У будинку, що на вулиці Жилянській (тоді ще — Жаданівського) переслуховував я в поета Леоніда Тендюка платівки із записами неперевершеного Людвіга ван Бетховена. Крізь хвилі симфонічного оркестру долинали до мене тремтливі українські мелодії... Може, це все мені тільки приманджурилося, а чи справді було наяву? Та не встиг я висловити свій здогад приятелеві, як він «програв» кілька сонат із відчутними перегуками запальної коломийки, вогнистого «Козачка» й задьористо-відчайдушної пісні — «Одна гора високая».

І, нарешті, старовинна, досі одна з найпопулярніших у українців пісня — «Їхав козак за Дунай». Її приписували собі німці, поляки, чехи, болгари, угорці, а також австрійці, англійці, французи, американці, навіть австралійці.

Звідтоді мене й заполонила таємниця бетховенського шедевру «російського походження», як часто зазначали упорядники старовинних пісенників. Та вже в розвідці «Великороси й малороси» Йоганна Георга Коля (1808—1878), видрукуваній у празькому часописі «Ost und West» (1840, №№ 5—29), автор, який перед тим гостював ціле літо в кочубеївській Диканьці, вказує і прізвище справжнього піснетворця. «Мені, — ділиться мандрівник, — розповідали про козака Климовського, який написав малоросійську поезію, що її ми (німці) співаємо під назвою «Шьоне Мінка, іх мус шайден» (Люба Мінко, я мушу розлучатись), але в нього інші слова».

Довелося перегорнути гори літератури, щоб познайомитись із легендарною постаттю поета Семена Климовського.

Він народився, як твердять дослідники, приблизно між 1690—1700 роками. Отже, під час Прутського походу російських військ проти турків на чолі з Петром І, про що, очевидно, йдеться у пісні, поету сповнилось щось до двадцяти. Академік Дмитро Багалій, вивчаючи заселення міста Харкова, знайшов вірогідне місце садиби цього мешканця.

Потім я довідався в Бібліотеці Академії наук СРСР, що у сховах збереглися рукописні трактати Семена Климовського — «О правосудії начальствующих, правді і бодрості їх» та «О смиренії височайших», подаровані поетом 1724 року особисто цареві. Це, за словами Сергія Єфремова, було не славослів’я, а «блудні компліменти». Автор проголошував справедливість законом існування, а правду вважав джерелом життя і «вождем розуму». Він же натякав самому монархові, що царська особа поставлена богом, а вище від бога — тільки правда і справедливість. Без них держава «підгниває і занепадає».

Семен Климовський став попередником українського мандрованого філософа й поета Григорія Сковороди. Та найбільшої світової слави зажила його пісня «Їхав козак за Дунай».

Це — розмова двох залюблених сердець, дівчини й козака; вона прощається з «миленьким»» плачучи й ламаючи білі руки, адже похід закінчиться «через три года». 1 парубок на коні переконує свою кохану в непохитній вірності:

«Тебе ж мила, не забуду,

Коли жив на світі буду,

Коли ж умру на війні,

Поплач обо мні!..»

Уперше український першовзір був надрукований Іваном Прачем у Санкт-Петербурзі ще за життя автора. Із народних уст мелодію почув і невдовзі видав німецький гітарист І. Генглез. А вже в наступному столітті, 1808 року, цю пісню в Баден-Бадені заспівала прислуга російських дворян, і твір так захопив німецького поета Христофора Августа Тідге (1752—1841) та швейцарського економіста Жана Шарля Леонара Сісмонді (1773—1842), що вони навперейми заходилися перекладати його — кожен своєю мовою і на свій лад. Щоправда, після видання тексту з нотами «Der Kozak und seіn Madchen» про німецьких закоханих Оліса й Мінку цю пісню підхопила вся Німеччина, а за нею і Європа. Звідти, певне, запозичив для себе мелодію й великий Бетховен. А може, вона заворожила його душу після виконання хору російського посла у Відні, сина останнього українського гетьмана Андрія Розумовського, з яким композитор заприязнився і присвятив своєму другові три квартети (опус 59). Тема ж пісні «Їхав козак за Дунай» звучить у мелодії для сопрано й супроводу та у варіаціях для фортепіано і флейти.

З німецької музичної подачі той український спів заволодів цілим світом. А ми, українці, не була б ця пісня відгомоном нашої душі, почуттєво зміліли б, не зблизилися б так з іншими народами, як це сталось у нас завдяки шедеврові Семена Климовського.

1959 року Український народний хор під орудою Григорія Верьовки виступав у Боннській міській залі імені Людвіга ван Бетховена, й саме ця перлина в обробці геніального німецького маестро прозвучала зі сцени. Публіка шаленіла. Звідусюди летіли квіти. Виконавці кілька разів співали «на біс», бо твір, що став народною піснею двох народів, торкнувся найпотаємніших струн серця, що підвладно лише наймогутнішій силі таланту.

Ведучий рубрики Микола ШУДРЯ.