Народний депутат України трьох останніх скликань Анатолій РАХАНСЬКИЙ уже десять років поспіль входить до складу Постійної делегації українського парламенту в Парламентській асамблеї Ради Європи, є заступником голови делегації і членом Моніторингового комітету ПАРЄ. За цей час він виступив із трибуни ПАРЄ аж 110 разів.
— Минає десять років, як Україна стала повноправним членом Ради Європи. Чи було виправданим брати на себе стільки зобов’язань? Адже це виявилося не дуже легким завданням.
— Говорячи про вступ до Ради Європи, хочу провести паралелі з нинішнім процесом вступу до Світової організації торгівлі та НАТО. Ми не усвідомлюємо, що це таке і куди йдемо, а просто прагнемо вступити. А потім матимемо дуже великий розголос, як стосовно вступу України до Ради Європи. Ще тоді я казав: потрібно дуже ретельно подивитися, які обов’язки беремо на себе і чи зможемо їх виконати. Вступивши до РЄ, ми взяли на себе понад 40 зобов’язань, але навіть через десять років виконали не всі. Хоча повинні були це зробити впродовж трьох років — таке правило для всіх держав—нових членів РЄ. Навіть Азербайджан і той уже виконав усі свої зобов’язання впродовж чотирьох років.
— Чому нам так важко дотримуватися обіцянок, даних перед Європою?
— По-перше, через політичне протистояння, яке було і яке, на жаль, до сьогодні є в нашій державі. По-друге, хочу прямо сказати: і колишній Президент України, незважаючи на те, що саме він перший підписав зобов’язання України, і керівники всіх урядів, і парламентів ставилися до Ради Європи, як до чогось непотрібного. Головне було — вступити, а потім хоч греблю гати. Напередодні вильоту на сесію ПАРЄ парламентська делегація завжди сама добивалася зустрічей з ними, а не навпаки.
— З ваших слів, складається враження, ніби Раді Європи було більше потрібно, аніж нам, щоб Україна стала повноправним членом європейської спільноти?
— Так і було. Бо як можна пояснити те, що попри безліч претензій до України з боку Ради Європи, мене, представника нібито малознайомої країни, у 2001 році обирають головою Комітету ПАРЄ з питань науки, культури, освіти, ЗМІ, молоді та спорту, Б. Олійника — віце-спікером ПАРЄ, С. Головатого — головою Комітету з юридичних питань і прав людини. Члени Постійної делегації активно виступали з трибуни Асамблеї. Особливо Є. Мармазов, Б. Олійник, С. Головатий та інші. Мені, наприклад, вдалося виступити понад 100 разів. Це означало, що Європа сама йшла до нас.
— Однак саме після 1995 року, після набуття членства в Раді Європи, в Україні розпочалися великі проблеми з демократією, за що й опинилися під пильним моніторингом, до нас пред’являли стільки претензій. Може, це свідчить про те, що РЄ не така вже й впливова міжнародна організація?
— Ні, вона дуже впливова. І доповідачі Моніторингового комітету ПАРЄ — пані Ханне Северинсен і Ренате Вольвенд — на мій погляд, заслуговують на велику повагу за їх терпіння. Особисто я в деяких питаннях не погоджуюся з доповідачами ПАРЄ. Дехто каже, навіщо вони приїздять нас повчати. Але ж ми самі захотіли йти в Європу. Тож маємо дотримуватися європейських стандартів життя. І коли запитують, коли буде знято моніторинг з України, я дивуюся. Про яке зняття моніторингу може йти мова? Це все одно, що двієчник у класі проситиме вчителя поставити йому п’ятірку.
— І все-таки, які
«плюси» здобула Україна від вступу до Ради Європи? Що нам це дало?— Головним надбанням є адаптація вітчизняного законодавства до європейських норм. Адже не може Україна прямувати до Європи, розвивати співпрацю, якщо матиме такі закони, які суперечитимуть законодавству європейських держав. Приміром, річка Дунай проходить через енну кількість країн Європи, але гирло Дунаю, де він впадає в Чорне море, — на території України. Без адаптації норм вітчизняного законодавства — щодо митних зборів, транзиту вантажів тощо — неможливо було б забезпечити торговельно-транспортні потоки через Дунай.
Зрештою, виконання зобов’язань, які наша держава взяла під час вступу до РЄ, було необхідне нам самим.
— Що, на ваш погляд, треба робити, щоб зрушити з місця?
— Передусім не мати стільки амбіцій політикам. А то, як у тій приказці: де два українці, там три гетьмани.
— Проте дехто каже про упереджене ставлення до нас з боку Ради Європи.
— Це все одно, що ви позичили в мене гроші, а тепер не віддаєте, і звинувачуєте мене в упередженому ставленні до вас.
— Проте, можливо, деякі питання, які є серед зобов’язань України перед РЄ, — це внутрішня справа нашої держави? Чи, може, треба було нам брати менше обіцянок?
— Серед зобов’язань України перед Радою Європи немає таких питань, які є суто внутрішньою справою. А скільки брати на себе зобов’язань — це справа кожної держави. Бачили очі, що купували... Проблеми в іншому. Скажімо, ми зобов’язалися передати пенітенціарну систему до відання Мін’юсту. І чому не зробили? Бо декому важко розлучатися з генеральськими погонами. Або чому так не хочемо передати деякі функції прокуратури щодо загального нагляду омбудсману — Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, як це у всій Європі. Бо хочемо керувати віжками у прокуратурі. Хіба це внутрішні справи держави?
— Остання сесія ПАРЄ відбувалася вже після зміни влади в Україні й багатьох давноочікуваних перетворень. Зараз змінилося ставлення Європи до нас? Чи можна найближчим часом усе-таки очікувати якихось позитивних зрушень у просуванні нашої держави до об’єднаної Європи?
— 25 січня цього року, коли на сесії ПАРЄ виступав Президент України Віктор Ющенко, зал був переповнений. Усі перебували в очікуванні, що ж буде в Україні? Наш Президент тоді пообіцяв із високої трибуни, що наша держава виконає всі зобов’язання перед Радою Європи. І ось уже пройшла жовтнева сесія, та навіть до січневої сесії ми повністю не виконаємо свої зобов’язання.
