Ця несподівана зустріч сталася серед білого дня у самому центрі Києва. Зовні він був схожий на бомжа. Давно не голений і, мабуть, не вмитий, у ветхому одязі, з брудними руками. У правиці тримав довжелезну іржаву трубу.

— Слухай, скажи, де тут приймальний пункт металобрухту? — запитує настійливо й вимогливо.

Уважніше вдивляюся в його обличчя. Читаю на ньому невластиву для бомжів стурбованість і заклопотаність.

— Далекувато звідси, — кажу обережно й починаю пояснювати, як проїхати тролейбусом, бо хто ж його пустить з таким багажем у маршрутку?

Моє пояснення вочевидь не сподобалося, і він сердито жбурнув залізяку на тротуар. Вимагає пригадати ближчу приймалку.

Розговорилися. Донедавна мій співрозмовник працював прохідником на одній із шахт відомого в усьому світі міста Стаханова, що в Луганській області. Бомжує у столиці недавно. Приїхав сюди за намовою колег, яких, каже, тут щонайменше сотні. Не менше їх, додає, торгує чи заробляє іншим чином за кордоном, зокрема в Росії.

— Що ж змусило вас залишити своє уславлене місто? — цікавлюся.

— Що-що? — роздратовано кидає він. — Те, що шахти позакривали, а працювати більше немає де. Ось і шукаємо на прожиття хто де і як. Про яку славу ти кажеш? Злидарює і голодує нині наш Стаханов.

Тепер виразно помічаю: справді, це не бомж. Це його вимушений спосіб життя.

Дружина його залишилася в рідному місті. Ще має роботу в лікарні. Невдовзі він немовби схаменувся, обірвав розмову:

— То де, кажеш, той клятий пункт? — перепитує вже сердито. — Треба йти, а то оце втратив час на балачку з тобою.

Ще сильними руками вхопив ту важченну трубу й легко поніс її у напрямку, який я порадив.

— Хай щастить тобі, прохіднику, — кидаю співчутливо.

А що я ще міг і можу зробити чи хоча б сказати йому і його «побратимам»? Хіба що цією публікацією звернути увагу влади на цей факт і таке явище нашого буття.