Останній Дон Кіхот страсбурзької зали

У Страсбурзі Борис Ілліч — легенда. По-перше, тому, що поєднання «політик-поет» дефіцитне у Європі. Професія політика там має сухий чиновницький характер. Тож поглядають на нашого класика євродепутати з неприхованою повагою. По-друге, не таємниця, що євродепутати умовно поділяються на дві групи. Першу називають «Баден-Баден». Багато з них, замість вислуховувати відверто нуднуваті рапорти про, приміром, мовну проблему при доступі до публічної системи охорони здоров’я у Брюсселі, надають перевагу розвагам.

До другої належать делегати, які, незалежно від того, яке слухається питання, перебувають у залі. До цієї групи сучасних Дон Кіхотів входить і Борис Олійник. Зазначу, що наша делегація в ПАРЄ досить численна — 12 представників. І за умови координації дій ми могли б ефективно використовувати Раду Європи для проштовхування наших інтересів на міжнародній арені.

На жаль, нині політику України у Раді Європи можна охарактеризувати як «пожежогасіння». Якщо постає якась проблема, її терміново вирішують. А от довгочасної стратегії політики України у цій організації немає. Водночас щороку ми сплачуємо до бюджету Ради Європи 2484385 євро, це 1,3 відсотка бюджету організації. Якщо додати до цього витрати на утримання постійного представництва України при Раді Європі, то виходить кругленька сума. Витрачаючи такі бюджетні кошти, Міністерству закордонних справ слід би потурбуватися про ефективність їх вкладання.

Поки що функцію одного з провідних вогнеборців українських пожеж у Раді Європи виконує саме Борис Олійник. Проте, незважаючи на таке становище України, він вважає, що членство у цій організації потрібне державі:

— Україна завжди була у Європі. Слоган «Ми йдемо в Європу» неточний. Хоча зрозуміло, що ми жили в іншій системі. Я не думаю, щоб ми були так відсторонені від європейського процесу, як це намагаються подати. Хоча в підтягуванні національного законодавства до європейських стандартів ми зробили чимало. Зрозуміло, що сам контекст нової Європи, до якої ми входимо, впливає на внутрішні проблеми, їх розв’язання. Скажімо, вже не можна приховати порушення прав людини, як це було раніше, коли інформація була заблокована. Усе це, поза сумнівом, вплинуло на демократизацію процесу, особливо в сенсі свободи слова і висловлювань.

— Що передусім треба зробити Україні, щоб зрушити з мертвої точки процес виконання взятих під час вступу зобов’язань?

— Щоб виконати зобов’язання перед Радою Європи, нам насамперед потрібно прийняти Кримінально-процесуальний кодекс, переоркеструвати роботу прокуратури, поміняти її біологічну основу, потім передати пенітенціарні системи під крило Мін’юсту. Не подінемося ми нікуди й від того, що нам постійно ставитимуть запитання: як справа з розкриттям убивств Ґонгадзе і Александрова. Ці справи слід вести прозоро, не брехати міжнародному товариству. Сьогодні заплутана ситуація. Хто це робить, невідомо. Ясно лише те, що ці люди працюють проти іміджу держави, який так піднявся на Майдані.

— Чи задоволені ви прийнятою стосовно України резолюцією, у якій зазначається, зокрема, що рівень корупції в нашій країні все ще високий, а боротьба з цим явищем ведеться вкрай слабо?

— Резолюція і доповідь виважені. Розглядалась вона не у терміновому порядку, а як і належить для держави, котра перебуває під дугою моніторингу. До обговорення цього питання на асамблеї було проведено зустріч з Ханною Северинсен і Ренатою Вольвенд, де ми обговорили всі положення документів, з якими були не згодні.

— З якими саме пунктами проекту резолюції ви не погоджувалися?

— Наприклад, з проханням генсека Ради Європи Террі Девіса до ПАРЄ призначити в Україні його представника з політичних питань. Ми пропонували переоркеструвати цю посаду на координатора. Українська делегація також запропонувала внести до проекту резолюції часові обмеження. Щоб у проектах документів зазначалося, що після виконання основних зобов’язань перед Радою Європи Україна отримає постмоніторинговий статус.

Страсбург—Київ.