У невеликому селі Стасівщина є трохи незвичне для населених пунктів Чернігівщини поселення, яке за своїм укладом нагадує жіночий монастир. Дізнався про нього випадково у Прилуках. Цікавість згодом і привела до віддаленого від райцентру сільця.

Місцеві жителі називають поселенців, які придбали одну з найкращих садиб у Стасівщині, «монашками». Люди прихильно поставились до прибульців: адже нові поселенці вірять у Бога, допомагають стареньким, приносять у село хліб, інші продукти. Останнє дуже важливо, бо магазин — у сусідньому селі. А в Стасівщині здебільшого доживають віку пенсіонери, вдови.

Мені показали дорогу до «монашок», і незабаром я стукав у хвірточку їхнього поселення. На подвір’ї поралася молода жінка років 30. Коли дізналася, що я кореспондент, одразу відмовилася спілкуватися:

— Я сьогодні одна на господарстві і не маю права з вами говорити.

— Чому?

— Бо я не головна тут.

— А де ж усі?

— Сестри поїхали на захід у Прилуках. Там побачите і старшу серед нас. Якщо вона з вами забажає говорити, то все від неї почуєте.

Розпитавши, куди поїхали сестри, я повернувся назад до Прилук. У диско-клубі «Європа» о 18-й годині розпочалася акція, спрямована проти наркоманії, алкогольної, тютюнової залежності. Виявляється, сестри із Стасівщини — активні учасники заходу. Вони виходили на сцену і щиросердно сповідалися перед алко-, наркозалежними, їхніми матерями. Деякі розповіді були моторошними. Навіть не вірилось, що в чарівних, гарно вдягнених дівчат такі сумні історії їхнього недавнього падіння.

Олександра, 24 роки:

— Я з 14 років вживала спиртне. Спочатку мама пригостила пивом. Потім вживала алкоголь з друзями. Вони палили цигарки, і я, щоб не відстати, стала насолоджуватися димом. У 16 років вийшла заміж. Чоловік теж випивав, бився. Так я втратила дитинку. Поїхала до Полтави. У бригаді, де працювала, всі випивали. Я опускалася нижче і нижче. Почала курити травку. Бувало, лежала обірвана і брудна попід підворіттями. Мене вимолила мама. Це вона дізналася, що у Прилуцькому районі є центр реабілітації наркозалежних. Тепер я у ньому. Я знайшла тут любов, розуміння. Я по-справжньому пізнала Бога.

Невдовзі спілкуюся з керівником реабілітаційного жіночого центру «Спасіння» Світланою Пономаренко.

— Ви теж були наркозалежною?

— Сімнадцять років.

— А скільки ж вам?

— Тридцять три. Я в 29 років уже практично не виходила з дому. І ось мене відвідав пастор Володимир, який молився за мене. Він мене не переконав, що наркотики — це погано, але я повірила, що вихід є — це Бог.

— Отже, ви створили щось на зразок монастиря?

— Ні, це не монастир. Ми ведемо нормальний спосіб життя. Адже монашки не виходять заміж.

— Але ж і ви не зустрічаєтесь з чоловіками.

— У реабілітаційному центрі відбувається реабілітація душі. Але це не означає, що ми не маємо права закохатися. Будь ласка. У нас не тюрма. Людина може в будь-який час покинути центр.

— Чому обрали це село?

— Бо воно віддалене від міської суєти. Міські наркомани, алкоголіки практично ніколи не працювали. А тут о 7-й ранку підйом, молитва і трудотерапія. Після обіду читаємо Біблію. Разом вчимося, як правильно створити сім’ю, що робити, якщо хтось тебе образив... Це все, повірте, сприяє відродженню занапащених душ.

— Телевізор дивитеся?

— Він у нас є. Але переглядаємо, як правило, лише новини. Розум сестер і так дуже засмічений брудом. Тож дивимося здебільшого лише фільми християнської тематики.

— Багато землі обробляєте?

— Сімдесят соток. На десять сестер — цілком достатньо.

— Наркозалежні — важкі у спілкуванні люди. Як ви з ними знаходите спільну мову?

— Я їх люблю і терплю. Мені допомагає їх розуміти те, що була теж такою.

— Вони матюкаються?

— У перші два тижні. Потім розуміють, що це погано.

— Що далі, після «монастиря»? Знову ті ж старі друзі, оточення?

— В жодному разі! Ми не залишаємо сестер сам на сам з проблемами. Наші дівчата будуть працювати як місіонери. Дехто піде вчитися в біблійну школу. У наших планах — відкриття таких центрів у всіх районах Чернігівщини.

— Невже так багато наркозалежних в області?

— Тільки у Прилуках щонайменше 3000. Тож роботи нам вистачатиме...

Від пастора Володимира, який, до речі, теж кілька років тому покинув наркотики, дізнаюся про діяльність ще одного подібного центру в Куликівському районі. У ньому — 30 братів. Опікується реабілітацією наркозалежних церква «Спасіння», котру створили на Чернігівщині люди, які завдяки Богу змогли позбавитися поганих звичок.

Колишній негативний досвід місіонерів допомагає їм знайти підхід до заблудлих душ і реально допомогти дівчатам та хлопцям позбутися страшної залежності.

...А Роза Гара вже начебто покохала. Каже, що в неї вже щось намічається з хлопцем, якого вона «виховувала» і який пішов її шляхом.

Прилуцький район

Чернігівської області.