Не питай, по кому подзвін, або «Немасштабна» подія у райцентрі як частина світової проблеми

За дорученням Уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової в одному з райцентрів Полтавської області (справжні прізвища та адреси не наводимо з етичних міркувань), на судовому засіданні за позовом колишнього наркомана Олексія В. до головного редактора районної газети Валерії К. була присутня співробітниця прес-служби Омбудсмена, журналістка Елла Давиденко.

Не засуджувати, а співчувати

Подія і справді безпрецедентна: колишній водій редакційної машини зажадав від головного редактора газети відшкодування завданої йому моральної шкоди у зв’язку зі своїм, на його глибоке переконання, безпідставним звільненням з роботи.

Головний редактор видала наказ про звільнення, дізнавшися, що Олексій В. — колишній наркоман і захворів на СНІД саме через згубну пристрасть до наркотиків, котру місцеві журналісти не раз викривали на газетних сторінках. Щоправда, причина звільнення у наказі була інша: «погана робота» водія. Довести це твердження фактами керівниця не змогла. А він довів, що звільнення пов’язане саме з його захворюванням. І тепер за рішенням суду редактор мала відшкодувати колишньому підлеглому певну грошову суму за приниження його честі, людської гідності та ділової репутації. Адже звільнення не лише позбавило його можливості заробляти гроші на утримання родини, де підростало двоє діточок, а ще й сприяло забороненому законом поширенню відомостей про його хворобу.

Привид чи реальність?

Поширення епідемії СНІДу в Україні змусило Уповноважену з прав людини Ніну Карпачову підняти цю тему ще в першій щорічній доповіді, у якій вона порушила питання боротьби з «чумою XX століття», яка вже масово вражає людей у третьому тисячолітті.

Сьогодні абсолютна більшість хворих на СНІД — наркомани. Та в тому-то й річ, що побоюванням, презирством чи відвертими спробами відмежуватися від цієї частини співвітчизників ми не зупинимо самої небезпеки. Просто відмахнутися від неї не вийде. Згадаймо пророчі слова, котрі письменник Хемінгуей взяв за епіграф до свого роману «По кому подзвін»: «Людина не острів, а частина континенту. І коли зникає острів, меншає весь континент. Тому ніколи не прагни дізнатися, по кому подзвін. Він і по тобі...»

Словосполучення «колишній наркоман» поки що, на жаль, доводиться вживати не дуже часто. До речі, Олексій В. своє повернення до нормального людського життя так і називає — дивом. Адже звільнився він від своєї багатолітньої, непереможної, як тоді здавалося, залежності тільки після того, як почав відвідувати зібрання віруючих, що називають себе Церквою Ісуса Христа.

Тут не місце вдаватися до суперечок, чи канонічна його віра, чи «правильна» їхня Церква. Важливо те, що ім’я Боже врятувало його від загибелі, віра подарувала каяття, а молитва дала сили відмовитися назавжди від «бісівського зілля». На жаль, далеко не всіх наркозалежних відвідала і врятувала Небесна Благодать. От і маємо небезпечний розподіл: врятовані живуть під захистом Небес, а ті, хто продає за «кайф» душу, служать зовсім іншим, чорним «божествам»...

Гадаю, далеко не всі наші співвітчизники усвідомлюють справжній масштаб загрози СНІДу — хвороби, що давно підкорила собі Африку, Латинську Америку, дісталася Європи і тепер підбирається до пострадянських країн, вже не відгороджених «залізною завісою» ані від добрих, ані від поганих наслідків світової цивілізації.

В Україні офіційно зафіксовано один відсоток наших співвітчизників, хворих на СНІД. Це дуже промовиста цифра, хоча насправді небезпека набагато більша, якщо до групи ризику додати й тих, хто про свою хворобу поки що мовчить.

Біду, яка спіткала Землю, віруючі трактують як покарання і водночас — попередження Господнє. Та не варто перетворювати це попередження на відразу й ненависть до «грішників». Бо така наша реакція призведе до ще більшого протистояння.

Спроби відокремити «нас» від «них» уже були. Коли вірус СНІДу щойно почав своє нашестя на землян, лунали пропозиції рятуватися від цієї нечисті цілковитою ізоляцією здорових від хворих, створенням для них та їхніх дітей «спецшкіл», «спецлікарень», навіть «спецвулиць».

Потім схаменулися. Збагнули, що завтра в резервації для «них» може потрапити хтось із «наших», і тоді ми зрозуміємо, як це жорстоко і як безглуздо.

Добре що держава нарешті почала повертатися обличчям до цієї вкрай серйозної проблеми. У Верховній Раді створено Спеціальну тимчасову комісію з проблем ВІЛ-СНІДу, туберкульозу та наркоманії.

Проблема захисту людей, хворих на СНІД, непокоїть Уповноважену з прав людини Ніну Карпачову. І тому вона підготувала спеціальну доповідь про дотримання прав хворих на ВІЛ/СНІД.

І так непроста ситуація сьогодні ускладнюється тим, що носії СНІДу, саме внаслідок негативного ставлення до них, намагаються приховати хворобу, мимоволі збільшуючи небезпеку для всіх довколишніх. Суспільство, не тільки заради милосердя, а ще й з огляду на власну небезпеку, мусить змінити своє ставлення до факту існування поки що невиліковної хвороби. Хоч би як хотілося нам безтурботного, безпроблемного життя, мусимо все сприймати в реальності. А вона, реальність, потребує навчитися жити в епоху СНІДу. Іншого вже не дано.

Не бійся, «Мережа» з тобою...

Історію колишнього наркомана Олексія В., який уже давно не «колеться», хоч і залишається хворим на СНІД, мені розповіла його адвокат Тетяна Анатоліївна Бордуніс. Це прізвище справжнє, і структуру, котру вона представляє, я називаю повністю: Всеукраїнська мережа людей, що живуть зі СНІДом. Гадаю, діяльність цієї благодійної організації на чолі з головою Координаційної ради Володимиром Жовтяком заслуговує на окрему розповідь. Якщо коротко, то об’єднання у «Всеукраїнську мережу» стало першою спробою запобігти відчаю і самотності хворих, котрі до цього почувалися справжніми ізгоями, нікому не потрібними «відщепенцями». Тепер вони — спільнота, де товариші по нещастю підтримують одне одного, єднаючись лікоть до ліктя, щоб, як у тій незабутній пісні Булата Окуджави, «не пропасть поодиночке».

У справі Олексія В., котрого захищала «Мережа», як у краплині води, відбилося ставлення суспільства до хворих на СНІД співвітчизників, висвітливши одну окремо взяту історію як частину проблеми світового масштабу.

...Рідні дід з бабусею вигнали з дому просто на вулицю 17-річну сирітку — онуку, коли дізналися, що та вживає наркотики. І дівчинка опинилася наодинці зі своєю самотністю, зі своїми питаннями до дорослих і до життя, від якого намагалася втекти до «кайфу», що хоч на мить ставав сурогатом незвіданого щастя.

...Дружина хворого на тромбофлебіт чоловіка повідомила, що його вже почали готувати до термінової операції. Втім, дізнавшися, що пацієнт ВІЛ-інфікований, хірурги відмовилися оперувати хворого, доводячи його рідним, нібито «потреби в операції немає».

Бува, і «швидка допомога» відмовляється рятувати таких хворих, добре усвідомлюючи, що порушує закон, котрим передбачається кримінальна відповідальність за «ненадання медичної допомоги» тим, хто її потребує.

Навіть до працівників уже згаданої «Мережі» —медиків, психологів, юристів — починають ставитися з холодною обережністю, як тільки дізнаються, кого вони представляють, з ким працюють. Коли, наприклад, новостворена структура намагалася орендувати кілька кімнат у новому «елітному» будинку, який заселили відомі актори і впливові чиновники, мешканці писали обурені заяви, збирали підписи під колективними вимогами позбавити їх від сусідства з «наркоманами». А коли це не допомогло, просто відключили ліфт. І бідній «наркоманці» Тетяні Анатоліївні разом з іншими її колегами, які насправді ніколи в житті не вживали наркотиків і борються за те, щоб їх не вживав ніхто, довелося по кілька разів на день ходити пішки на 19-й поверх... Зрештою, «слуги народу» перемогли, і «Мережі» довелося шукати інший притулок. Тепер вони розмістилися на Подолі, на Межигірській, 24-Б, біля метро «Контрактова площа» і продовжують свою нелегку, але благородну діяльність, допомагаючи хворим людям залишатися рівними серед рівних, бути корисними суспільству.

Підзахисного Тетяни Анатоліївни Олексія В. «всього лише» звільнили з роботи. На її переконання, звільнили з порушенням закону, який забороняє без вагомої причини позбавляти права на працю чи лікування хворих на СНІД та поширювати відомості про їхню хворобу. А розголос про це звільнення швидко розійшовся по всьому їхньому райцентру.

Ще б пак, адже пані редакторка особисто привозила Олексія до лабораторії, де, на її вимогу, йому зробили аналіз крові. Це, звичайно, підтвердило наявність хвороби. Опісля відповідальна за свій колектив керівниця, кажуть, не раз консультувалася з фахівцями, цікавлячись, чи становить така людина загрозу для всіх, з ким їй доводиться спілкуватися по роботі? Фахівці твердо відповідали: ні, це не передається через рукостискання чи дихання. І все одно, «рятуючи колектив», вона «заплямованого» водія звільнила.

Олексій В. звертався до різних інстанцій у пошуках правди. Та навіть після того, як прокуратура визнала звільнення водія незаконним, фактично до роботи його вже не допускали і зарплату не платили. Він розповів, як чотири місяці щодня приходив до редакції вранці і до вечора сидів біля входу на лавочці, марно сподіваючись, що над ним змилуються. А дочекався лише повторного звільнення, цього року — «за скороченням штатів». Лише з допомогою «Мережі» було відновлено його право повернутися на роботу. Суд ухвалив рішення і про відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди.

По кому ж подзвін?

Що ж, і справді, низький уклін Богові та «Всеукраїнській мережі», котра за сприяння щедрих благодійників допомагає своїм підопічним не лише словом співчуття, а й дефіцитними і недешевими ліками, допомогою у працевлаштуванні або захистом їхніх прав на суді...

Елла ДАВИДЕНКО, журналістка.