Місія Чикаленка

Кіровоград. Фільм кіровоградських авторів «Місія Євгена Чикаленка» здобув першу премію на фестивалі «Калинові острови» в номінації «Повернуті із небуття». Про це повідомив журналістам режисер стрічки, перший заступник генерального директора обласної держтелерадіокомпанії Володимир Мощинський.

Ідея художньо-публіцистичної картини про видатного українського громадського діяча і мецената належить літературознавцю Володимиру Панченку. Він і написав сценарій. Зйомки почалися у квітні нинішнього року і проходили в Кіровограді, Києві та на Одещині. Усі витрати взяли на себе самі учасники знімальної групи.

Олег БОНДАР.

Обитель в урочищі Левада

Тільки зараз, коли осінній ліс скинув свої золотисто-багряні шати, між ясенами та берестами стало видно маленьку ошатну білу церковцю. То храм Свято-Георгіївського жіночого монастиря, із заснуванням і відродженням якого пов’язано безліч переказів, таємниць і дивовиж.

Ігуменя Євсевія — молода, надзвичайно вродлива жінка. Чорний одяг черниці лише підкреслює красу. За фахом вона музикант. І донька її, котра мешкає в Умані, також випускниця музичного навчального закладу.

Євсевія, запаливши свічку, веде в підземну церкву, вириту у крутому пригірку. Цей печерний лісовий храм, розповідає притишеним голосом, відкрили випадково. Діти з недільної школи уманського Свято-Миколаївського собору були тут на канікулах. Вони й натрапили на засипані підземні ходи та печери. Згодом старі люди з навколишніх сіл, Громів та Кочержинець, повідали про те, що чули від своїх батьків та дідів.

На початку минулого століття місцеві селяни побачили в небі над залісненим урочищем Левада образ святої Божої Матері. Згодом знаменне явлення — вогненні стовпи, явилось пастушкам, котрі випасали худобу в урочищі. Одному з хлопчиків, Митрофанові Коленчуку, коли став дорослим, снився один і той само сон: сивий старець наказував йому йти у Леваду і копати печеру на місці, де він бачив таємничі полум’яні стовпи. Богомільний Митрофан почав копати в лісі печеру. А потім до підземного скита почали приїжджати прочани здалеку. На пожертви мирян над печерою побудували «верхню», дерев’яну, церкву. Простояла вона, а разом з нею заснований чоловічий монастир, недовго. Жителі уманських сіл знову побачили «вогняні стовпи». Але це вже було не диво, а Божа кара. У 20-х роках ХХ століття, у загравах братовбивчої війни, храм згорів.

...Тремтливий вогник свічки в руках Євсевії освітлює глиняні витесані стіни, муровані сходи, які ведуть у глиб підземелля. Навдивовиж, повітря у скиті не вологе, а сухе, чисте, сповнене пахощами сухих трав і воску. Коли піднімаємося з підземної церкви на поверхню, в лісовій тиші чуємо неголосні звуки. То послушниці, тихо перемовляючися, йдуть з вечерні до своєї обителі.

Ігуменя проводжає мене горіховою алеєю на шлях. Там вирує зовсім інше, мирське життя.

Ми прощаємося на роздоріжжі. Євсевія благословляє в далеку дорогу і повертається стежкою до лісу. Там, у синьому присмерку вечора, виблискує серед дерев невелика баня білої церкви.

Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.