Обігріти покинутого, приголубити колючого і розворушити байдужого — для деяких людей це щоденна робота. Офіційно їх називають
«соціальний працівник». Напередодні професійного свята, аби поділитися радощами і болем, вони запросили на 5-річчя «Медико-оздоровчого соціально-реабілітаційного центру для неповнолітніх міста Києва», що на 23-му кілометрі Броварського шосе. Чому саме сюди? Бо в Україні він перший. І, на жаль, не єдиний. Чому на жаль? Бо зростання кількості таких закладів свідчить про зростання соціальних негараздів. І маленькі громадяни відчувають це гостріше за дорослих.Медико-оздоровчий соціально-реабілітаційний центр — це, власне, чотириповерховий корпус та дитячі майданчики у сосновому лісі на узбіччі траси. Дітям тут надається медична й психологічна допомога, є школа і гуртки за інтересами. А ще кожна дитина отримує тепло, якого їй так бракує. В одну зміну, яка триває три місяці, тут отаборяються 100 дітлахів. Деякі, кому пощастить, приїздять ще. Вони здебільшого з притулків або неблагополучних сімей. Про таких кажуть: потрапили у кризову ситуацію. Але, буває, що дитина обігріта, а в сім’ї бракує грошей. Розказують зворушливу історію, як бабуся пішки прийшла провідувати онука і принесла гостинець: цілу торбу пиріжків. Домашніх. На всіх.
Навчити дитину жити в колективі — справа психолога. Головна проблема — самоствердження. Якщо малеча швидше розкриває свої жахи через малюнки, то вивести на відвертість підлітка складніше. Хоча нині вони загартованіші і витриваліші до проблем, але все-таки звертаються по допомогу зорієнтуватися у житті і виборі професії. Працюють психологи і з сім’ями, бо зазвичай причина негараздів саме тут.
За три місяці діти змінюються. Колись замкнені і некеровані, вони залишають центр зі сльозами. І найвища оцінка праці персоналу, коли дитина повертається у школу і сім’ю, а сюди пише теплі листи.
