Битва за монополію на Леніна і Майдан

Учора, у 88-му річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, в центрі столиці одночасно мітингували прихильники лівих та правих партій. Комуністи, прогресивні соціалісти та члени «Братства» намагалися провести цей день з червоними прапорами та транспарантами. Ліві вимагали повернення «червоного дня календаря» до списку свят. Водночас Конгрес українських націоналістів, УНА-УНСО, ОУН, рух «За єдність» вимагали ліквідувати спогади про це свято і провели жалобні процесії. Міліція щосили намагалася не допустити зустрічі представників двох протилежних сил. Кореспонденти «Голосу України» побували в обох «таборах».

Зранку площу біля станції метро «Арсенальна» окупувало з півсотні прихильників «Братства», які, обгорнувши сірою тканиною автобус та назвавши його «Аврора», привітали зі святом та дали сигнал початку великої антипомаранчевої революції вистрілами петард і попростували на Майдан. У центрі столиці міцно тримав аудиторію Петро Симоненко. Колона пішла на «штурм» секретаріату Президента. Поруч із дідусем під червоним прапором крокували ватаги молодиків із зображеннями Че Гевари та хустинками на обличчях. Розпалені протидією міліції на підступах до адмінбудівлі, мітингуючі попротестували проти НАТО, Америки...

Після секретаріату колони прийшли й до Кабміну: на пагорбі перед будівлею вивісили плакат-попередження чиновникам. Щоб не доводити до гріха, пліч-о-пліч із колоною ішла міліція.

Їм можна, а нам — ні!

Учора біля пам’ятника Тарасу Шевченку кілька десятків прихильників руху «За єдність» та організації «Тризуб» провели реквієм за жертвами комуністичного режиму. Перше, що впадало у вічі: абсолютна більшість присутніх на панахиді — молодики. У той час, коли лідер руху Богдан Бойко закликав засудити «злодіїв комуністичного режиму» та зробити відповідні висновки з радянських часів, я підійшла до трьох парубків, котрі, як мені здалося, не дуже прислухалися до слів оратора. З’ясувалося, що Юра, Саша і Паша приїхали до Києва з Тернополя. До речі, більшість мітингувальників теж були некиївські.

— Що збираєтеся робити після закінчення панахиди? — запитую хлопців.

— Якщо керівництво скаже, то підемо до пам’ятника Леніну.

— Але ж там комуністи? Сутичка буде неминуча!

— Ну то й що! Їм можна Хрещатиком іти, а нам — ні!

— І що ви біля пам’ятника Леніну робитимете?

— Спілкуватимемося... — відповідає один із тернопільчан, показуючи мені чимось туго набиту внутрішню кишеню куртки...

Площу, де розташований пам’ятник Тарасу Шевченку, та пам’ятник Леніну, який стоїть навпроти Бессарабського ринку, розділяють лише кількасот метрів. Йдучи до Бессарабки, помічаю, що навколо — десятки автобусів з бійцями «Беркута». На підходах до Ілліча міліція встановила кордони...

Інша акція правих сил проходила на площі біля Михайлівського Золотоверхого собору. Там прихильники Конгресу українських націоналістів, всукраїнського об’єднання «Свобода», УНА-УНСО теж переконували в тому, що 7 листопада — не свято. Після завершення мітингу хтось крикнув, що на Майдані — комуністи. Цього виявилося достатньо для того, щоб націоналісти зібралися в колону і рушили в бік Майдану. Один з членів КУН, який брав участь у мітингу, на моє запитання — навіщо провокувати сутички, відповів точнісінько так само, як і тернопільчани, — чому їм можна, а нам ні. Щойно колона націоналістів спустилася на Майдан, їх оточили спецпідрозділи міліції.

Анна БОЙКО, Маргарита СОКОЛОВСЬКА.