Без мови і дзвони мовчазні

Щоб одержати насолоду від слова літерованого, можна написати до газети і побачити свого листа надрукованим. То буде подвійним особистим святом у День української писемності та мови. А можна згадати, як зобразив наукове звання «професор» один з кандидатів у президенти на минулих виборах, і відчути силу слова не мовленого, а писаного. Ще б хотілося, щоб вам найближчим часом пощастило розгледіти десь плакат з альбому «Українська мова — твого життя основа», де зір і слово зріднюються завдяки графічній поетиці метафор. Сьогодні в деяких школах, а завтра — в усіх відкриваються «Світлиці рідного слова», де вам діти гордо розкажуть про пам’ятки українського письменства. До обох цих конкретних справ причетна Міжнародна громадська організація «Конгрес захисту української мови». Наш кореспондент зустрівся з головою Конгресу Валентиною Стрілько.

— Валентино Василівно, вітаю вас зі святом. Здається, можна сказати — з вашим святом. Адже ви і засновник Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, і тривалий час голова Наглядової ради конкурсу з української мови імені Петра Яцика, а нині — голова Міжнародної громадської організації «Конгрес захисту української мови». За змістом у назвах простежується зрозуміла послідовність: навчання рідному слову, примноження знань і їх збереження та розвиток. Це справді так?

— Можу з цим частково погодитися. Бо наперед складеної програми життя у мене ніколи не було, як і в більшості звичайних людей. Але ще за шкільною партою мріяла стати вчителькою української мови та літератури. На філологічний факультет нашого Шевченківського університету вступила аж з четвертої спроби. Мабуть, сучасні абітурієнти не зрозуміють моєї впертості, враховуючи, що в ті роки обрана мною професія не вважалася престижною. Тоді українське вчителювання подавали як безперспективне, очікуючи на неминуче «народження радянської людини» — повного інтернаціоналіста. А кожен, хто говорив українською мовою, а тим більше навчав інших, був кандидатом у «буржуазні націоналісти».

— І те, й се, та ще багато іншого в нас є. Десь у побутовому спілкуванні, а серед засобів масової інформації у таких сферах, як бізнес, комп’ютеризація, навіть у спорті переважає російська мова. Ще зберігається негативна суспільна інертність, адже минуле соціальне та національне гноблення мало тяжкі наслідки. Триста років ординського уярмлення залишили в нашій мові безліч слідів. Стільки ж століть перебування у «возз’єднаному» стані з Росією збагатили російську мову настільки, що там уже не здатні розібратися, де українські слова, де тюркські, де полонізми й таке інше. У такій ситуації деякі російські шахраї від політики знаходять рятівний вихід: мовляв, української мови ніколи не існувало, її немає і не буде. Чи означає це, що ніколи не існувало й Російської імперії, влада якої за 300 років видала 479 законодавчих актів на заборону української мови?

Повірте, наші земляки з усього світу знайдуть в Україні свою правду, волю і слово ласкаве, як сподівався Кобзар. Знайдуть вони і українські видання, і співрозмовників до серця. Слід пишатися мовою, яку не задушили мулькі ярма, народом, який зберігає і розвиває материнську мову, старанно й майстерно записує золоті слова.

— Так, десята стаття нашої Конституції проголошує українську мову державною. Однак чи може хтось стверджувати, що цієї основоположної вимоги дотримуються хоча б ті, хто прямо зобов’язаний це робити?

— У наших державних службовців, у деяких народних депутатів є дивний спосіб пояснювати, щоб не виправдовуватися, чому не діє те чи інше конституційне положення. Наприклад, уряд нездатний забезпечити раніше обіцяний рівень соціального захисту чорнобильцям, військовослужбовцям, воїнам-афганцям. Тоді вони через Верховну Раду призупиняють дію якихось статей певного закону або створюють новий закон, що фіксує так звані реальний стан і можливості. При цьому такі любителі бігти попереду весілля з бубоном забувають свої передвиборні обіцянки зробити не гірше, а краще.

Облудні прийоми часто застосовуються і в гуманітарній політиці. Не вистачає коштів на українські підручники, комп’ютеризацію, книговидання, кіно, театри, то нехай так і ведеться, як склалося. Але ж такий жебрацький стан українській культурі не Бог послав. Були конкретні дії проти нації в минулому, є очевидна бездіяльність влади в новій історії незалежної України. Нині у Верховній Раді назбиралося зо 20 законопроектів стосовно мовної проблематики. Тільки три-чотири з них спрямовані на забезпечення функціонування у всіх сферах життєдіяльності державної мови. Стільки ж пропонують запровадити офіційну двомовність. Зрозуміло, другою державною має стати мова російська, бо так, бачите, в нас склалося, що вона «природно поширена» і «загальновживана». Більше десятка депутатських ініціатив нібито викликані піклуванням про мови національних меншин, а насправді присвячені тій-таки двомовності.

Оці дві численні групи «вболівальників» за «язик» хотілося б відіслати щонайменше до Парламентської бібліотеки, або ще далі — в Інтернет. Нехай почитають закон Російської Федерації про державну мову. Він починається без преамбули зі статті про те, що державною на всій території Федерації є мова російська. Дія цього положення поширюється на всі сфери суспільної діяльності, включаючи і громадську, за винятком національно-культурної в автономних республіках та округах. Зрозуміло, що ця вимога стосується й освітянської галузі. Та коли в українському Криму відкривається єдина формально українська гімназія, представники Росії в Парламентській асамблеї Ради Європи пропонують включити в порядок денний її засідань питання про утиски російської мови...

— Валентино Василівно, особисто й не один раз чув на різних концертах у нашій країні такий рефрен: там, де звучить російська мова, там і Росія.

— Зваблива приповідка, комусь і сподобається. Але я завершу свою думку. Якби в Україні був прийнятий і діяв закон про державну мову, тоді б поменшало охочих в офіційних колах сусідньої держави втручатися в наші внутрішні справи. «Конгрес захисту української мови» обговорює з депутатами наш проект майбутнього закону про державну мову. Він також може бути внесений у Верховну Раду, бо сподіваємося на підтримку Народної партії Володимира Литвина.

Стосовно популярної приповідки. Коли відсутні можливості в нових історичних умовах адміністративного тиску на Україну, бо поки що переговори про єдиний економічний простір з його наднаціональними органами не завершено, ефективною може бути культурна експансія. На такі заходи для численних російських патріотичних об’єднань з бюджету Федерації надаються значні кошти. Однак ми б вітали в Україні діяльність російських культурницьких осередків, якби вони дбали про чистоту російської мови, виполювали, як осот, суржик. Ще гуморист Павло Глазовий висміював того, хто через невігластво помилково вважав, «що він знає руський, наче Лев Толстой».

А нам вистачить роботи й задля оздоровлення та поширення української мови. Інколи боляче й соромно слухати урядовців, котрі упрівають, силкуючись перекласти з російської на державну мову свої виступи «для народу». Десять разів приліплять «так сказать», спіткнуться об зайві сполучники, ковтнуть закінчення — відірвуться від мікрофона та й переходять на «общепонятний».

— Мабуть, держслужбовці чекають допомоги від нової українізації, як за часів Кагановича. А що, існуюча «Державна програма розвитку й функціонування української мови на 2004—2010 роки» не сприяє вирішенню проблем?

— На мій погляд, справді є історична необхідність українізації в нових умовах. Коли в 1925 році розпочалася більшовицька ударна кампанія «коренізації», то вже через п’ятирічку її наслідки для української культури були вражаючими. 85% шкіл працювали як україномовні. Сьогодні в цій галузі ми зустрінемо такий самий показник. Інша справа, що тоді чекісти знищили або заслали на Соловки й Колиму найвідданіших патріотів, завершивши загравання з нацією. Нині репресії нікому не загрожують. Проте нема й сліду від правописної реформи після надуманих диспутів. Ми також не знайшли ніде курсів з української мови для тих, хто за державні кошти хоче вивчити українську. А це передбачено програмою.

Згадана програма, розрахована чи на шість років, чи на шістдесят, сприяє задекларованій меті так, як допомагає хворому термометр під пахвою: градуси — очевидні, але ліки все одно потрібні. Зверніть увагу, найвищі державні посадовці ніколи мимоволі не скажуть: «Моя Батьківщина!» Вони говорять так: «ця країна», «ця держава», інколи — «Україна». Це самосвідомість найманця, а не сина й доньки свого народу. Тому з ними й домовляється суспільство, наче з чужинцями: служіть за особливі привілеї, за величезну платню.

Взимку минулого року, відстоюючи право на свою Батьківщину на майданах по всій країні, люди проголосили: «Ми — український народ, який хоче в своїй хаті своєї правди й волі!» Оце й було переможним виявом національної ідеї, котру ніяк не здатні уздріти деякі партійці з політологами, бідкаючись, що та ідея в Україні «не спрацьовує». Народ знов кидають у передвиборну лихоманку, спекулюючи на федералізації, на «офіційній двомовності». Ми і в цій складній ситуації допомагатимемо кожному громадянинові зберегти національну гідність, дбати про рідне слово — мовлене й записане.

Вів розмову Віктор Тютюн.