн., 2003-му — 739 млн., а в 2004 році вперше перевищив мільярд доларів. Частка України в загальному обсязі зовнішньої торгівлі Казахстану становить за минулий рік 3 відсотки, зокрема, експорт в Україну — 1,4 відсотка й імпорт з України — 5,7 відсотка. Україна посідає друге, після Росії, місце серед країн СНД — торгових партнерів Казахстану, і сьоме — в загальному списку 170 його торгових партнерів.

У структурі українського експорту в Казахстан переважають машини, обладнання і запчастини до них, харчові продукти. Українські підприємства-експортери взаємодіють з Казахстаном у 157 напрямах, серед яких значна частка постачань припадає на продукцію машинобудування. У казахстанському імпорті Україна посідає четверте місце після КНР, Росії та Німеччини.

В українському імпорті з Казахстану переважають нафта, газ, деякі марки прокату, феросплави, азбест. З урахуванням темпів розвитку казахстанської нафтогазової промисловості і залежності України від зовнішніх джерел енергоносіїв для нас пріоритетним напрямом є співробітництво саме в цій сфері. Йдеться про пряму участь України в розвитку нафтогазової промисловості Казахстану і таку само пряму участь Казахстану в розвитку нафтопереробки в Україні.

Видобуток нафти в Казахстані в 2003 році вперше перевищив 50 млн. тонн, а в найближчі 10 років досягне 150 млн. тонн. Щорічно понад 10 млн. тонн казахстанської нафти експортується через транспортні системи України, близько 2 млн. тонн постачається на українські нафтопереробні заводи. Ці обсяги можуть бути істотно збільшені за наявності доброї волі двох країн і заохочення українського експорту в Казахстан, що забезпечить фінансову основу для різкого збільшення імпорту енергоносіїв.

Маючи великі запаси вуглеводневої сировини (до 10 млрд. тонн нафти і родовища газу, що вимірюються трильйонами кубометрів), Казахстан зацікавлений у розвитку українських нафтопроводів і газопроводі

в, морських портів для транспортування каспійської нафти на світовий ринок.

У двосторонньому економічному співробітництві між Україною і Казахстаном спостерігається тенденція до поступового переходу від торгових операцій до кооперування виробництв та інтеграції капіталу, створення спільних підприємств і компаній. Про це йшлося, зокрема, на черговому (шостому) засіданні казахстансько-української міждержавної комісії з економічного співробітництва, яке відбулося в травні 2005 року в Астані під час візиту В. Ющенка до Казахстану. Сторони обмінялися інформацією про реалізацію програми довгострокового економічного співробітництва між Казахстаном і Україною на 1999—2009 роки. Було вирішено розглянути перспективи розвитку проекту нафтопровідної системи Одеса—Броди—Плоцьк. Українська сторона висловила готовність сприяти в приєднанні Казахстану до угоди про співробітництво в реалізації проекту з інтеграції нафтопроводів «Дружба» та «Адрія».