Мовна політика Українина сучасному етапі

Днями в Києві відбувся Міжнародний конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі», організований НДІ українознавства та Міністерством освіти і науки України. Хочу зазначити, що проведення такого масштабного заходу засвідчило актуальність цього питання в нашій державі. І дуже добре, що до участі в зазначеному форумі були запрошені не політики, а мовознавці, експерти, освітяни і науковці — всі ті, хто щиро вболіває і своєю щоденною працею докладає зусиль до утвердження української мови в нашій державі. Вони засвідчили глибоке занепокоєння становищем державної мови в Україні і ситуацією, що нагнітається навколо будь-яких спроб його поліпшити.

Моя участь у конгресі, спілкування з його учасниками і заслуховування доповідей спонукали мене до написання цієї статті.

Ми — не глухі

На виборах Президента, вперше за всю новітню історію України, перемогли національно-демократичні сили. І саме на них покладалися надії всіх патріотів України щодо виведення на належний рівень державної мови, проведення чіткої, послідовної, ефективної мовної політики. На жаль, поки що помітних змін не сталося. Маємо позитивну динаміку лише в теле- та радіомовленні. Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення взялася контролювати дотримання мовлення державною мовою. Та знову-таки найшли шпарину ті, хто вперто нехтує українську мову. Вони тепер замість повноцінного перекладу нескінченних російськомовних серіалів користуються україномовними титрами. Але ж українці не глухі! Прикро, але російськомовне середовище продовжує насаджуватись. Загрозливим вбачаю і зменшення коштів у проекті держбюджету на розвиток української мови із 30 млн. у 2005 році до 4 млн. на наступний рік. І тому хочу привернути увагу державних структур та громадськості до наявних мовних проблем.

Порив консолідації суспільства восени минулого року під час помаранчевої революції, що давав підстави заявляти про потужні процеси творення українського народу як політичної нації, не був використаний на зміцнення позицій державної мови як станового хребта нації. І тут вже не так важливо, що стало причиною — чи не вистачило усвідомлення важливості цього питання, чи забракло політичної волі, чи переважили вже вкотре економічні проблеми. Важливо те, що зберігається статус-кво у мовній ситуації, а це знову і знову ставатиме підґрунтям для спекуляцій.

Хто розігрує «мовну карту»

Уже стало традиційним, що кожної виборчої кампанії постає мовне питання. А точніше кажучи, російськомовне, бо питання мов інших національних меншин, навіть тих, що потребують захисту і підтримки, практично не звучить. Відтак стає зрозуміло, що порушується ця проблема лише з однією метою — зібрати електоральний врожай, адже російська національна меншина в Україні найчисленніша. Більше того, на виборах такі питання не вирішуються. Задуривши голови громадянам та налякавши їх «повальною українізацією», політики, які вболівали на виборах за врегулювання мовного питання, найчастіше забувають про свої обіцянки, ховаючи «мовну карту» в рукав.

Ось і знову, на порозі чергової виборчої кампанії, почастішали заяви про необхідність надати російській мові статусу офіційної, розширити сферу її застосування тощо. І все було б нічого, якби обговорення цього питання йшло в конструктивному руслі. Але ж відбувається його неприхована політизація. Роздмухуються наявні у цій сфері протиріччя і створюються нові. Все це негативно впливає на процеси консолідації українського народу, розколюючи його за мовною ознакою, підживлює проблему регіональної розрізненості. І найголовніше — підриває безпеку держави. Жодне із соціологічних досліджень не показувало, що громадяни нашої держави ставлять мовні питання на перше місце. Україна демонструє чи не найбільшу серед інших країн толерантність в мовних питаннях. Але є сили, які не зацікавлені в стабільності ситуації в державі і штучно актуалізують їх, розігруючи мовну карту. Цьому потрібно покласти край, адже лише об’єднаний народ може побудувати міцну і заможну державу.

Давайте спробуємо дати відповідь на запитання: що створює ґрунт для спекуляцій навколо цієї теми?

І відповідь буде однозначна: відсутність цілісної державної мовної політики. Особливо це виявляється у площині правового врегулювання мовних питань та організації виконання комплексу заходів у цій сфері.

Я хочу ще раз для тих, хто легковажить проблемами мовної політики, наголосити на тих істинах, які повинні бути не аргументом, а аксіомою у розумінні важливості статусу державної мови.

Найбільший скарб народу

Мова — найбільший скарб народу. Українська мова передавала з покоління в покоління мудрість, культуру і традиції нашого народу. Наш народ ріднило і єднало українське слово, незважаючи на те, що впродовж століть українська мова не визнавалася, заборонялася і переслідувалася. Вороги і поневолювачі добре розуміли, що втрата рідної мови веде до упокорення, безликості і зрештою зникнення нації. І тому українська мова методично і жорстоко знищувалася імперськими циркулярами, наказами і розпорядженнями, яких за 300 років було видано кілька сотень.

Здобувши незалежну Україну, ми отримали історичне право — відродити рідну мову і підняти її до рівня, гідного народу, який дав світу таких геніїв, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко.

Мова — це голос народу. Саме вона є засобом національної самоідентифікації українців. Без мови немає нації, без нації немає держави — це азбучна істина. Мові належить головна об’єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. «Мова — залізний обруч, мова злютовує народ воєдино», — так сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Штейні.

Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним з визначальних чинників державності разом з кордонами, територією, армією, податками. А тому питання становища державної мови — це такі самі питання національної безпеки держави, як проблеми прозорості наших східних кордонів, реформування Збройних сил, територіальна цілісність. Коли зазіхають на нашу територію, як, наприклад, недавні події навколо острова Тузла, органи влади може не так рішуче, як нам хотілося б, та все-таки реагують. А коли зазіхають на мовний суверенітет, належна реакція відсутня.

«Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави», — сказав член Французької академії Жан Дютур після ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону французької мови. Наша влада повинна так само розуміти важливість української мови у справі збереження та розвитку Української держави і діяти на її користь як в усіх цивілізованих країнах.

Сирота у державі

За майже чотирнадцять років незалежності влада України (я зумисне не вживаю термін українська влада, бо влада, яку ми мали впродовж цього часу, не була українською у повному розумінні цього слова) так і не навчилася захищати мовний простір своєї країни. Як наслідок, ми маємо слабку й нестійку в мовному вимірі державу. Якщо характеризувати кількома словами, то державна мова в Україні залишається сиротою. Державна мова стала об’єктом нещадного витіснення і руйнівних впливів через ЗМІ, естраду, книговидання. Українська мова в незалежній Україні є предметом не державної опіки, а найбрудніших політичних спекуляцій та політичних торгів, про що свідчать усі без винятку парламентські та президентські кампанії. З цього приводу варто акцентувати увагу на тому, що проста констатація фактів підважує всі спроби експлуатувати мовне питання в інтересах антиукраїнських внутрішніх і зовнішніх сил. Оперування самими лише статистичними даними (про кількість шкіл, вищих навчальних закладів, театрів, бібліотек, періодичних видань, ЗМІ російською та іншими мовами в Україні), які не раз публікувалися і озвучувалися, приводить до спростовування всіх цих інсинуацій.

Україна має одне з найкращих в Європі законодавств у сфері захисту прав національних меншин. Ми ратифікували базові міжнародні документи у цій сфері і пішли одними з перших на ратифікацію Хартії регіональних мов та мов меншин. А стояти на принципових позиціях щодо державної мови, забезпечити мовні права титульної нації не можемо. І ця нація не мовчить. Люди пишуть і звертаються з приводу забезпечення прав україномовних українців в Україні. Я наведу тільки один приклад з таких листів. Пенсіонерка Є. Гамар з Бердянська запитує: «В якій країні, яка себе шанує, таке ще можливо? Колись виходила місцева газета «Південна зоря» повністю українською мовою, зараз на 99 відсотків російською. Неможливо купити навіть календарик українською». Така сама ситуація і в інших містах Сходу та Півдня України. Вдумайтеся: із семисот періодичних видань Донецького регіону лише одна газета — «Донеччина» — україномовна. Видається вона мізерним накладом, але й це комусь заважає, бо газету хочуть закрити. То чи не дискриміновані українці Донбасу, яких тут переважна більшість? Переконаний, що за таких умов у багатьох вірних рідній мові українців створюється відчуття належності до національної меншини.

Стан української мови в Україні не відповідає ані етнічному складу, ані мовним орієнтаціям населення. Так, згідно з переписом 2001 року українці становлять 76%, а росіяни — 17%. Українську вважають рідною мовою 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення (порівняно з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта). 85,2% українців рідною вважають мову своєї національності, й лише 14,8% — російську: це розвінчує міф про переважну російськомовність етнічних українців.

Після прийняття Конституції ми мали всі підстави сподіватися, що закріплення за українською мовою статусу державної мови дасть їй можливість зайняти належне місце в усіх сферах суспільного життя і поступово перейти до виконання тієї ролі, яку повинна виконувати державна мова — функції державного управління, міжнаціонального спілкування та об’єднання народу країни.

Та цього не сталося. Для того, щоб досягти домінування державної мови в Україні, необхідно було здійснювати щодо неї послідовну протекціоністську політику. Та хто мав її здійснювати? Кучма, який йшов на вибори з гаслом зробити російську мову офіційною? Азаров, який не спромігся за роки перебування на урядових посадах опанувати державну мову? В нашій країні була практично відсутня державна і державницька за своєю суттю мовна політика. На жаль, вона відсутня і досі.

Заходи, що вживалися у сфері мовної політики, далекі до адекватних відносно ситуації, яка існувала і, на жаль, продовжує існувати у мовному просторі. Міркуйте самі: закріпивши в Конституції статус державної за українською мовою, парламент не спромігся до сьогодні прийняти нову редакцію закону «Про мови в Україні». Ми користуємося в цій надважливій для держави сфері законом УРСР, який прийняли ще 1989 року. До того ж цей закон є більш прийнятним для країни, ніж ті, що пропонуються і можуть бути ухвалені. І це за того, якщо навіть взяти до уваги, що чинний мовний закон не містить санкцій за порушення мовного законодавства. Я вже наводив приклад Франції. Так от, наслідуючи цю державу, Верховна Рада України повинна законодавчо закріпити домінуючі позиції державної мови у всіх сферах життя суспільства, передбачити відповідальність і визначити покарання за порушення мовного законодавства.

Мені боляче про це писати, але навіть сьогодні, після перемоги помаранчевої революції, вищий законодавчий орган держави не може знайти 226 голосів для внесення в порядок денний, вже не йдеться про прийняття, а лише про право розглянути в залі проект закону про українську мову як державну мову України. Натомість включаються до розгляду майже десяток законопроектів про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, інших мов національних меншин, в яких або прямо передбачається надання російській мові статусу офіційної, або ж надаються їй рівні права з державною мовою. І повірте, що голосів для їх ухвалення не забракне.

У разі прийняття одного з таких законів будуть створені правові підстави для подальшої русифікації, що призведе до повного витіснення української мови.

Тому, називаючи речі своїми іменами, зазначу. Цей склад парламенту позиції української мови не зміцнить, а може їх лише погіршити.

Але наявна правова база, Конституція України, тлумачення її десятої статті, інші законодавчі акти, зокрема, державна програма розвитку і функціонування української мови, затверджена постановою Кабінету Міністрів, дають підстави вживати активні дії щодо утвердження державної мови.

У семи няньок

А що ми маємо на практиці? Для цього спочатку спробуємо дати відповідь на запитання: хто ж здійснює мовну політику в Україні? На мій погляд, саме у відповіді на це запитання і криються причини непослідовних, неадекватних стосовно існуючих викликів і завдань і, я сказав би, часто недолугих дій у сфері мовної політики.

Це парадокс, але в нашій державі відсутній орган виконавчої влади з питань мовної політики. Департамент з мовної політики Держкомнацміграції ліквідовано у 2000 році, відділ нагляду за мовною політикою в Кабінеті Міністрів України, раду з мовної політики при Президентові — у 2001 році. На сьогодні в структурі Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і туризму, Держкомнацміграції, Держкомтелерадіо немає жодного управління чи департаменту з питань мовної політики.

До чого це призводить — проілюструю на прикладі. У Державному бюджеті України, починаючи з 2003 року, закладаються кошти на забезпечення розвитку та застосування української мови. Головним їх розпорядником є Міністерство культури і туризму України. У прийнятій урядом 2003 року державній програмі розвитку і функціонування української мови координацію роботи з її виконання покладено на Міністерство освіти і науки. Водночас у положенні про Державний комітет телебачення і радіомовлення, затвердженому указом Президента зазначено, що «Держкомтелерадіо України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики». Чи не є це тим класичним прикладом, коли у семи няньок дитя без ока?

Така ситуація з розбалансуванням та розпорошенням повноважень підтверджує відсутність чіткого державного механізму управління всебічним розвитком і функціонуванням української мови. Тобто в державі немає єдиного органу, який на постійній основі займався б організацією, координацією та контролем за функціонуванням та розвитком української мови.

І цю ситуацію ніхто не поспішає виправляти. У рішенні, прийнятому ще 2004 року на спільному засіданні колегій Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і туризму України, зазначалося, що підготовлено проекти постанов Кабінету Міністрів України «Про раду з питань мовної політики» та «Про утворення державного департаменту мовної політики». Але ці проекти так і залишилися на папері, адже відповідних постанов не схвалено і донині.

Залишаються на папері і більшість вимог парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні», які були проведені в травні 2003 року. Зокрема, в них пропонувалося Президенту України: створити в структурі центральних органів виконавчої влади центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики; створити консультативно-дорадчу раду з питань мовної політики, підзвітну Президентові України, включивши до її складу провідних фахівців — представників галузевих інститутів Національної академії наук України. Кабінету Міністрів України створити у своїй структурі управління з питань мовної політики.

Як наслідок, за відсутності центрального органу виконавчої влади з питань мовної політики втрачено контроль над мовною ситуацією в державі. Проведення окремих заходів державними органами не відповідають вимогам сьогодення, не задовольняють інформаційні та духовні потреби українців, у тому числі і тих, що живуть за кордоном.

Звіт Рахункової палати України «Про результати аналізу виконання комплексних заходів щодо всебічного розвитку та функціонування української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їхнє впровадження», зроблений у 2003 році, підтвердив повний провал державної політики у цьому напрямі. Висновок цього ґрунтовного дослідження говорить сам за себе. Зацитую його: «Як свідчать матеріали здійсненого аналізу, держава в особі центральних органів виконавчої влади, а саме Кабінету Міністрів України та підпорядкованих йому відомств і організацій, не виконувала положення статей 10 та 12 Конституції України щодо забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України та задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави».

Торік Держдума Росії та чимало представників владних структур цієї країни здійняли просто таки ґвалт з приводу рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення щодо нових умов ліцензування телеканалів та радіостанцій. Йшлося про забезпечення належного обсягу телерадіомовлення українською мовою. Президент Кучма тоді заявив, що рішення Національної ради «мають бути приведеними у відповідність до Основного Закону». І це в той час, як саме Конституція встановлює державність української мови.

Нещодавно ми знову почули реакцію з боку зовнішньополітичного відомства Росії щодо переходу судочинства в Україні на державну мову. Ось окремі цитати з коментарю «перехід українського судочинства виключно на державну мову завдає утисків майже 20 мільйонам російськомовних громадян України», це відбувається «в руслі неблаговидної кампанії навколо російської мови в Україні». На нинішній жовтневій сесії ПАРЄ делегація Держдуми підняла питання «що право російськомовного населення на отримання освіти Україна не гарантує в повному обсязі», висловлювалась стурбованість у зв’язку з намірами перевести навчання в школах Криму на українську мову та витісненням російської мови з інформаційного простору. І це в той час, коли ледь животіє єдина в Криму україномовна газета «Кримська світлиця».

Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиметься ущемленим, «нижчим» за інші нації, адже насамперед мова є тим підмурівком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не відчуваючи потреби в мові своєї держави.

І тому я глибоко переконаний, що керівництво держави наважиться раз і назавжди зняти мовне питання в Україні. Бо необхідність у цьому вже давно визріла, робити вигляд, що все у цій царині добре, означає сховати голову в пісок. Українській мові у державотворчому процесі України, як і належить, має бути відведена провідна роль. Вона повинна стати повновартісною мовою нації і держави, потужним знаряддям українського націо і державотворення. Врешті виконати головне своє завдання консолідації українців — етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних цивілізованих державних народів.

Геннадій УДОВЕНКО, голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.