Необхідність реформування в Україні судової системи та судочинства сьогодні обговорюють політики, юристи, економісти — всі, хто очікує на зміни в суспільстві, які забезпечили б належний захист їхніх прав і свобод.

Дорога правди і справедливості

Про назрілу потребу реформування судової системи в Україні свідчать і численні звернення громадян, що надходять до парламенту. В цих листах містяться не лише скарги на недоліки в роботі судів і суддів. В них висловлено також пропозиції стосовно вдосконалення існуючої судової системи. Водночас судді, які утримуються за рахунок платників податків, своєю діяльністю мають довести народу України, що суд — це дорога правди і справедливості, гарантованої державою для кожного, хто шукає захисту своїх прав і свобод.

З огляду на це стан правосуддя та судочинства в Україні є гостро актуальним для нашого суспільства. Питання визначення правових засад організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, побудови системи судів загальної юрисдикції, формування суддівського корпусу професійних суддів, встановлення загального порядку забезпечення діяльності судів є одним із нагальних завдань розвитку державності в Україні.

Процес реформування суддівської системи бачиться далеко не простим і досить тривалим. Він потребує неабиякої витримки та фінансових затрат.

Початком цього юридичного дійства стало прийняття в Україні в 2002 році Закону України «Про судоустрій України». Хоча задля справедливості слід визнати, що цей компромісний документ викликав різні, часто протилежні, коментарі в оцінках аналітиків та наукових експертів. Закон практично не закріпив в собі необхідних для суспільства реформаторських змін, оскільки зберіг чинну судову систему. Його автори спромоглися лише на перейменування окремих її ланок, внесли кілька косметичних поправок до повноважень судів та встановили контроль над формуванням суддівського корпусу з боку Президента України.

До досягнень слід віднести те, що новий закон намагався шляхом утворення Касаційного суду України, який мав перебрати на себе значну частину справ Верховного Суду України, вирішити проблеми надмірної завантаженості найвищого судового органу держави справами, що виникла у зв’язку із запровадженням нового порядку оскарження судових рішень. Проте цього не сталося. Сумніви стосовно легітимності нового Касаційного суду розвіяв своїм рішенням Конституційний Суд України, визнавши цю судову структуру як таку, що не відповідає конституційним положенням.

Позитивом згаданого законодавчого акта також було: утворення протягом трьох років системи спеціалізованих адміністративних судів, які могли б захистити нашого пересічного громадянина від свавілля влади, надання можливості здійснення правосуддя судом присяжних, урегулювання низки питань, які стосуються добору суддів, удосконалення порядку фінансування суддів загальної юрисдикції тощо.

Однак прийняття Закону України «Про судоустрій України» можна розглядати як вагомий, але не завершальний крок до утворення нової, доступної для населення судової системи.

Проблеми правосуддя

Подальша робота над удосконаленням законодавства про судоустрій бачиться в спрямуванні зусиль на усунення відмічених самим життям недоліків та фактів подвійного правового регулювання. А це потребує внесення змін до Закону України «Про судоустрій України», узгодження його положень із Законом України «Про статус суддів». Можливе вирішення питання доцільності врегулювання статусу суддів та питання судочинства в одному законі. На сьогодні така робота триває. До Верховної Ради України вже надійшов десяток законопроектів з рекомендаціями щодо реформування судової системи. Вони ретельно вивчаються в комітетах і на часі будуть розглянуті парламентом. В площині створеного єдиного проекту закону необхідно зважено підійти до проблеми в цілому, не переоцінивши фатальність окремих вад чинного закону про судоустрій. Практичний досвід засвідчує, що продовження існування відпрацьованої системи судоустрою, нехай навіть і з істотними недоліками, є безпечнішим для суспільства, ніж прийняття недосконалого закону. Останній може створити нові й, можливо, ще складніші для усунення негаразди в системі судоустрою. З поспіхом такі серйозні питання вирішуються не завжди продуктивно.

Отже, внесення змін до судоустрою неможливе без порівняння того, яких результатів реально досягнуто в минулому і яких результатів необхідно досягнути в перебігу судової реформи.

До того слід додати, що реформа не вичерпується прийняттям нових законів. Потрібно буде здійснити широкомасштабну роботу з необхідної трансформації наявних судових установ та створення нових ланок в судовій системі.

Станом на 2005 рік згідно з указами Президента України мережу судів загальної юрисдикції становлять: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.

Розробники законопроекту про внесення змін до основного документа про судоустрій із системи судів виключили Апеляційний суд, вважаючи, що його існування є невиправданим як з процесуальної, так і фінансової точок зору, а також Касаційний суд як такий, що не відповідає Конституції України.

Принагідно потрібно звернути увагу на запропоновану в проекті сучасну модель системи судів в Україні. Висловлюється позиція, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські, міськрайонні та окружні суди.

Місцевими спеціалізованими судами окремих юрисдикцій є господарські та адміністративні суди. У судах може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду окремих категорій справ. У системі судів загальної юрисдикції діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Верховний Суд України пропонував для задоволення максимальної потреби правосуддя створити ще й місцеві загальні окружні суди, запровадивши у їх складі судові палати у цивільних та кримінальних справах. У такому разі місцеві суди мали б дворівневу структуру і повинні були діяти як суди першої інстанції. Апеляційні ж суди, виходячи із самої назви, мали здійснювати функцію лише апеляційної інстанції. На жаль, незрозуміло з поданих пропозицій, яку роль при цьому відігравали б судові палати в місцевих окружних судах, якщо в наступних поправках найвищий судовий орган до компетенції цих судів відніс лише розгляд по першій інстанції кримінальних та цивільних справ. Однак ця ідея не знайшла підтримки в членів робочої групи, яка працювала над документом, і вона була відхилена.

Як підтверджує практика, особливою проблемою системи правосуддя є не тільки порядок утворення судів, а й обрання на адміністративні посади в судах.

Унаслідок прогалин у чинному законодавстві вирішення окремих питань стосовно судової влади узяв на себе Президент України. Закон наділив його такими повноваженнями, які не передбачені Конституцією, а отже, виходячи з п. 31 частини першої ст. 106 Основного Закону України, суперечать йому. Зміни, які пропонуються до чинного закону про судоустрій, дещо звужують повноваження глави держави, залишаючи за ним лише утворення і ліквідацію судів та визначення в них кількісного складу суддів. Проте дві останні позиції не можуть бути враховані в законі, оскільки вони не відповідають конституційним положенням.

Водночас, варто сказати, що в пропонованих змінах, як позитив, є спроба відійти від жорсткої прив’язки територіальної юрисдикції судів до адміністративно-територіального устрою. Хоча під час формування мережі та кількісного складу суддів місцевих судів варто було б враховувати ще й кількість населення, що припадає на одного суддю.

Істина — у дискусії

Більшість наукових експертів та представників судової влади не поділяють закладеної в проекті думки стосовно призначення та звільнення голів суду, їх заступників Головою Верховного Суду України. Прихильники такого порядку побоюються, що голови судів та їх заступники можуть потрапити в процесуальну залежність від Голови Верховного Суду, який фактично очолює касаційний суд, де перевіряються на законність ухвалені ними рішення. А тому вони вважають, що голови і заступники голів місцевих та апеляційних судів повинні обиратися відповідною радою суддів.

На противагу цьому є пропозиція вищого органу суддівського самоврядування залишити за Головою Верховного Суду України право на призначення та звільнення голів і заступників голів суду, але вже за поданням Ради суддів України.

Поряд із цим у проекті необґрунтовано розширено повноваження голів місцевих та апеляційних судів, які вправі вимагати від суддів під час розгляду ними конкретної справи дотримання єдності судочинства і застосування законодавства. Такий підхід є спірним, оскільки надає додаткових важелів втручання зазначених посадових осіб в процесуальну діяльність суддів, що не відповідає вимогам ст.126 Конституції України, в якій закладено гарантійні принципи їхньої незалежності та недоторканності.

Даний законопроект пропонує також утворити при Вищій раді юстиції дисциплінарну комісію, судову інспекцію та чітку систему кваліфікаційних комісій суддів, наділивши їх конкретними повноваженнями. Якщо необхідність врегулювання питань атестації та дисциплінарної відповідальності суддів усіх ланок не викликає сумніву, то утворення неконституційної структури (судової інспекції) матиме наслідком її неправомірне втручання в діяльність Вищої ради юстиції та в здійснення правосуддя.

Найпомітнішою пропозицією до закону про судоустрій стало бажання змінити правовий статус Державної судової адміністрації.

Представники судової влади, нарікаючи на те, що згаданий орган виконавчої влади незадовільно справляється із забезпеченням діяльності судів, намагаються зробити з нього структурний підрозділ Верховного Суду України. Справді, питання обрання того чи іншого варіанта організаційного та матеріального обслуговування суддів є складним і залежить від рівня поваги суспільства до судової незалежності. Однак, хто зараз може дати відповідь на запитання, чи зміниться щось від того, що функції забезпечення судів передаються від одного органу до іншого? Можливо, сьогодні за краще не відмежовувати виконавчу владу від судової системи, а максимально її уніфікувати. Суди мають здійснювати правосуддя і не повинні перейматися проблемами, пов’язаними з організацією забезпечення судового процесу. Цей обсяг роботи може взяти на себе спеціалізований орган виконавчої влади, звільнивши голів судів від виконання адміністративно-господарських функцій. Таким органом може стати Державна судова адміністрація. Вона є неполітичним органом, а тому не має будь-якого інтересу у впливі на суддів під час вирішення ними судових справ.

Новелою правових перетворень є намагання окремих процесуалістів запровадити в Україні єдність судової практики. Суть цього прецеденту полягає в тому, що Верховний Суд України на підставі аналізу судової практики прийматиме рішення у формі загальнообов’язкової постанови стосовно єдиного порядку здійснення судочинства і застосування законодавства. Згадана вище постанова в обов’язковому порядку підлягатиме застосуванню всіма судами загальної юрисдикції при вирішенні ними конкретної справи. А якщо суд або суддя відступить від процедури дотримання вимог єдиного порядку і обов’язковості рішень Верховного Суду, ухвалені ними судові рішення чинності не набувають і скасовуються президіями апеляційних та касаційних судів на підставі подань голів чи їх заступників відповідних судів — голів судових палат, а також апеляційним чи касаційним судом.

Як і будь-який компромісний документ, ця пропозиція викликала різні коментарі. За однією з крайніх точок зору, запропонована норма — це введення нового права для суддів, що призведе до стороннього впливу на них та обмеження самостійності прийняття рішень.

З протилежної точки зору, запровадження однакового застосування законів стане основним кроком у реформуванні судової системи і встановить дійсно демократичне правосуддя.

Очевидно, щоб запобігти крайніх суджень, така ситуація, як і всі запропоновані до чинного закону про судоустрій зміни, мають стати предметом подальшої законотворчої роботи.

Олександр ПЕКЛУШЕНКО, народний депутат.