Не залиште нас у біді

До Ярославки мене привів лист, підписаний не одним десятком чоловік, в якому селяни просили допомогти зберегти відділення «Ощадбанку». Війна за нього із керівництвом Летичівської філії «Ощадбанку» йшла вже не один місяць. У сільраді зберегли цілий стос відповідей, які надходили на прохальні листи ярославчан. В одних ішлося про те, що ощадкаса розташована в аварійному приміщенні, тому там не можна працювати. В інших — що в селі мало хто користується її послугами, а про вклади навіть мови немає. Нарешті повідомили, що каса нерентабельна, й утримувати її собі у збиток банк не буде.

Напевно, можна було б зрозуміти банкірів, якби справді йшлося про фінансову безпеку їх установи. Але ж оплата ярославського касира не дотягувала і до півтори сотні гривень на місяць, так що коментарі, як кажуть, зайві. Зате обслуговував він пенсіонерів із двох сіл та ще й учителів. Про них — окрема розмова. Школа, пошта й сільрада — от і всі місцеві установи. Поки в них жевріє життя — ще тримається село. Колись, розповідають, ярославська школа гриміла на всю округу. Уявіть собі, її подвір’ям між корпусами навіть курсувала своя залізниця! Макет виготовили учителі разом із учнями. У школі на півтисячі учнів були свій струнний оркестр, хор, технічний гурток. А поруч — котельня, дитячий садок...

Тепер нічого цього немає. Цьогоріч (такого не було ніколи) у селі до першого класу не пішла жодна дитина. В решті класів — сорок чотири учні й десять учителів. Навіть клас-комплект тут сформувати важко, тому чотири третьокласники ходять до своєї учительки на індивідуальне навчання. Діти від цього не дуже страждають, натомість учитель, незважаючи на те, що проводить, як і годиться, всі уроки, отримує значно меншу платню. Якщо врахувати, що при цьому учитель не має доплати за перевірку зошитів і не отримує за класне керівництво, зарплата виходить у буквальному розумінні слова копійчана.

Та й ту тепер у себе в селі не отримаєш, треба діставатися за десять кілометрів до Меджибожа. Автобус туди ходить раз на тиждень. Графіки його курсування й надходження коштів до меджибізької каси не збігаються. Одне слово, додалась учителям ще одна проблема.

А їх і так вдосталь. Ми розмовляємо з Оленою Василівною, котра паралельно вчить друго- й четвертокласників. Що з того, що свого часу залишилась у рідному селі, здобула педагогічну освіту. Кого учитиме, якщо немає жодних перспектив ні у школи, ні в села? Своїми і без того «бідними» годинами ділиться із колегою, бо тій треба рік-другий дотягнути до пенсії. Куди її відправиш зі школи, якій віддала все життя?

Тетяна Бондар ще вчиться. Спостерігаючи за колегами, уже й не знає, чи вірний шлях обрала в житті. Свого часу здобула диплом бакалавра у Хмельницькому університеті й пішла вчителювати до Ярославки. Аж раптом хтось у райвідділі освіти спохопився, що представлений диплом про базову вищу освіту начебто не такий, і тепер вираховують із зарплати доплату за чотири попередні роки. Виходить до шістдесяти гривень на місяць, ледь не п’ята частина заробітку. Вчителька кинулася в область: чи правильно забирають гроші? І почула тільки якусь розмиту відповідь: та то у вас в районі бухгалтерія страхується.

Нічого собі страховка. Виходить, що хтось страхується від отих молодих жінок, що на свій страх і ризик, забувши про кар’єрні амбіції, можливості доброго заробітку й навіть усяку перспективу для себе і своїх родин, не шукали учительського місця в якомусь комфортному містечку, а відправились ось у таку Ярославку. Та хіба не подякувати і не застрахувати потрібно їх самих? Адже Тетяна здобуває ще й другу вищу освіту в педінституті, перейшла на п’ятий курс. Навчання тепер коштує недешево, а хто може їй гарантувати, що завтра в рідному селі знадобляться її знання й освіта?

Якщо не підтримати таких людей сьогодні, завтра вже точно нікого не залишиться у подібних ярославках. Вони і тепер виживають хіба що на власному ентузіазмі. Ярославка давно забула про вдячну працю на спільному полі. Хоч сяке-таке господарство тут ще збереглось, але не воно годує людей. Селяни в один голос твердять: усі заробітки — дякуючи коровам. У кожного у дворі обов’язково дві—три такі годувальниці. Хто молодший і дужчий — і п’ять тримає. На гроші за здане молоко живуть цілі родини, навчають дітей. А потім усіляко стягуються, щоб відправити їх у місто і щоб вони залишилися там назавжди. Який сенс повертатися назад? Ті з молодих, хто залишився, обріс хатою і двором, тепер тільки шкодують.

У боротьбі за виживання Ярославка програє бій за боєм. Спочатку програли, коли почали ділити господарство. Кажуть, тоді між людьми виникла ворожнеча — навіть родичі перестали один з одним розмовляти. Пересварилися так, що навіть частину дітей із ярославської школи забрали і віддали у сусідні Митківці. Тепер уже не розібратися, хто в тих чварах був правий, а хто винуватий. Очевидно одне: село від того не збагатіло й сили не набралося.

Другою серйозною втратою стало катастрофічне зменшення колишнього колгоспного стада. Потім — родючості земель. А там як пішло...

Коли закрили ощадкасу, стало зрозуміло, що це ще одна поразка — село наче викреслюють із життя. Хто буде наступний — невже школа? Чи, може, сільрада? Бідна й безсильна, хіба вона втримається перед розмахом обіцяної адміністративної реформи? Як ділитимуть тоді Ярославку?

Ніхто сьогодні не дасть відповіді на це запитання. І рятувати Ярославку теж ніхто не береться. Мовляв, є тепер у землі господарі, нехай вони на ній і порядкують самі. А тужного волання, що прозвучало в листі, — не залиште нас у біді, допоможіть нам, уже майже не чути. Дивись, з часом зовсім затихне, і вже нікому не нагадуватиме про себе Ярославка.

Хмельницький.