Національний театр ім. Франко відкрив сезон резонансною прем’єрною «Наталкою Полтавкою». Про цю виставу написано вже чимало. Після прем’єри я подивилася його ще раз, щоб перевірити своє перше потрясіння.

Різного роду «ахи-охи» начебто і не до лиця серйозному рецензенту, якому треба навіть за позитивної оцінки зберігати дистанцію деякого прицільного критицизму. Але «ах», яке вирвалося в мене на єдиному видиху, що збіглося з таким само «ахом» усього залу, і нестримне захоплення протягом усієї вистави не дають мені можливості відсторонено слідувати усталеним канонам написання рецензій.

Франківці попали, як мовиться, в яблучко. Чутка, що рознеслася перед прем’єрою, про участь у постановці Олега Скрипки (у ролі Виборного), безумовно, підігріла цікавість публіки до майбутньої події. Щоправда, багато хто, як і я, були розчаровані тим, що Возного не буде грати Богдан Ступка: поки йшла репетиція, він хворів на запалення легень. А на моє запитання, чи не буде він у новому сезоні, Б. С. відповів: «Уже ні, нехай грають молоді, і в Панчука все виходить чудово!».

І правда, чудовим виявилося все. І я відчувала настільки рідкісне глядацьке щастя і від тексту Івана Котляревського, і від дивної музики Миколи Лисенка, арії якої з «Наталки...» знала з дитинства напам’ять. Ми жили поруч з оперним театром, і скількох Наталок я переслухала у виконанні кращих українських співачок!

Божевільна думка: переборюючи стійкі стереотипи, перенести оперний твір на драматичну сцену. Божевільна, але спокуслива. І буквально з кожною хвилиною феєричного дійства цілком зрозуміла недовіра зникала, і зовсім забулася під шалені «браво», що перейшли в загальне захоплене ревіння прем’єрної публіки. Публіка не відпускала артистів сорок хвилин після закінчення вистави! Я назвала б це виставою після вистави.

Побачивши в програмці прізвище московського режисера, я здивувалася: як нетутешній художник міг піймати тонкості справжнього українського твору Котляревського—Лисенко? Але потім зрозуміла: адже А. Ануров — колишній киянин, син чудових українських акторів В. Предаєвич і А. Анурова!

А тепер усе по черзі. Сприяло успіху, на мій погляд, скрупульозне відпрацювання усіх компонентів вистави. Перший вибух оплесків був відразу ж після відкриття завіси. Андрій Олександрович, вишуканий художник модерністського напряму, такий собі декадент Срібного століття, несподівано створив чарівний сільський лубок, але без підсолодженості. А філігранно відточені режисером мізансцени становлять єдину цілісність, актори (і першого, і другого складу) працюють майже бездоганно, «мова» їхніх пересувань по сцені заворожує. Звичайно ж, гра Олега Скрипки вносить деякий драйв у спектакль. Цікаво подивитися, як працює в цій же ролі актор Володимир Ніколаенко. У нього трошки менше драйву, але немає деяких акторських огріхів, що зустрічаються в Скрипки і, звичайно, прощаються публікою. Особливо хочеться сказати про музичне аранжування, що жодним чином не контрастує з основною музичною лінією Лисенко.

Олег Скрипка — музичний керівник вистави і автор адаптацій деяких знаменитих мелодій. Джазова обробка «плачів» Наталки і Петра дивно перегукується з народними «плачами», джерела яких ви знайдете ще в кобзарів і лірників. Аранжування доступно осучаснено і вносить деякий стеб, не спотворюючи першооснову, але прилучаючи глядача, особливо молодь, до українського класичного мелосу. А відношення О. Скрипки до роботи, за свідченням керівництва театру, вражало: два місяці він буквально не виходив з театру!

Щодо вокалу, то, зрозуміло, некоректно порівнювати з оперним виконанням, але актори справляються зі співом цілком пристойно, адже театр імені Франко славиться своєю «співучістю».

Але найголовніше — глядач. Він тут був чудовий, як і сам спектакль. На моїх очах публіка пережила дивні моменти — єднання мистецтвом, що і є, мабуть, одним із основних завдань театру. Як казав великий режисер Пітер Брук, чудова вистава, нехай і не надовго, єднає людей, і при цьому наче збувається «утопічна мрія про єдність».

Браво, франківці!